23 вересня, 2020

Хто їм заважає? Перешкоди для жінок у спорті та сміливиці, які їх долають

2 вересня 2020
Поширити в Telegram
1189
Катерина Макаревська

Авторка текстів на теми спорту й рівності, феміністка, філологиня, випускниця Києво-Могилянської академії.

Безліч історичних згадок доводить, що жінки тисячоліттями займалися й цікавилися спортом. Проте гра заради розваги й зміцнення здоров’я та гра заради побудови кар’єри й реалізації амбіцій — це зовсім не одне й те саме. І другий варіант довгий час було табуйовано для жінок (а для багатьох він такий і в наші дні). Стереотипні очікування мужности й героїзму від чоловіків та краси й тендітности від жінок закладено в основу не лише суспільних норм, а й спортивних. Від цих рамок, хоч і дещо різної форми, страждали обидві сторони і ті, хто не вписувалися в ці категорії. Я ж зосереджуся на тому, як жінки долали ці перешкоди.

Клуб античних чоловіків: жінкам вхід заборонено

Почну здалеку. З прообразу найважливіших спортивних змагань сучасности — античних Олімпійських ігор, які відбувалися на честь бога грому й блискавок Зевса в давньогрецькій Олімпії. На цьому святі атлетизму, релігії й політики був суворий фейсконтроль: для участи ви мали бути не лише законослухняними вільнонародженими греками, а й неодмінно чоловіками. Дивитися на цих чоловіків теж дозволялося не всім: для заміжніх жінок вхід на священну арену, де змагалися оголені атлети, було заборонено, а за порушення карали стратою.

Найвідоміший випадок помилування за такий «злочин» стався з жінкою на ім’я Калліпатейра. Вона готувала до Ігор свого сина-боксера Пейседора і хотіла побачити його виступ на власні очі. На стадіон Калліпатейра проникла в образі чоловіка-тренера. За переказами давньогрецького письменника Павсанія, її стать видала бурхлива реакція на перемогу сина, а точніше стрибок через огорожу, яка відділяла наставників від спортсменів[1]. Над Калліпатейрою зглянулися через повагу до її батька Діагора Родоського та братів і синів, які всі були олімпійськими чемпіонами. Щоб таке не повторилося, відтоді всіх тренерів примушували роздягатися перед входом на арену.

Утім, жінки знайшли спосіб, як ставати олімпійськими чемпіонками, навіть не будучи присутніми на змаганнях. Рецепт успіху — кінний спорт. Єдиний вид, де перемогу віддавали не наїзникам, а власникам або власницям коней. Першою, кому це вдалося, була спартанська царівна Киніска, чия четвірка виграла в перегонах колісниць 396 року до н. е. Мало того, через чотири роки Киніска захистила титул чемпіонки, знову підготувавши найпрудкіших коней. За однією з версій, королівська сім’я заохочувала принцесу займатися спортом, щоб принизити противників, показавши, що їх здатна переплюнути «навіть» жінка, за іншою — щоб, навпаки, продемонструвати силу жінок Спарти, які так само були фізично активні, зокрема займалися бойовими мистецтвами.


Спартанка Киніска — перша чемпіонка, яка перехитрила правила античної Олімпіади

На противагу чоловічому клубу імені Зевса жінки створили Герейські ігри — на честь його богині-дружини Гери. Ці змагання не здобули великої популярности, і відомо про них зовсім мало, але вони дозволяли жінкам публічно проявляти спортивні вміння та в разі перемоги отримувати лавровий вінок, як і олімпійці. Хоча обмеження були й тут: до участи допускалися лише незаміжні дівчата.

На стадіон — через самоспалення

Усі ці античні заборони тепер здаються дикістю, правда? Нагадаю, що нині, 2020 року, не минуло навіть року (!) відтоді, як в Ірані жінкам уперше після Ісламської революції 1979-го дозволили відвідати матч із чоловічого футболу. Якби не тиск з боку ФІФА, чекали б іще довше. Раніше фанатки мусили дивитися ігри лише по телевізору або прошмигувати на стадіони в чоловічому вбранні, як та Калліпатейра, ризикуючи потрапити під арешт. Уважалося, начебто іранським жінкам негоже перебувати в такій «брутальній» атмосфері й чути брудну лайку.

Останньою краплею став інцидент з «Блакитною дівчиною», або «Блакитною пташкою». Таке прізвисько дали іранській вболівальниці Сахар Ходаярі, яка минулого вересня підпалила себе перед стінами Ісламського революційного суду на знак протесту проти вироку — пів року у в’язниці, що загрожував їй за проникнення на стадіон, ще й без хіджабу. За тиждень 29-річна Сахар померла в лікарні. Блакитний — колір її улюбленого клубу «Естеґлал».

На перший матч після скасування заборони — відбіркову гру до Чемпіонату світу між Іраном і Камбоджею — на тегеранський стадіон «Азаді» (що означає «свобода» перською) прийшло понад 3,5 тисячі глядачок. Потрапити на гру намагалося більше вболівальниць, але кількість квитків у жіночі сектори, відгороджені від чоловічих парканами, було обмежено. Спочатку планувалося виділити тільки 2 тисячі, але їх розпродали за першу ж годину і тоді підкинули ще трохи. Продавати більше відмовилися, хоча 80-тисячна арена стояла напівпорожня. Іран переміг із рекордним рахунком 14:0, що, звісно, не мало значення, але побільшило історичність події.

Та до щасливого кінця історії ще далеко: більшість матчів досі закрито для жінок, фотографки наштовхуються на відмови в акредитації, а поліція придушує акції й відбирає в глядачок плакати, які вшановують пам’ять «Блакитної дівчини». Тож боротьба іранських активісток триває.


Іранські вболівальниці на першому матчі, відкритому для жінок

Повернення Ігор для обраних

Античні Олімпійські ігри, відомі з 776 року до н. е., тривали щонайменше до 393 року н. е., допоки римський імператор Феодосій І Великий не заборонив усі язичницькі дійства. За майже 12 століть (!) вони так і не відчинили двері для жінок. Здавалося б, чудовою можливістю виправити цю несправедливість було відродження Олімпіади через півтора тисячоліття. Та перші сучасні Ігри — 1896 року в Афінах — знову мали в програмі лише чоловічі дисципліни. На цьому наполягав сам батько нового олімпійського руху й засновник Міжнародного олімпійського комітету (МОК) француз П’єр де Кубертен. Той самий, кому належать знамениті слова «Головне — не перемога, а участь!» і чиє ім’я змушували хором повторювати на уроках фізкультури в моїй школі.

Кубертен справді зробив багацько для популяризації спорту й уважав, що ним повинні займатися абсолютно всі — незалежно від статі, віку, походження й кольору шкіри. Проте його ідея рівности закінчувалася там, де починалися серйозні змагання й захоплення видами спорту, які йому (і багатьом його сучасникам та сучасницям) здавалися «непристойними» для леді. Зокрема, Кубертена охоплював жах, коли він бачив жінок, які катаються на санчатах у «неестетичних» позах[2]. Думка про те, що на літніх Іграх спортсменки світитимуть якимись частинами тіла й пітнітимуть на очах у публіки, теж не давала йому спокою. На його переконання, досягнення жінки вимірювалися в «кількості і якості» її дітей, і замість гонитви за особистими звитягами вона мала б пишатися результатами своїх синів. Її роль у змаганнях мала обмежуватися нагородженням переможців та оплесками з трибун (ну, хоч сюди вже пускали).

Попри таку дискримінаційну олімпійську політику, без жінок перші сучасні Ігри в історії не обійшлися. Наступного дня після 40-кілометрового марафону грекиня Стамата Ревіті, якій відмовили в реєстрації на основний забіг, подолала ту саму дистанцію. Хіба що фінішувала поза стадіоном «Панатінаїкос», на який її не пустили. Свідки підтвердили, що їй знадобилося на це 5,5 години. «Бачили б ви мене! — тішилася Ревіті, скидаючи взуття, яке розвалилося під час бігу. — Дорогою я зупинялася в кількох магазинах — інакше фінішувала б менш ніж за три години»[3]. Переможний час грека Спиридона Луїса становив 2:58:50.

В окремих текстах згадують також бігунку Мельпомену, яка напередодні змагань пробігла цей самий марафон за 4,5 години, зробивши 10-хвилинну паузу, щоб посмоктати соку з апельсинів. Думки досі розходяться, чи це була одна й та сама жінка.

Попри категоричність і впливовість П’єра де Кубертена, на наступних Олімпійських іграх 1900 року в Парижі жінки вперше змогли офіційно взяти участь у змаганнях. На зміни вплинуло, зокрема, те, що відповідальність за організацію тепер лягла на сторону, яка приймає Ігри, а не на МОК. Тож Франція на свій розсуд додала до програми жіночі турніри з тенісу й гольфу та дозволила змішані види.

Зрештою Париж прийняв 22 спортсменки (з 997 осіб загалом). Першою олімпійською чемпіонкою стала швейцарська графиня Елен де Пуртале. Екіпаж яхти «Леріна» у складі Елен, її чоловіка Ермана й племінника Бернара переміг у змаганнях з вітрильного спорту.

Дебютне ж особисте золото виборола британська тенісистка Шарлотта Купер, яка на той момент була вже триразовою чемпіонкою Вімблдону. До індивідуальної перемоги Купер додала ще й олімпійський титул у міксті (змішаній парі) з Реджинальдом Доґерті. Шарлотта вже тоді практикувала подачу над головою, що в ті часи було рідкістю серед жінок. Крім того, за чотири роки до Ігор тенісистка втратила слух. «У спорті, де звук м’яча, який відбивається від ракетки, неодмінна частина гри, визначна для розуміння динаміки ударів опонента/-ки, Купер виграла всі, крім одного, титули без цієї переваги», — сказано в її біографії в тенісній Залі слави[4].


Володарка першого персонального олімпійського титулу серед жінок Шарлотта Купер

Ще однією переможницею тієї Олімпіади стала американська гольфістка Марґарет Еббот, хоча сама вона про це навіть не підозрювала. Через недбальство організаторів окремі змагання, зокрема з гольфу, не рекламувалися як частина Ігор і навіть більше асоціювалися в суспільстві зі Всесвітньою виставкою, яка проходила в Парижі в той самий час. Марґарет і її мати Мері були переконані, що грають у звичайнісінькому місцевому турнірі. Чемпіонка скромно пояснювала свій успіх тим, що її суперниці-парижанки, певно, «неправильно зрозуміли суть гри й тому прийшли на високих підборах і в тісних спідницях»[5], це завадило їм показати кращий результат. Насправді ж Еббот уже мала багатий досвід у гольфі, адже грала в чиказькому клубі, і майстерно впоралася з цим завданням.

З огляду на те, які змагання за участю жінок охочіше зустріли в новій програмі, шанс потрапити на Олімпіаду мали головно ті, хто займалися так званими елітними видами спорту, тобто походили із заможних родин або мали з ними зв’язок. Додатковий чинник — те, що в ті часи ці види не потребували «надмірного» оголення для жінок, і їхнє вбрання не дуже відрізнялося від повсякденного. Це зменшувало ризик викликати «дискомфорт» у людей, солідарних із Кубертеном, і здатися комусь вульгарними. Дискомфорт самих спортсменок, певна річ, не враховувався: жінки виступали в довгих сукнях, які обмежували рухи й покривали майже все тіло.

Американський Сент-Луїс, який приймав наступні Олімпійські ігри 1904 року, був менш відкритий до жіночих змагань, ніж Париж. В офіційну частину допустили тільки шість спортсменок — у стрільбі з лука. Це однозначний крок назад. Та слід віддати США належне хоча б за сміливість організувати як демонстраційну дисципліну (поширена практика для тестування на олімпійському майданчику виду спорту на вибір країни-хазяйки Ігор) жіночий бокс у той час, коли чоловічий лише дебютував в основній програмі. Спортивна спільнота виявилася до цього не готовою й апелювала до надто високих ризиків для здоров’я жінок, які займаються такими єдиноборствами. Тому далі на Іграх боксерки не з’являлися й їх знову допустили на Олімпіаду аж 2012 року.

По сусідству із суфражистками й однією ногою на Олімпіаді

Починаючи з Олімпіади 1908 року в Лондоні, кількість учасниць Ігор поступово зростала. Це можна пояснити зростанням активности першої хвилі феміністичних рухів, та й підвищенням престижу й популярности самих змагань, які приваблювали більше уваги в суспільства та бажання долучитися в спортсменів/-ок. «Деякі газети друкували олімпійські історії поруч із матеріалами про суфражисток, — пише спортивний історик Мартін Поллі. — Пара фігуриста й фігуристки вальсувала по сусідству із зображеннями Гелен Фокс, яку затримували полісмени під час демонстрації Жіночого соціально-політичного союзу в Палаті громад»[6].

Розширення прав жінок і їхнього доступу до різноманітних сфер діяльности, де вони могли заробляти й реалізовуватися більш незалежно, ніж раніше, та навіть зсуви в розвитку моди в бік більшої практичности в перші десятиліття ХХ сторіччя викликали позитивні зміни і в спорті.

Особливо активно ці зміни творила французька спортивна діячка Еліс Мійо, яка сама захоплювалася веслуванням, плаванням і хокеєм, а ще зібрала жіночу футбольну команду. Мійо палала ідеєю залучити до олімпійського спорту якомога більше жінок і 1917 року стала співзасновницею Жіночої спортивної федерації Франції, а згодом аналогічної міжнародної федерації. Активістка підтримувала французький рух суфражисток, бо була переконана, що надання жінкам права голосу примусить нарешті враховувати потреби жінок і жіночого спорту, для якого в її країні бракувало майданчиків[7].

Саме Еліс 1921 року організувала перші в історії суто жіночі міжнародні змагання в Монте-Карло і назвала їх Жіночою Олімпіадою. Ігноруючи наполягання Мійо, Олімпійський комітет, який знову взяв на себе розробку програми Ігор, і Міжнародна асоціація легкоатлетичних федерацій (ІААФ) уперто відмовлялися додавати жіночу легку атлетику, тож не залишалося іншого вибору, крім як запустити Герейські ігри 2.0.

П’єр де Кубертен, нагадаю, вважав такого роду «жіночі напів-Олімпіади непрактичними, нецікавими, незграбними й непристойними». Тимчасом новий турнір привернув увагу сотні спортсменок із п’яти країн — Франції, Італії, Швейцарії, Великої Британії та Норвегії. Уже наступного року кількість учасниць зросла втричі — цифри, яких Олімпійські ігри досягли на 15 років пізніше, а на той момент могли похвалитися 65 спортсменками.

І хоча основні види програми Жіночої Олімпіади — це були дисципліни легкої атлетики, учасниці змагалися також у гімнастиці, велоспорті, баскетболі, нетболі (споріднений із баскетболом вид спорту) та пушболі (щось на зразок гандболу, тільки з гігантським м’ячем). На зло скептикам Жіноча Олімпіада відбувалася чотири роки поспіль, а її сестринські Жіночі світові ігри (не плутати із сучасними Світовими іграми), які більше імітували формат Олімпійських і проходили раз на чотириріччя, проіснували до 1934-го, збираючи до 60 тисяч глядачів/-ок[8].

На Олімпіаді 1928 року в Амстердамі жіноча легка атлетика таки дебютувала, але обмежувалася п’ятьма видами, тоді як чоловіки мали 22. Таке рішення обурило Еліс, а британська збірна навіть вирішила бойкотувати змагання. Після цієї Олімпіади біг на 800 м зник із жіночої програми аж до 1960 року. У «Нью-Йорк Таймс» писали, що «навіть ця дистанція — надто складний виклик для жіночої сили. На фініш шість із дев’ятьох бігунок прийшли повністю виснаженими і попадали на землю. Декого довелося виносити з доріжки». Проте спортивна дослідниця Лінн Емері запевняє, що такі історії в медіа — перебільшення: за словами свідків тих подій, «бігунки не падали — кілька з них відійшли й лягли на землю не тільки через те, що їм треба було перевести дух, а й тому що були розчаровані поразкою»[9]. Подивіться хоча б якісь сучасні змагання з бігу і переконайтеся, що таке «валяння» після фінішу абсолютно типове для бігових дисциплін, і не лише жіночих.


 Технічне журі Олімпійських ігор–1928 з єдиною жінкою в складі — Еліс Мійо

У 1934-му Мійо поставила ультиматум: робіть Олімпійські ігри рівними для всіх або віддавайте опіку над жіночим спортом Жіночій федерації. Врешті-решт ІААФ погодилася на розширення жіночого представництва на ОІ, але прогрес зробила мінімальний: 1948 року жінки мали дев’ять легкоатлетичних дисциплін — лише на три більше. Нині ж єдиний вид, у якому жінки не беруть участі, — ходьба на 50 км.

Ігри 1948 року в Лондоні запам’яталися й тим, що тут уперше олімпійське золото завоювала темношкіра спортсменка. Якби не Друга світова війна, це досягнення могло б статися й раніше. Американка Еліс Коучмен перевершила всіх у стрибках у висоту. Переможниця зустрілася з королівською сім’єю і гостювала на їхній яхті[10]. Проте вдома, у США, ця медаль мало що для неї змінила: після святкового параду на її честь у рідному Олбані в штаті Джорджія, де її місце разом з іншими чорношкірими було відмежовано від решти, а мер міста відмовився тиснути їй руку, вона як не могла тренуватися разом із білими атлетками, так і надалі займалася окремо.

Зате медаль чорношкірої Еліс Коучмен вплинула на інших. «У часи сегрегації люди не зізнавалися, що надсилали мені подарунки, — розповідала Еліс. — Я знала, що я з Півдня, а тому маю зробити все від мене залежне. Я зробила свій внесок у чорну спільноту, ставши однією з лідерок. Якби я поїхала на Ігри й провалилася, мого прикладу не наслідували б. Це надихнуло інших жінок працювати й боротися наполегливіше». Надалі кількість афроамериканок у збірній Штатів з легкої атлетики справді зросла, а зовсім скоро вони вже формували більшість команди.


Перша темношкіра олімпійська чемпіонка Еліс Коучмен

Друга хвиля: жінкам — права і торт

Феміністичні зміни в спорті стали ще стрімкішими в другій половині ХХ століття. Тішитися, що тебе пустили на стадіон або дали акредитацію на змагання, вже було замало. Жінки прагнули доступу до гри не лише на спортмайданчиках, а й поза ними. Це стосувалося й доступу до механізмів впливу на рішення керівних органів та рівних можливостей для реалізації в спорті чоловіків і жінок.

Над реалізацією обох цих пунктів працювала серед інших американська тенісистка, перша ракетка світу Біллі Джин Кінг, пізніше володарка 12 одиночних титулів Великого шлему й одна з найактивніших борчинь за права жінок та ЛГБТ+ спільноти в спорті. Коли на західний світ накотила друга хвиля фемінізму й американки вимагали ратифікувати поправку про рівні права (Equal Rights Amendment), Кінг у 1960-х почала вимагати рівних прав для тенісистів і тенісисток.

Що далі набирав обертів професійний теніс, то помітнішим ставав розрив між умовами й заробітком чоловіків і жінок у тенісі. Наприклад, відколи 1968 року в тенісі почалася так звана відкрита ера, найпрестижніший чемпіонат Великого шлему — Вімблдон — давав переможцеві £2000, а переможниця отримувала тільки 37,5 % від цієї суми — £750 (чоловікам стільки давали за вихід у півфінал). Заробити коштом кількости турнірів теж не вдавалося, бо суто жіночих змагань тоді не існувало: були або чоловічі, або змішані, де тенісисток часто-густо сприймали як другорядних учасниць і віддавали центральні корти й телевізійні трансляції головно чоловікам.

У 1970 році стало відомо, що призовий фонд для чоловіків на американському турнірі Pacific Southwest Championships увосьмеро перевищуватиме фонд для жінок, і терпець тенісисткам увірвався. Дев’ять спортсменок на чолі з Кінг влаштували бойкот турніру і натомість заснували власну серію змагань, попри погрози дискваліфікації з боку чиновників. «Я усвідомила, що хай там де це відбувається — в тенісі чи в бізнесі — де завгодно, це може запустити ефект доміно й у довгій перспективі допомогти всім», — пояснювала своє рішення одна з «оригінальної дев’ятки» Джейн Барткович[11].

В організації їм допомагала Ґледіс Гелдман, засновниця журналу «Світовий теніс» (World Tennis), яка підписала з тенісистками символічні контракти на 1 долар. Їхній перший старт — турнір Virginia Slims Invitational — успішно пройшов у Г’юстоні, а новий жіночий тур із 19 турнірами став підґрунтям для Жіночої тенісної асоціації (WTA), яку Біллі Джин Кінг заснувала 1973 року.


Дев’ятка тенісисток з однодоларовими купюрами, які запустили феміністичний переворот. Біллі Джин Кінг друга зліва у верхньому ряду

Того ж таки 1973-го на Кінг чекала ще одна перемога поза кортом: US Open став першим турніром Великого шлему, який запропонував жінкам і чоловікам однакові призові — по $25 000 за перемогу. Здобувши тут титул за рік до того, Кінг отримала на 15 тисяч менше, ніж чемпіон Іліє Настасе — $10 000, і заявляла, що бойкотуватиме турнір, якщо організатори не підуть на кардинальні зміни. З 2007 року всі ґренслеми платять порівну, останнім цей розрив у призових скасував Вімблдон.

«Усі думають, що жінки мають бути в захваті, коли отримують крихти, — досі дивується американка[12]. — Я хочу, щоб жінки мали і торт, і глазур, і вишеньку на ньому». Щоб здобути цю вишеньку, Кінг погодилася на ще один ризик — зіграти в матчі, який увійшов в історію як «битва статей». У 1973 році (так, для неї рік видався насиченим) 29-річна тенісистка прийняла виклик 55-річного експершого гравця світу Боббі Ріґза, який раніше в подібному матчі обіграв іншу топ-спортсменку Марґарет Корт. Ріґз відверто зневажав жіночий теніс і заявляв, що «місце жінок — у спальні й на кухні. В такому порядку»[13].

Хоча Кінг усвідомлювала несерйозність суперника, вона сприйняла це шоу, на яке перетворився і матч, і вся піаркампанія, що йому передувала, як можливість максимально популяризувати жіночий теніс. Для цього їй, звісно, треба було перемогти. «Я думала, якщо програю, це поверне нас на 50 років назад», — переживала Кінг за репутацію жінок у тенісі. І перемогла на очах у 30-тисячної арени і 90 мільйонів телеглядачів/-ок.

Згодом Кінг заснувала власний журнал, благодійний фонд та ще низку проєктів і кампаній на підтримку жінок. А 1977-го була в перших рядах феміністичної естафети вогню на підтримку першої Національної жіночої конференції в Г’юстоні.

Поки тенісистки боролися за кращі можливості, в окремих видах спорту жінкам ще доводилося виборювати право на існування. У 1960-х атлеток досі переконували, що біг на довгі дистанції шкідливий для їхнього здоров’я. Увагу до цієї проблеми привернув учинок американки Катрін Швітцер. У 1967 році бігунка стала першою жінкою, яка офіційно взяла участь у знаменитому Бостонському марафоні, хоча на той час це було заборонено. Швітцер не видала себе одразу, бо під час реєстрації замість імені за звичкою вказала лише ініціали.

Та вже посеред дистанції один з організаторів марафону Джок Семпл намагався наздогнати її й зірвати номер, прикріплений до одягу, з криками: «Забирайся до біса з мого забігу!»[14] Вирватися Катрін допомогли тренер і її хлопець, який теж брав участь у марафоні, — і вона таки змогла фінішувати. Хоча дорогою Семпл, який потім їхав поряд в автобусі для організаторів, вигукував їм із вікна: «У вас будуть ве-е-ели-и-икі проблеми!» За що отримав у відповідь кілька середніх пальців і нецензурних вигуків від інших учасників.


Розлючений організатор Бостонського марафону намагався виштовхати Швітцер

Спершу ці проблеми таки були, і Швітцер дискваліфікували з Аматорського спортивного союзу, та завдяки її зусиллям через п’ять років Бостонський марафон офіційно дозволив жінкам брати в ньому участь. У 1973 році замість поштовхів у спину Семпл підійшов до бігунки перед стартом і побажав удачі. Швітцер розповідала, що вони навіть стали друзями. А 1984-го жіночий марафон з’явився в програмі Олімпійських ігор у Лос-Анджелесі.

Щоб переконувати спортивний світ у значимості й компетентності жінок, доводилося ось так вриватися на «чоловічу» територію й змушувати визнавати, що упередження, до яких усі звикли, не відповідають дійсності. Гучно і яскраво, як Кінг і Швітцер, дала знати про себе і таких жінок, як вона сама, Трейсі Едвардс. У 1989-му британська яхтвумен стала лідеркою першого повністю жіночого екіпажу в навколосвітніх перегонах Whitbread. На човні під назвою «Мейден», який вони самотужки відреставрували, спортсменки несподівано для критиків виграли два етапи гонки й посіли друге місце у своєму класі. Як зізнавалася Едвардс, ця подія зробила з неї феміністку, хоча раніше вона сахалася цього слова. До початку запливу колеги й медіа ставилися до шансів Едвардс і компанії вкрай скептично, а подекуди глузливо й навіть агресивно. Та за кілька місяців, які засвідчили вправність команди, ставлення кардинально змінилося. Хоча вони не перемогли в загальному заліку, на фініші їх зустрічали як героїнь, ледь звертаючи увагу на переможців. Пізніше Трейсі нагородили званням «яхтсмен року» — його вперше отримала жінка.

Жінки при владі: осяяння після 87 років застою

Пендель у питанні гендерної репрезентації на Олімпіаді й далі був конче потрібний. Аж 1988 року в Сеулі частка жінок-учасниць Олімпійських ігор нарешті перевалила за чверть — 2194 із 8391; за 40 % — 2004 року в Афінах (4329 із 10625). А Ігри–2012 у Лондоні стали першими, де жінки були представлені абсолютно в усіх видах спорту — завдяки їхньому офіційному поверненню в боксі, та в абсолютно всіх національних збірних — завдяки тому, що Саудівська Аравія зняла заборону на участь жінок в Іграх, та завдяки дебюту спортсменок з Брунею й Катару. Крім того, напередодні Ігор багато спортивних організацій, зокрема ФІФА й Міжнародна федерація важкої атлетики, дозволили жінкам виступати в хіджабах, що відчинило двері більшій кількості спортсменок-мусульманок. У 2017-му хіджаб дозволили й у баскетболі.

Якщо Олімпіада в Токіо таки відбудеться 2021 року, то організатор(к)и очікують, що вона буде найбільш гендерно збалансованою в історії — 48,8 % учасниць із прогнозованих 11 091 осіб.

Довгоочікувані зміни стали наслідком нової гендерної політики Міжнародного олімпійського комітету в 1980–1990-х роках. Зокрема, 1981 року новообраний очільник МОК, іспанець Хуан Антоніо Самаранч, на конгресі в Баден-Бадені добився дозволу на те, щоб право членства в комітеті вперше за 87 років від його заснування мали жінки. Місця отримали двоє — венесуелка Флор Ісава Фонсека та фінка Пірйо Хаґман. Решта 70 були чоловіки.

«Вони й привітання змінили. “Леді та джентльмени...” Уявляєте! — розповідала про цей переворот Фонсека[15]. — Та на цьому я не заспокоїлася. У МОК є виконавчий комітет, я сказала собі, що потраплю туди, і почала над цим працювати». Свою обіцянку вона стримала. Через дев’ять років Фонсека виборола місце у виконкомі, хоча була кандидаткою й раніше, і знову першою серед жінок. Уже за рік комітет ухвалив не додавати до олімпійської програми нові види спорту, у яких не передбачено участь жінок. Фонсека дожила до 99 років, залишаючись почесною членкинею МОК. Померла знакова для олімпійського руху венесуелка недавно — 25 липня 2020-го.

У 1997 році колишня американська веслувальниця, призерка Олімпіади Аніта Дефранц стала першою віцепрезиденткою комітету. Поки що це найвища посада в МОК, яку обіймали жінки. Через 20 років потому Дефранц обрали знову. З її ініціативи 2000 року комітет випустив резолюцію, у якій закликав усі структури, які входять до МОК, створити умови для того, щоб жінки займали щонайменше 20 % посад, пов’язаних з ухваленням рішень. Ще Аніті Дефранц завдячують появою в олімпійській програмі жіночого футболу 1996-го (ще до віцепрезидентства) та правом Лос-Анджелеса проводити ОІ–2028.


Перша віцепрезидентка МОК, адвокатка запровадження квот Аніта Дефранц

А проте в усій олімпійській програмі лише дві жінки очолюють міжнародні спортивні федерації: іспанка Марісоль Касадо відповідає за тріатлон, британка Кейт Кейтнесс — за керлінг.

Така сама біда з менеджерськими, зокрема тренерськими й суддівськими, посадами мало не в усіх видах спорту. Вони часто лишаються за кадром або десь на задньому плані, на відміну від спортсменів/-ок, тому так само непомітною виявляється й нерівність. Хоча саме на цих особах лежить левова частка відповідальности за людей на передньому плані.

Згідно зі звітом МОК[16], на останніх літніх Олімпійських іграх у Ріо жінки становили тільки 11 % тренерів/-ок і 29 % суддів, а за даними Sydney Scoreboard Global Index[17] — 19 % у керівних органах спортивних федерацій.

Невирішені проблеми: треба більше батутів і менше насильства

Одна з головних проблем, яка залишається в жіночому спорті, — величезна фінансова прірва. Йдеться передусім про більш комерційні види спорту та можливість заробляти на своєму імені коштом рекламних контрактів і просування власного бренду. Найприбутковіший у цьому аспекті теніс, багато в чому завдяки «батуту», який 40 років тому встановила для наступних поколінь Біллі Джин Кінг. Лише двоє жінок потрапили до топ-100 останнього рейтингу найбагатших спортсменів/-ок за версією «Форбс»[18], і обидві — тенісистки: японка Наомі Осака (29-те місце, $37,4 млн) і американка Серена Вільямс (33-тє, $36 млн). Їхній колега, тенісист Роджер Федерер, очолює список зі $106,3 млн. За історію існування цього рейтингу до нього не потрапляла ще жодна спортсменка, яка представляла б не теніс.

Дискусії навколо різниці в зарплатах і гонорарах постійно точаться в популярних командних видах спорту, зокрема футболі й баскетболі, а також у професійному боксі. Галасу наробила ситуація з жіночою збірною США з футболу, яка нині найуспішніша у світі і торік виграла вже четвертий мундіаль, але заробляє менше за колег-чоловіків, які на останній чемпіонат світу навіть не кваліфікувалися. У 2019-му спортсменки подали в суд на Федерацію футболу США за дискримінацію за гендерною ознакою, зокрема в оплаті праці. Чоловіча збірна в цьому конфлікті підтримує колежанок. Президент федерації Карлос Кордейро подав у відставку в березні після хвилі обурення, яке викликала його заяву, нібито жінки й чоловіки «не виконують рівнозначну роботу, що потребує рівнозначних умінь, зусиль і відповідальности»[19]. Однак у травні 2020-го суд не задовольнив позов футболісток, і команда подала апеляцію.

Загальний призовий фонд останнього жіночого чемпіонату світу з футболу складав $30 млн, що менше, ніж сума, яку отримує одна команда-переможниця чоловічого мундіалю — $38 млн (загальний фонд — $400 млн). Пояснення дуже просте, як і з порівнянням статків НБА й ВНБА (жіночої версії НБА) або гонорарів будь-якого хоч трохи відомого боксера з найуспішнішими жінками в боксі — Сесілією Брехус, Кларессою Шилдс чи Кеті Тейлор, чиї імена багато хто, може, ніколи й не чули. Чоловічий футбол мегапопулярний і існує на такому рівні набагато довше, ніж жіночий, тому й для розкрутки в нього було куди більше часу та можливостей. Якби ми жили в трохи рівнішому світі й ЧС серед жінок уперше з’явився б не 1991 року, а 1930-го, як у чоловіків, то й порівнювати було б що.

Та завдяки зростанню популярности жіночого футболу фінансову винагороду наступного ЧС планують збільшити вдвічі. Згідно з ФІФА, Чемпіонат світу–2019 установив свій рекорд — понад мільярд переглядів загалом і 82,18 млн під час фіналу між США й Нідерландами, що більш ніж удвічі вище, ніж на минулому чемпіонаті.

До слова про медіа, тут теж роботи сила-силенна. За даними ЮНЕСКО, лише 4 % спортивних матеріалів у ЗМІ присвячено жінкам[20]. І навіть ця мізерна кількість часто фокусується не на спортивних досягненнях, а на обговоренні зовнішности й стосунків атлеток, рясніє мовою стереотипів і об’єктивації. Жінки з’являються в ролі експерток у медіа тільки у 20 % випадків, а 90 % спортивних журналістів/-ок і ведучих — чоловіки.

В Україні траплялися випадки, коли жінкам відмовляли в акредитації на футбольні матчі. А два роки тому, коли на Львівському медіафорумі мова зайшла про жінок, котрі пишуть про футбол, головний редактор журналу «Футбол» Артем Франков видав таку думку: «Зустрічав я жінок, розумніших за чоловіків, правда, не так часто, як хотілося б. Але тут є глобальна відмінність, яка стосується не лише футбольної журналістики. Жінка має залишатися жінкою. Я сам прокляну жінку, якщо для неї дім, сім’я, діти не будуть на першому місці. А ось для мужика на першому місці має бути робота. І в цьому фундаментальна відмінність»[21]. Ну, і в тому, що «раз на місяць вони не можуть працювати». Такі старомодні сексистські «замашки» в українській журналістиці — річ далеко не поодинока.

Помалу в спорті, зокрема жіночому, з’являється тенденція до викорінення культури насильства, яке засіло міцно й глибоко. Після справи Нассара дедалі частіше почали викривати сексуальні домагання. З меншою охотою, але все-таки спортивна спільнота визнає, що настав час відмовлятися нарешті від психологічного й фізичного насильства на тренуваннях. Цьому присвячено свіжий звіт Human Right Watch про проблему дитячого аб’юзу в господині наступних Олімпійських ігор Японії. У ньому розглянуто, зокрема, вплив мілітаризму, різні види гарасменту, які переживає японська молодь, безпорадність спортсменів/-ок, які з цим стикаються, та законодавчі прогалини, які дозволяють цьому тривати[22].

До вже чисельного ряду скандалів, пов’язаних із насильством, додалися справи збірних з гімнастики Швейцарії та Великої Британії: дівчата й жінки заговорили про токсичну атмосферу, у якій їм доводилося або досі доводиться тренуватися. І всюди типовий набір — булінг, жбурляння предметами, биття, ігнорування травм, надміру сувора заборона на їжу та/або напої тощо.

Про останнє історій теж дедалі більше: що не новина, то зізнання якоїсь спортсменки про боротьбу з харчовими розладами. Особливо це поширено у творчих видах спорту, наближених до танців і балету, як-от гімнастика, фігурне катання, де останнім часом панує схибленість на малій вазі й худорлявості, хоча вони не унікальний ключ до успіху і якости виконання елементів — замість продуманої індивідуальної дієти, адаптованої під особливості й потреби організму кожної спортсменки.

Нещодавно таким досвідом поділилася колишня українська фігуристка Адель Танкова, яка на Олімпіаді–2018 представляла Ізраїль. Вона розповіла, що зіткнулася з булімією, коли в 14 років почала набирати вагу (це абсолютно природний процес), і дізналася, що позбутися «зайвого» можна, викликавши нудоту після прийому їжі: «Я подумала: як це круто, реально — їси й не товстішаєш... Спочатку це було один раз на тиждень, потім 2, 3, 4 і так далі. І після кожного зриву я собі казала: все, це останній. Однак ні, просто так цього не позбутися. Булімію й анорексію можна назвати залежністю, це як наркотик... В одному з останніх шоу я так виснажила свій організм, що почала важити 40 кг... І найгірше те, що мені подобалося, я відчувала кайф, коли мені говорили: “Ти така худа”. Мені подобалося, що видно кістки, що була легкість»[23]. Вийти з цього стану Адель допоміг психотерапевт, якого вона знайшла в інтернеті і який порадив їй дієтолога, та те, що вона нарешті наважилася розповісти про проблему рідним.

То що досі заважає жінкам у спорті?

Це далеко не вичерпний список системних перешкод, поширених проблем та, навпаки, досягнень і зрушень у жіночому спорті. І далеко не останній. Хоча тепер спортсменки й інші жінки, пов’язані зі спортом, мають те, чому їхні попередниці могли б позаздрити сто, п’ятдесят чи й один рік тому, жіночий спортивний потенціал досі не розкрито вповні. Отож інтрига, як саме трансформується світ спорту, коли буде виправлено різні нерівності, залишається.

Перешкоди

Шляхи подолання

Стереотипні уявлення про гендерні ролі в спорті

  • Сторітелінг: позитивні приклади історій жінок у спорті, зокрема у видах, які стереотипно вважаються «чоловічими» (єдиноборства, силові види, командні ігрові види, авто- й мотоспорт тощо), та чоловіків, які теж долають гендерні стереотипи, у медійному й артпросторі, у навчальних процесах (освітні й спортивні заклади, самоосвіта)

  • Організація освітніх і розважальних заходів, лекцій, семінарів, екскурсій, тренінгів, майстер-класів із залученням спортсменок і спортивних експерток (або присвячені їм)

  • Особистий приклад: якщо ви або ваші знайомі займаються спортом, не соромтеся ділитися досвідом і розпитувати про досвід інших

  • Гендерно збалансоване висвітлення й організація спортивних подій

  • Засудження дискримінації й сексистських висловлювань — як публічне, так і в повсякденні

  • Забезпечення свободи в дитячому спорті: у виборі занять керуватися передусім бажанням дитини, розповідати про спорт без нав’язування категорій «для дівчаток»/«для хлопчиків» + заохочувати змішані спортивні ігри (тобто не розділяти дівчат і хлопців, якщо такої потреби немає*)

  • Рекламні й інформаційні кампанії

  • Широке дослідження гендерних питань у спорті шляхом опитування

* Залежить від особливостей окремих видів спорту.

Обмежений доступ до занять спортом/змагань

  • Заповнення гендерних пробілів: врівноважити кількість жіночих і чоловічих дисциплін у змаганнях

  • Врахування гендерного балансу в розподілі коштів, формуванні календаря турнірів та надання годин/місць для тренувань жінок/дівчат і чоловіків/хлопців

  • Розвиток клубної системи, що допомагає менше залежати від управління й розподілу фінансування «згори» та брати ініціативу в свої руки: самоорганізація людей задля створення й роботи власних спортивних клубів і об’єднань (навіть суто жіночих, якщо відчуваєте, що їх замало, або змішаних)

  • Створення й набір до жіночих команд при чоловічих клубах/організаціях, які вже існують (як-от футбольний «Вольфсбург» у Німеччині)

  • Пошук і надання грантів, спонсорства та створення спеціальних програм для підтримки жінок (або чоловіків, якщо ситуація протилежна), які мало представлені в певних видах спорту + програми обміну й виїзди на збори до інших країн

  • Краудфандинг і доброчинні акції для збору коштів на тренування та обладнання

  • Якщо незалежно існувати та самостійно шукати умови для тренувань і фінансування проблематично — вимагати рівних прав у керівництва, звертатися по допомогу до громадськости, розповідати про проблему в медіа

  • Надання дозволу на виступ з покритою головою й у закритому одязі жінкам, які змушені це робити або роблять з власної волі через релігійні переконання

  • Скасування заборони на заняття, участь і відвідування спортивних заходів, де вона ще існує, + запровадження санкцій проти організацій (або держав, якщо проблема настільки масштабна), які порушують права жінок

Нормалізація й поширення культури насильства

  • Не замовчувати насильство (навіть якщо воно сталося давно): повідомляти про такі випадки в поліцію, звертатися по допомогу до громадських організацій, тренерів/-ок, керівних осіб (якщо довіряєте їм), телефонувати на гарячі лінії: з попередження домашнього насильства й гендерної дискримінації — 0 800 500 335 або 116 123 (з мобільного), дитячу — 0 800 500 225 або 116 111 (з мобільного) + розповісти про ситуацію близьким людям, а якщо хочете надати цьому розголосу й застерегти більшу кількість людей від зв’язку з певними особами, то й ЗМІ

  • Створення організації, яка опікуватиметься розглядом справ про насильство в спорті і надаватиме відповідні консультації й допомогу (як-от американський Safe Sport або Canadian Sport Helpline і Investigation Unit у Канаді)

  • Запровадження чітких норм щодо тренувального процесу й політики нетерпимости до насильства в спортивних організаціях: зобов’язати повідомляти про випадки насильства, прописати заборонені дії, які входять в означення «насильство», процедуру розгляду й реагування на заяви, порядок дій, ступені покарання й терміни відсторонення від роботи/занять спортом/участи в змаганнях залежно від тяжкости злочину + інформування спортсменок/-ів про способи отримання допомоги й забезпечення вільного доступу до цієї інформації

  • Проведення семінарів і тренінгів для спортсменів/-ок, тренерів/-ок, батьків та інших на тему безпечного спортивного середовища, ненасильницьких методів тренування й спілкування, як ідентифікувати різні види насильства

  • Ретельний відбір тренерського складу: обов’язкова атестація з певною періодичністю, що, зокрема, має оцінювати готовність тренера/-ки до роботи без гарасменту

  • Сексуальна освіта (у навчальних і спортивних закладах та вдома, якщо є така можливість)

  • Забезпечення професійної психологічної підтримки або самостійний пошук спеціаліста/-ки

  • Рекламні й інформаційні кампанії, медійні матеріали на цю тему

Надміру жорсткі вимоги до зовнішнього вигляду й ваги спортсменок

  • Упровадження індивідуального підходу до розробки дієти залежно від особливостей кожного організму й виду спорту

  • Забезпечення консультацій із професійним дієтологом/-инею або самостійний пошук спеціаліста/-ки

  • Інформування й вивчення особливостей змін в організмі жінок і чоловіків, особливо в пубертатний період, з чим вони пов’язані та як на них реагувати, щоб не нашкодити здоров’ю й не втратити спортивні навички

  • Зміщення акцентів у підготовці, висвітленні й сприйнятті спортсменок із зовнішнього вигляду й ваги на їхні навички

  • Бодіпозитивні приклади успішних спортсменок із різною будовою тіла в медіа (зразок — проєкт Body Issue від ESPN) + висвітлення історій боротьби спортсменок із харчовими розладами

Розрив у заробітку спортсменок і спортсменів

  • Популяризація жіночого спорту й поступове викорінення стигм

  • Забезпечення й вимога рівної оплати праці та рівних призових там, де це можливо (якщо їх встановлює одна й та сама організація/турнір)

  • Проведення гендерного бюджетного аналізу

  • Навчання спортсменок і спортивних діячок (самостійне або за допомогою курсів, семінарів, лекцій і т. д.) у сферах бізнесу, менеджменту, маркетингу й PR + навпаки, заохочення представників/-ць цих сфер працювати з жіночим спортом

  • Збільшення кількости жінок на менеджерських посадах

«Скляна стеля» в ієрархії

  • Запровадження квот у керівних органах

  • Організація конференцій, форумів, семінарів та інших форм обміну досвідом і отримання нових знань для виховання жіночого лідерства у спорті, а також гендерної чутливости в роботі організацій

  • Заснування власних об’єднань і проєктів для надання права голосу жінкам, у яких його немає (або його просто не чують), та формулювання пропозицій і планів для розвитку спорту з урахуванням потреб жінок

  • Нетерпимість до сексизму на робочому або потенційному робочому місці та у вчинках/політиці керівництва — відповідати на подібні ситуації зауваженнями, скаргами й публічним розголосом

  • Популяризація історій успіху спортивних лідерок

Низька репрезентація та об’єктивація жінок у медіа

  • Залучення до спортивної журналістики більшої кількости жінок, зокрема завдяки програмам стажування й справедливому конкурсу на посади

  • Надання вільного доступу до висвітлення спортивних подій

  • Встановлення принципового пріоритету якости й репутації медіа над кількістю переглядів, відомого також як повага до аудиторії

  • Використання популярних платформ для просування менш розкручених тем і спортсменок та поступового гендерного врівноваження змісту

  • Створення власного контенту та/або медіа для охоплення ігнорованих подій і персоналій

  • Засудження й відмова від сексистських матеріалів і заголовків

  • Упровадження гендерно-чутливої редакційної політики

Джерела фото: ISNA, Getty Images, ON’ Media, Houston Post, Los Angeles Times

 
2 вересня 2020
Поширити в Telegram
1189
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Тепленька гендерна бульбашка
«Дискримінація? Ну, це ж так очевидно!» Чи завжди ми здатні зрозумілими словами пояснити, у чому проблема? З ким — із суспільством чи зі своєю бульбашкою — спілкуються гендерні активіст(к)и?
Травма і фемінізм: як зцілює підтримка
Зняття стигми з людей, які звертаються по допомогу до психотерапевтів, сприяло розвитку психотерапії і збільшило кількість жінок, котрі завдяки цьому суттєво покращили якість свого життя. Фемінізм як соціальний рух грає не меншу роль на шляху подолання психічних травм. Які зміни викликає травма у світогляді і психіці та як боротьба за права жінок може тут зарадити?
Хіджаб: дозволити не можна заборонити
Чи може феміністка носити хіджаб? Відповідь на це питання дуже відрізняється залежно від позиції людини. Дискусія розгортається між двома полюсами: покривати голову — це особистий вибір мусульманок чи їх до цього змушує агресивне патріархальне суспільство і дискримінаційна релігія? Про те, які феміністичні течії беруть участь у суперечці і яких позицій дотримуються, — у цій статті.