Політика тіла: огляд феміністичних дискусій про порнографію та БДСМ

Так звана друга хвиля фемінізму, яка охопила США у 1960–1970 роках, фокусувалася на тому, що формальної рівности у виборчих, майнових та інших правах замало для досягнення рівности фактичної. Цей рух почав дивитися глибше й аналізувати нерівність у культурних практиках та соціальних явищах. Дуже швидко темою його боротьби стало домашнє і сексуальне насильство (що, як нам добре відомо, не подолано й досі), а згодом боротьба проти насильства перекинулася на такі явища, як порнографія і культура БДСМ. Дискусія про два останні точилася в ширших рамках полеміки про жіночу сексуальність, у якій лесбійки звинувачували бісексуалок в антифемінізмі, радикально-феміністська група «Червоні панчохи» (Redstockings) вважала, що лесбійки усунулися з боротьби за рівність у гетеросексуальних стосунках, а авторка класичної праці «Таємниця жіночности» Бетті Фрідан називала лесбійок «лавандовою загрозою». Так «сексуальні війни» навколо порнографії стали окремою важливою сторінкою американської жіночої історії.

Сьогодні ставлення до порнографії, проституції, БДСМ так само розділяє українських феміністок на табори опоненток. Далі в статті я розповім про дійових осіб, відомі дослідження і перипетії «сексуальних воєн» та про ключові теорії, які лежать у їхній основі.

«Сексуальні війни» американських феміністок

У 1976 році в Сан-Франциско було засновано групу «Жінки проти насильства в порнографії і медіа» (Women Against Violence in Pornography and Media, WAVPM). На ініційовані нею марші збиралося більше як пів тисячі активісток. Центральна теза, яка ставила порнографію в один ряд із насильством, — те, що в цій індустрії жінку об’єктивують: і в процесі її роботи над порнографічним матеріалом, і в результаті, який потім споживається.

Андреа Дворкін, одна з найвідоміших феміністських активісток того часу, належала до найважливіших критикинь порнографії як явища. Свої аргументи вона виклала в книжці з красномовною назвою «Порнографія: чоловіки володіють жінками». Позиція Дворкін полягає в тому, що порнографія — це індустрія, яка за означенням насильницька щодо жінок: «Порнографія — це зрежисоване руйнування жіночих тіл і душ; її оживляють насильство, побиття, інцест і проституція; її характеризують дегуманізація і садизм; це війна проти жінок, серійні напади на гідність, ідентичність і людську цінність; це тиранія»^[1]. Дослідження Дворкін базовано на численному емпіричному матеріалі, але в ньому є твердження, що сприймаються як занадто радикальні навіть сьогодні.

Андреа Дворкін

Наприклад, фотографа з камерою авторка порівнює з мисливцем зі зброєю, працівниць порноіндустрії — з рабинями і в’язнями концтаборів (із Соджорнер Трут, Примо Леві, Александром Солженіциним), а публікацію порнографічних матеріалів — із нацистською пропагандою. Ось невелика цитата, яка унаочнює градус полеміки: «У сучасній американській порнографії, звісно, євреї роблять це самі із собою — вони, зазвичай жінки, шукають нацистів, добровільно йдуть у концтабори, просять нациста-домінанта бити себе, різати себе, ставити собі опіки [...]. Та в житті євреї не оргазмували. І жінки теж у житті цього не роблять. І ніхто, навіть Геббельс, не говорив, що євреям це подобається»^[2].

На початку 1980-х років Дворкін і ще одна відома тогочасна феміністка, Кетрін МакКіннон, юристка за фахом, за підтримки інших антипорнографічних феміністок намагалися запровадити в місцеве законодавство кількох міст (серед них Міннеаполіс) поправку про визнання порнографії «порушенням громадянських прав жінки, формою дискримінації за статтю, зловживанням правами людини» (відома як Antipornography Civil Rights Ordinance). Відповідно до пропозиції Дворкін і МакКіннон, порнографія визначалася як «зображення сексуального експліцитного підкорення жінок» (тобто явно не поширювалася на матеріали, де секс відбувається між геями і де жінка домінує над чоловіком). Кілька версій таких законодавчих ініціатив навіть пройшли рівень міських рад, але їх заблокували мери міст і суди, які розцінили такі юридичні новації як порушення свободи слова, гарантованої першою поправкою Конституції США — саме вона регулює виробництво еротичних і порнографічних матеріалів, і вони не збігаються з юридичною категорією «непристойного» (obscene).

Кетрін Маккінон
 

Ця позиція наразилася на опір не лише в колах чоловіків, які хотіли б і надалі споживати порнографічну продукцію. У 1980-х роках у відповідь на антипорнографічний фемінізм з’явилася його альтернатива — секс-позитивний фемінізм.

У своєму есе «Осмислюючи секс: Нотатки до радикальної теорії політики сексуальности» (1984), який уважається засадничим для гейських і лесбійських студій, дослідниця, активістка, засновниця першої лесбійської БДСМ-групи Самуа (Samois) у США Гейл Рубін звертає увагу на те, що сфера сексуальности так само не вільна від політики, способів пригнічення і внутрішніх ієрархій.

Особливу роль Рубін відводить секс-негативності, тобто установці західної юдео-християнської культури розглядати секс як силу небезпечну й деструктивну, за означенням грішну, дозволену винятково з метою розмноження. Говорячи про ієрархію сексуальних актів, на верхівці її Рубін розташовує гетеросексуальний, шлюбний, моногамний, репродуктивний, «ванільний» (тобто звичайний, відповідний культурній нормативності) і некомерційний секс. Дослідниця наголошує, що такий формат сексуального стандарту відтворюється і поза патріархальною рамкою — у фемінізмі й капіталізмі.

Гейл Рубін

Своїх опоненток Рубін звинуватила в тому, що вони породжують найконсервативніші думки «по цей бік Ватикану»^[3]. І хоча антипорнографічні феміністки розширюють дозволений секс також до нерепродуктивного і позашлюбного, а лесбійський секс підносять вище, ніж консерватори, вимоги ванільности (нормалізованости), некомерційности і довгостроковости залишаються.

На момент написання цього тексту Рубін у частині американських штатів було криміналізовано одностатевий секс за згодою і подружню зраду. Трохи пізніше епідемія СНІДу викличе моральну паніку — сплеск експліцитної гомофобії, відмови хворим у медичному обслуговуванні та посмертні аутинги — розкриття сексуальної орієнтації без згоди особи, як це сталося із попспіваком Лібераче. Коли 1987 року принцеса Діана публічно на камери потисла руку хворому на СНІД, це здавалося радикально гуманістичним жестом.

Із Гейл Рубін, своєю чергою, полемізувала Шейла Джеффріз, яка вказувала на мізогінію сексолога Хевлока Елліса, чиєю послідовницею вважала себе Рубін. Джеффріз переконувала, що й у феміністську культуру потрапив чоловічий погляд, який заохочує жінок споживати порнографію і займатися садомазохістськими практиками, що насправді відповідає не жіночим інтересам, а чоловічим^[4].

Шейла Джеффріз

Крім того, антипорнографічні феміністки звинувачували опоненток у тому, що в лесбійських стосунках ролі «буч» (маскулінна) і «фем» (фемінна) імітують гетеросексуальні патріархальні ролі. Їм же відповідали, що лесбійські ролі, навпаки, підривають гетеросексуальні. У рамках вужчого лесбійського руху модель «буч + фем» критикували з позицій андрогінности, що призводило до того, що андрогінність у жіночому виконанні виглядала так само, як «буч», а фемінний зовнішній вигляд витіснявся (і чи не було тут внутрішньої мізогінії?). Усе це було б непростими питаннями самовизначення та дискусіями песимісток з оптимістками про міру наповнености склянки водою, якби не той факт, що цей надзвичайно гострий конфлікт не обмежувався обміном аргументами.

Зрештою, дебати антипорнографічних і секс-позитивних феміністок, які точилися у США увесь кінець 1970-х і початок 1980-х років, отримали назву «феміністських секс-воєн». На IX конференції «Дослідниця і феміністка» 1982 року (згодом уславилася як Барнардська конференція про сексуальність) протистояння загострилося, як ніколи досі: конференція, яку ініціювала феміністка і соціологиня Керол Венс, стала зібранням секс-позитивних феміністок (і охоплювала набагато ширший перелік питань, ніж ті, по межі яких відбувалася конфронтація). Однак під тиском антипорнографічних активісток за день до зáходу адміністрація коледжу Барнард вилучила наклад матеріалів конференції — 1500 примірників. Попри це, організаторки вирішили її не скасовувати. Антипорнографічні феміністки пікетували захід і роздавали листівки, спрямовані проти окремих його учасниць. Під хвилю узагальненої критики в ключі «вони засвоїли і пропагують патріархальні практики» потрапили заразом і групи, які не мали стосунку до дискутованої теми, зокрема колектив «Більше жодних милих дівчат» (No More Nice Girls), який узагалі спеціалізувався на репродуктивних правах^[5]. Далі протистояння вилилося в полеміку на сторінках журналу «Феміністичні студії» (Feminist Studies).

Сучасні дебати й аргументи сторін

Контекст американських феміністських дискусій про порнографію в другій половині XX сторіччя визначають час і місце, у яких жили ці жінки. У консервативному суспільстві, де жінка могла бути хіба домогосподаркою (детальніше про це далі), відбулася сексуальна революція — внаслідок останніх досягнень у технологіях контрацепції та лікування венеричних захворювань. Паралельно розвивався рух ЛГБТ-спільноти за свої громадянські права. Цей контекст виводив питання сексуальности в ширшу суспільну видимість, але, як і слід було чекати, чоловічі бажання ставилися поперед жіночих.

Сьогодні сегмент феміністської, дружньої до жінок (у лапках чи без них — на розсуд читачок і читачів) порнографії існує відкрито. Жінки самі досить активно споживають порнографію (і, за статистикою Pornhub^[6], перебувають на сайті трошки довше, ніж чоловіки). Американська режисерка порнофільмів Трістан Таорміно продає книжки із сексуальної освіти, які стають бестселерами, регулярно виступає на телебаченні як експертка з питань сексуальности, фемінізму та ЛГБТ. Як стверджує сама режисерка, вона вибудовує сюжети своїх фільмів на основі реальних уподобань акторок та акторів і зацікавлена в тому, щоб вони діяли в кадрі максимально органічно, наскільки це взагалі можливо в присутності знімальної групи^[7]. Таорміно й сама знімається у своїх фільмах.

Трістан Таорміно

Від 1970-х років пройшло достатньо часу, й активна жіноча сексуальність стала набагато нормативнішою навіть в Україні, де відкрито проходять лекції із сексуальної освіти рекламуються сексуальні іграшки для жінок, а це означає, що жінки краще контролюють і виражають свою сексуальність, ніж раніше. Проте одного погляду на порнографію і БДСМ немає і в українському русі. «Традицію» антипорнографічних феміністок перебрали головно ті, хто називають себе радикальними, а секс-позитивні погляди можна зустріти переважно серед інтерсекційних та ліберальних. Однак дебати про порнографію в Україні майже не ведуться, і сторони лише повторюють озвучені вище аргументи.

Ставлення різних течій фемінізму до БДСМ я оглядала в статті «За межами “ванільного” сексу: чим є і чим не є БДСМ»^[8], тут лише стисло окреслю позиції сторін. Центральне питання цих дебатів — етичний лише неієрархічний секс чи дисбаланс влади може бути нешкідливим і приносити задоволення. За великим рахунком, центральний пункт протистояння — різниця в уявленнях про те, наскільки вільним є вільний вибір. Наприклад, індійський секс-позитивний колектив Kinky Collective уважає, що БДСМ пропонує фемінізму змінити саму парадигму згоди — «від згоди для зменшення шкоди до згоди для уможливлення задоволення й дослідження бажань»^[9]. Опонентки БДСМ наполягають, що ця практика нічим не відрізняється від насильства і є нібито легітимною його формою. Вони ставлять його в один ряд із домашнім насильством^[10] і нагадують, що насильство щодо іншої особи не можна чинити навіть на її прохання. Ось як вони ставляться до згоди: «Згода — це чарівний пилок фей, який перетворює зґвалтування на секс»^[11]. Інша сучасна авторка, яка виступає під псевдонімом Accion Positiva, фактично прирівнює жіночу сексуальну асертивність до жіночої згоди виконувати чоловічі сексуальні запити, а чоловічу сексуальність — до бажання здійснювати сексуальне насильство над жінкою^[12]. Передбачається, що в ідеальному світі, позбавленому патріархального тиску на жінку, жінка засадничо в жодному випадку не зробить вибору на користь БДСМ.

Самé розуміння сексу як пенісо-вагінального контакту між [цисгендерним] чоловіком і [цисгендерною] жінкою, яке антипорнографічні феміністки проєктують на свою критику порнографії й БДСМ, справді релевантне для великої кількости сексуальних контактів, але існують і інші виміри сексуальности і вони є легітимним об’єктом практики, досліджень та адвокації, а для багатьох секс-позитивних феміністок це фокус їхнього інтересу, який вони наділяють емансипаторним потенціалом. Отже, ще одна різниця між двома позиціями полягає в тому, що антипорнографічний фемінізм конструює жіночність як якийсь однорідний суб’єкт (і Донна Гаравей іронізує, що «авторитарна доктрина досвіду» у версії МакКіннон конструює жінку як таку, що не існує, як сам лише продукт чоловічого бажання^[13]), тоді як секс-позитивний наголошує на множинності жіночого досвіду. Про останній момент українським читачкам варто подумати окремо, адже наш досвід відрізняється від досвіду американок у 1970-х. «Ванесса», авторка статті «FemDom. Українська версія», прямо говорить, що небезпечність її роботи у сфері комерційного БДСМ компенсується високою оплатою праці^[14], тобто ці практики емансипують жінок економічно. Це важливо в умовах незаможної країни, де ще недавно існувала формальна заборона на жіночу працю в багатьох професіях.

Проблематичний у рамках цієї дискусії і той факт, що уявлення про БДСМ та його межі (назву тут щипки чи сильне стискання як явно межові практики) у сторін-опоненток не конче збігаються. Так само не конче всі учасниці цих дебатів мали відповідний досвід чи знайомство з фаховими дослідженнями, на чому вони базували б свої уявлення. Репрезентація БДСМ у масовій культурі залишає бажати кращого: фільм «50 відтінків сірого» зазнав нищівної критики з боку спільноти якраз за демонстрацію насильницьких практик під виглядом субкультурних ненасильницьких. У таких умовах важко взагалі знайти хоч який консенсус.

Стисло тези опоненток я виклала в таблиці.

Хто права? Теоретичні засади осмислення питання

У 1976 році почала виходити друком багатотомна праця Мішеля Фуко «Історія сексуальности», яка описує людське лібідо як таке, що структуровано структурами влади і соціальними обмеженнями. Сам він не стверджував, що влада й ієрархії — щось за означенням погане, чого краще уникати і що треба руйнувати (добре відомо, що він і сам практикував БДСМ). Однак сама ідея, що влада не обмежується видимими репресивними інституціями, а може проникати глибше в культурні й поведінкові норми, виявилася чи не найбільшим відкриттям XX сторіччя у гуманітаристиці. Ідея руйнування ієрархій Фуко, хай часто спрощено потрактована, стала популярною та знайшла багато прихильниць і прихильників. Зокрема, вона вплинула на фемінізм другої і третьої хвилі, які цілком резонно вирішили, що гендерна рівність не обмежується виборчим правом для жінок та рівною платнею за рівну працю. Коли антипорнографічні феміністки ставлять під сумнів вільну згоду жінки на певні практики як опосередковану міжгендерними відносинами влади, у яких жінка перебуває, вони мислять у річищі, яке їм задав Фуко. Їхні опонентки (про це детально йшлося вище) теж не відкидають цю ідею, а радше акцентують на тому, що мізогінія й ієрархія не конче притаманні стосункам чоловіків і жінок та що проблеми фемінізму не обмежуються проблемами гетеросексуальних жінок (справді, куди віднести вирішення якихось специфічних проблем лесбійок, як не до фемінізму, якщо дійові особи ситуації — жінки).

У монографії історика Джорджа Моссе «Націоналізм і сексуальність» (1982) проаналізовано складний зв’язок між націоналізмом як альтернативою монархічно-феодальному соціальному устрою та респектабельністю «середнього класу» (у цій книжці термін уживається на позначення культурної категорії і пов’язаний з економічною активністю лише частково). Перехід від монархій зі становою організацією суспільства, де люди структурувалися як чиїсь підданці й васали, до національних держав, де люди структуруються за громадянством і класом, вимагав також переструктурування самоусвідомлення і цінностей. Респектабельність мала чітке завдання відокремити «середній клас», з одного боку, від бідніших і маргіналізованіших верств населення (як «ледачих»), з другого боку — від аристократії (як «розпусної» і «марнотратної»).

Отже, цінності респектабельности, виражені, зокрема, в скромності, емоційній помірності та певних обмеженнях щодо сексуальности, сконструйовано в кінці XVIII — на початку XIX сторіччя, хоча коріння їхнє — в ранішому католицизмі. У книжці Моссе йдеться переважно про Німеччину й Англію XVIII–XX століть і більше про чоловічу сексуальність, ніж про жіночу, тому висновки її обмежено. Проте вона важлива для загальних досліджень сексуальности як праця, яка ставить сферу сексуальности в ширший контекст культури.

Утім, асоціації респектабельности й буржуазности із сексуальними обмеженнями характеризують не лише досліджений Моссе часопростір. Маккартизм 1950-х і тогочасне полювання на «лівих відьом» у США паралельно передбачав закріплення жінки в ролі домогосподарки, що докладно висвітлено в класичній праці «Таємниці жіночности» Бетті Фрідан. Дослідниця показує, як, зокрема через медіаполітику, зменшувався середній вік вступу у шлюб та відсоток жінок у коледжах, натомість збільшувалася народжуваність. Американська преса того часу повнилася картинками щасливих усміхнених домогосподарок із нуклеарних середньокласових родин, а реальні такі домогосподарки були нещасними й самотніми. Ця книжка, що вийшла 1963 року, стала проривом крізь тотальність консервативного консенсусу та лягла в основу другої хвилі фемінізму.

Так само Гейл Рубін у цитованій вище праці наводить на підтвердження своєї думки факти, як у добу маккартизму у США нападали на Інститут досліджень сексу Альфреда Кінсі за те, що він нібито послаблює моральний дух американців і робить їх вразливішими до комуністичної загрози. Пізніше, 1977 року, неоконсервативний публічний інтелектуал і головний редактор єврейського видання «Кóментарі» (Commentary) Норман Подгоріц звинуватив гомосексуалів у тому, що США не може протистояти «російській загрозі».

Ще й сьогодні, у продовження цієї американської консервативної традиції, ЛГБТ-рух і феміністки час від часу асоціюються з лівим рухом та з вигаданим конспірологами «культурним марксизмом», а їхні консервативні опоненти зливаються з праворадикалами. Третій рейх, про який згадує Андреа Дворкін, теж почав репресії з переслідування гомосексуальних чоловіків, зокрема з розгрому Інституту сексуальних досліджень Магнуса Гіршфельда. (Гіршфельд був не просто дослідником сексуальности, який зібрав в інституті багату бібліотеку, що її прилюдно спалили разом з іншими книжками у травні 1933-го, а й шанованою людиною, громадським організатором усередині місцевої гейської спільноти та профеміністом — з 1905 року він виступав за декриміналізацію абортів. Йому пощастило врятуватися лише тому, що на момент розгрому інституту він перебував за кордоном і резонно вирішив на батьківщину не повертатися.) А Рубін, оцінивши опоненток, які засуджують БДСМ, як консерваторок, угадала: тепер Шейла Джеффріз дає інтерв’ю^[15] (про трансгендерність) консервативному^[16] виданню «National Review», яке виступає проти абортів^[17].

У 1990 році вийшла праця Джудіт Батлер «Гендерний клопіт», у якій авторка розглядає гендерну ідентичність людини крізь призму перформативности, тобто через те, що гендерна роль конструюється як набір ознак і культурних кодів, які ми зчитуємо і в такий спосіб приписуємо роль людині. Ми сприймаємо за жінку людину, котра на вигляд така, як жінка в нашій культурі, не аналізуючи геніталії чи хромосомний набір цієї людини. Таке аналітичне відокремлення гендерної ролі від статевої приналежности важливе для розуміння того, що самі категорії чоловіків і жінок, на опозиції між якими наполягали друга й антипорнографічна хвиля фемінізму, не утворюють простої бінарности в принципі. Аналітична модель, яка пропонує тлумачити категорію гендеру ширше, ніж поділ на чоловіків із чоловічою соціалізацією та жінок із жіночою соціалізацією, може описати більше явищ, ніж та, у якій секс лише гетеросексуальний між цисгендерними людьми, лише ієрархічний і лише насильницький.

Аннамарі Джагоз у своїй книжці «Вступ до квір-теорії» (1996) робить (проміжні) підсумки історії — західного активізму в темі сексуальности та публічних дискусій і теоретичних праць, які вплинули на цей рух. Вона не торкається безпосередньо тем порнографії чи БДСМ і зосереджується головно на явищі квір, покликаному означати свідому й навмисну динамічну невизначеність у питаннях сексуальної орієнтації та гендерної ідентичности. Для цієї ж статті дослідження Джагоз важливе, бо воно картографує складне поле ідей і політичних вимог, які виникали і виникають у цій сфері. Вище я показала, що неоднорідність жіночого досвіду і брак домовлености про терміни дає уявлення радше про неможливість узгодити позиції, ніж надію на таке узгодження.

У 2011 році в університеті Чичестера захистила дисертацію^[18] на здобуття звання докторки філософії Хелен Хестер, яка називає себе ксенофеміністкою^[19] (це передбачає антинатуралізм, роботу з емансипаторним потенціалом сучасних технологій, тотожність фемінізму й раціоналізму, практикування позитивної «свободи-для», гендерний аболіціонізм). Її роботу «Сучасне розуміння порнографії: трансгресія, афект та витіснення (displacement) сексу» написано в рамках психоаналітичної інтелектуальної традиції. Хестер звертає увагу на те, що порнографія як явище структурується навколо межі між прийнятним і неприйнятним і є спробою трансгресії — цілеспрямованим наміром порушити цю межу. Звісно, саме по собі порушення межі не конче є чимось непрогресивним чи шкідливим, але тут існує певний парадокс. Дослідниця пояснює його на прикладі того факту, що образ самої борчині з порнографією Андреа Дворкін популярний журнал «Хастлер» (Hustler) використовував у порнографічних малюнках, тобто з якогось погляду порнографії стало не менше, а більше. Самé існування заборон — необхідна передумова для їх порушення, отже, порушення норм — побічний продукт будь-якої системи норм.

Безумовно, ні Хестер, ні я не робимо з цього висновків, що треба відмовитися від будь-яких заборон узагалі. Легальне розрізнення між припустимими і неприпустимими сексуальними й навколосексуальними контактами, на мою думку, лежить у площині доступу до механізмів оскарження дій іншої сторони — вони засадничо доступні дорослим дієздатним жінкам, але не доступні недієздатним дорослим людям, дітям, тваринам. Українське ж легальне означення порнографії містить зазнаки оціночні поняття, як-от «сексуальні збочення», «негідні інстинкти», «моральні критерії»^[20], тому на практиці відбиватиме лише приватну думку тієї конкретної людини, яка ухвалюватиме рішення про відповідність конкретної продукції означенню порнографії. Принагідно дозволю собі нагадати, що інстинктів — складної автоматичної поведінки — у людини немає, ні гідних, ні негідних. Функція порнографії — сприяти збудженню, але генітальна відповідь — це не те що не «складна поведінка», а навіть не проста поведінка, і вона не відбиває сама по собі ні цінностей, ні політичних поглядів.

Хестер звертає також увагу на помилкову, на її думку, концептуалізацію порнографії секс-позитивними феміністками як маргінальної дисидентської практики, яка перебуває в опозиції до масової мейнстримної культури. Дозволю собі розвинути ці думку, продовжуючи також думки Джорджа Моссе, і скажу, що мейнстримна культура як культура, орієнтована на аудиторію, яка вважає себе респектабельною і водночас цю респектабельність уважає найголовнішою своєю ознакою й цінністю, не так маргіналізує порнографію, як імітує цю маргіналізованість. Споживання порнографії насправді не табуюється, а лише розміщується у сфері приватного. Отож не варто захищати порнографію якось надмірно та підкреслено наголошувати її трансгресивний характер — ця індустрія прекрасно почувається і добре монетизується.

Замість підсумків

Усе сказане вище стосувалося порнографії як ми її зазвичай розуміємо — відео- та фотоматеріалів із комерційним завданням виробництва, але в останні десятиліття з’явилася і вельми поширилася текстова або мальована аматорська некомерційна порнографія. Йдеться про культуру фандомів — спільнот, об’єднаних любов’ю до якогось твору мистецтва. Учасниці таких спільнот продукують або споживають власні твори, базовані на готових персонаж(к)ах і світах, переважно вигаданих, але є фандоми і навколо реальних осіб, історичних і нині сущих. Хоча героям і героїням вигадують узагалі будь-які нові пригоди, велика частина такої аматорської продукції має еротичний чи порнографічний зміст, її викладають на спеціалізованих майданчиках і рейтингують. Участь жінок у цих спільнотах кількісно переважає, а самі вони формально неієрархічні і некомерційні. Цікаво також, що часто жінки в такий спосіб фантазують на тему сексу між чоловіками. Цю тему ще не досить добре досліджено, але вона вже помітна, і теорія порнографії чи БДСМ як насильства й лише насильства над жінками її не описує, щиро кажучи, майже ніяк. Множинність жіночого досвіду не лише в розрізі сексуальности й особистої біографії, а й у просторі та часі дедалі менше дає можливостей говорити взагалі про один-єдиний фемінізм як такий і одну-єдину феміністську позицію щодо проблемних питань.