Сім’ї

Цю збірку присвячено квір-сім’ям. Увага чотирьох текстів збірки зосереджена на життєвих обставинах і родинних історіях трансгендерних людей і одностатевих партнерств. Дослідження, реалізоване Громадською організацією «Інсайт» за фінансової підтримки Регіонального Представництва фонду ім. Г. Бьолля у Варшаві.

Рецензія на книгу Чимаманда Нґозі Адічі «Люба Іджеавеле, або Феміністичний маніфест у п’ятнадцятьох пропозиціях».

«Годинничок-то цокає!» — чи не кожна жінка чула у своєму житті цю фразу. Однак яка вона, ця «критична» позначка годинника (якщо припустити, що вона таки існує)? Побутує думка, що наші прабабусі виходили заміж у 13–15 років, народжували рано й часто, проте реальність була іншою. У сучасної української жінки одна-дві дитини, а середній вік першого материнства змістився від 22 років у 1990-х до 25 років нині. У Західній Європі вперше народжують у 29 (в середньому). Тривалість життя невпинно зростає, тож імовірно, вік материнства теж «старішатиме». Що означають ці зміни і чому вони сталися?

Тисячі років зовнішній світ, хай там хто його представляв — «церква», «мас-медіа», «школа», «родичі», повсякчас намагається залізти в наш особистий простір, щоби підказати, пояснити, переконати. Здавалося б, надворі ХХІ століття, а нашим дітям досі нав’язують дивовижні стереотипи про те, чим повинні або не повинні займатися дівчата і хлопці, жінки і чоловіки. Чи наші діти страждатимуть від цього, як ми? Чи, може, навпаки — вони розширять світогляд і врешті-решт змінять цей світ? Залежить від нас, дорослих, від нашого вміння нівелювати руйнівний вплив стереотипів, від нашої підтримки.

Герой нашого часу — ідеальний татусь — своїми діями і прикладом забезпечує малечі щасливе дитинство. Сьогодні в Україні спостерігаємо поступову зміну соціальної ролі батька, відхід від стереотипу батька суто як «годувальника» родини. Він може помити дитину і заплести кіски, вислухати й підтримати. Це породжує чимало питань. Як бути хорошим — сучасним — батьком для своїх дітей? Як бути прикладом, яким діти могли би пишатися? Чи можна цього навчитися? У другій частині статті — про якості взірцевого тата, тато-школи, а також батьківство після розлучення.

Герой нашого часу — ідеальний татусь — своїми діями і прикладом забезпечує малечі щасливе дитинство. Сьогодні в Україні спостерігаємо поступову зміну соціальної ролі батька, відхід від стереотипу батька лише як «годувальника» родини. Він може помити дитину і заплести кіски, вислухати і підтримати. Це породжує чимало питань. Як бути хорошим — сучасним — батьком для своїх дітей? Як бути прикладом, яким діти могли би пишатися? Чи можна цьому навчитися? У першій частині статті — про ідеали батьківства в Україні сьогодні та в давнину, а також про те, чим відрізняються українські і закордонні тати.

Мати, котра працює, — це, як стверджують багато дослідниць, синонім слів «провина», «стрес», «вічний поспіх і брак часу». Це різко контрастує з розтиражованим образом постійно усміхненої жінки в оточенні милих малюків, тому одразу виникає низка питань. Чи завжди так було? Ким доводиться працювати матерям, щоб тримати баланс між потребами дитини і вимогами роботодавця? Чому б жінкам не відмовитись від кар’єри і не присвятити себе сім’ї? Чому не «рятують» дитсадки і школи? А що при цьому роблять татусі? Спробуємо знайти відповіді у статті.

Трійка найпоширеніших причин конфліктів у сім’ї — гроші, секс і діти. Справді, народження дитини викликає зміни. Щоб не потрапити в пастку власних ілюзій, чужих очікувань чи стереотипів, варто визначити свої потреби та мотиви прагнення стати мамою. Які ж запитання слід поставити собі, щоб усвідомити, чи я готова?

Як розпізнати суспільство, дружнє до дитини? У статті проаналізовано передумови виникнення феномена «суспільства лише для дорослих», порівняно дані різних країн, де дитинство вважається щасливим і навпаки, де дітей позбавлено дитинства, а також відстежено динаміку змін в Україні на шляху формування суспільства, доброзичливого до дитини. Щоб зміни відбувалися ефективніше, треба враховувати і міняти соціальний контекст, у якому зберігається дискримінація родин із дітьми, поступово пристосовувати «дорослі» установи до дитячих потреб, постійно прислухатися до вимог технологічно прогресивного суспільства і до еволюції людських стосунків та вчасно корегувати законодавчу базу, систему освіти, проводити просвітницькі кампанії.

Від акушерського насилля до післяпологової депресії, від соціальної ізоляції до баталій у батьківському вайбері, від дискримінації на роботі до кризи самореалізації — ось що чекає молодих матерів, однак їх про це ніхто не попереджає. Досвід мами-феміністки відрізняється ще й тим, що вона глибше розуміє соціальні процеси і має мотивацію не миритися з негативом довкола.