Дарина Мізіна
Утретє перечитуєш інструкцію безпеки. Ретельно обираєш зручне для бігу взуття, комфортний і непримітний одяг, що закриває тіло. До рюкзака, що нестимеш попереду (аби не схопили ззаду) складаєш аптечку, копію документів, трохи готівки й запасні футболку та штани. У швидкий набір мобільного телефону додаєш контакти друзів і подруг, котрі мають машину й будуть вільні в цей час. Завантажуєш додатки з таксі, повторюєш номери служб порятунку, завчаєш шляхи відходу. Перед виходом присідаєш «на доріжку», хоча ніколи не була забобонною. І кожні тридцять хвилин відписуєш батькам чи подругам, аби знали, що з тобою все гаразд. Звучить, ніби сценарій до якогось екшену про шпіон_ок і бандит_ок, чи не так? Мушу вас розчарувати. Це лише опис того, як я (та ще кілька тисяч людей) збиралися на Марш Рівності 17 червня, що його радикальні ПТЦ (прихильники традиційних цінностей), перегріті червневою спекою, збиралися перетворити на «сафарі».