17 квітня, 2024

Чим допомагає Україні участь ЛГБТ+ спільноти в закордонних прайдах?

6 листопада 2023
Поширити в Telegram
558
Ганна Гриценко

Авторка досліджень з гендерних студій та правого радикалізму, феміністка, перекладачка, редакторка сайту «Товаришка» (https://independent.academia.edu/GannaGrytsenko).

Не можу дочекатися, коли квір-танкіз почнуть пояснювати, що українське одностайне голосування за заборону дискримінації ЛГБТ+ — це насправді нацизм. Джерело.

Українські представни_ки спільноти ЛГБТ+ не завжди знаходять розуміння серед своїх західних побратимів і посестер по руху. Нагальну необхідність збройної визвольної боротьби проти російської агресії подекуди доводиться розтлумачувати людям, чий бекграунд далекий від національного питання як його розуміють українці й українки.

З іншого боку, на західних ЛГБТ+ прайдах можна побачити такі дивні для нас плакати, як веселкові серпи й молоти (символіка СРСР, держави, де гомосексуальність було криміналізовано).

Цей текст пояснює історичні внутрішні розбіжності всередині західних людей ЛГБТК, їхній зв’язок із лівими рухами, західним пацифізмом, антиамериканізмом та антиколоніальним порядком денним.

Емансипація ЛГБТК і динаміка розбіжностей усередині руху

Емансипація людей із сексуальністю, відмінною від різностатево-орієнтованої, та гендерною ідентичністю, відмінною від приписаної при народженні, історично мала різні фази, зокрема в Західній Європі і США. Дослідниця квір-історії Аннамарі Джагоз виділяє кілька послідовних «рухів» усередині того, що загалом сприймається як цілість[1]. Її дослідження стосується насамперед США, але таку динаміку можна відстежити і в інших західних країнах.


Аннамарі Джагоз

Первісно, у кінці XIX-го і на початку ХХ сторіччя, європейський адвокаційний рух гомосексуальних людей називався гомофільним і мав на меті появу освітніх програм, підвищення толерантности та декриміналізацію гомосексуальности. З 1920-х років схожі товариства («Товариство Маттачин» і «Доньки Білітіс») з’явилися у США. Попри їхню немасовість і почасти підпільність, а також певну, з позицій сучасности, консервативність у поглядах (наприклад, схильність інтерпретувати гомосексуальність як хворобу), вони працювали саме як політичні організації і заклали фундамент для дальшої боротьби.

Бунт у клубі Стоунволл 1969 року вважається відправною точкою радикальнішого і прогресивнішого руху спільноти ЛГБТ+ за свої права. Новий рух відрізнявся від гомофілів тим, що прагнув не асиміляції, а визнання окремої індивідуальної гомосексуальної ідентичности. Паралельно всередині феміністської спільноти виділилася лесбійська течія, якій не була притаманна парадигма емансипації гетеросексуальних жінок від їхніх чоловіків. І геї, і лесбійки того часу започаткували концепцію гордости за свою ідентичність, яка дожила до наших днів.


Єдине наявне фото з клубу Стоунволл 28 червня 1969 року

Первісно і визвольний рух геїв, і лесбійська течія фемінізму, і трансгендерні люди, які проходили свої процеси емансипації поряд, проголошували ідеї сексуальної революції і загалом радикального перегляду суспільних відносин, що лише в новому вигляді, через заперечення самої системи бінарности статі і гендеру, мали б забезпечити повне прийняття негетеросексуальности і нецисгендерности. Якоюсь мірою популярним стало припущення, що відхід від категорій гетеро- і гомосексуальности призведе до тотальної бісексуальности, десь посередині поведінкової шкали Альфреда Кінзі.

Та з часом, з поступовим здобуванням видимости і помітними досягненнями, дедалі більше людей приєднувалися до руху і його програми, а сама програма втрачала свою декларовану радикальність і трансформувалася у вимогу рівних громадянських прав для ЛГБТ+ спільноти та легалізації її серед гетеросексуальної більшости. А також, уже у 1980-х роках, постала вимога припинити моральну паніку у зв’язку зі СНІДом, яка посилила упередження до ЛГБТ+ спільноти та обмежила для неї доступ до медичної допомоги. Вислів «різні, але рівні», що, як і ідея гордости, дійшов до нашого часу, віддзеркалює саме таку політику емансипації правової і політичної.

Зрештою, для цисгендерних геїв, лесбійок і бісексуальних людей рівних громадянських прав так чи так було досягнуто у США і багатьох країнах ЄС (права трансгендерних людей у США досі великою мірою під загрозою). Здобувши необхідну шлюбну рівність і визнання, спільнота припинила боротьбу за права і злилася з більшістю на правах тих, кого вже все влаштовує.

Водночас американська більшість була і є не лише гетеросексуальною, а й білою, і рух ЛГБТ+ імпліцитно керувався спробами орієнтувати свої вимоги саме на неї. Це не раз викликало внутрішню критику в небілих геїв і лесбійок, які висловлювали незгоду з уявленням про спільноту як про цілісного суб’єкта і засуджували її «кольорову сліпоту».

Після 11 вересня 2001 року у США посилилася ісламофобія і пов’язаний з нею расизм щодо тих небілих людей, кого потенційно ідентифікували як мусульман_ок. Не оминула ця проблема і ЛГБТ+ спільноту, але, на відміну від звичайної гетеробільшости, в спільноті гомосексуальних людей (і їхніх явних союзників) критика ісламу посилилася твердженням, що в мусульманських країнах права ЛГБТ+ людей загрожені. Хоча це загалом справедливо для багатьох країн, висновки з цього могли транслювати упередження щодо небілих американських мусульман і нових мігрантів із цієї категорії, нібито вони не лише потенційні терористи, а й потенційні гомофоби. Це конструювало їм окрему спеціальну сексуальність в іншувальний спосіб, що, своєю чергою, заздалегідь накладало упередження і на негетеросексуальних американських мусульман_ок. На позначення цієї системи поглядів і упереджень дослідниця Джасбір Пуар винайшла термін «гомонаціоналізм»[2]. Вона означує це явище як «виключну форму національної гомонормативности».


Джасбір Пуар

Читайте більше у статті Дафни Рачок та Романа Лексікова «За межами теорій із Заходу: про вжиток і зловжиток «гомонаціоналізму» в Україні».

Крім того, з руху геїв, лесбійок, бісексуальних і трансгендерних людей виокремилася категорія «квір» як опозиція входженню ЛГБТ+ у мейнстрим і самій термінології «лесбійки, геї, бісексуальні й трансгендерні люди». Слово «квір», первинне значення якого було «дивний» або навіть пейоративне, привласнили люди, які не ідентифікували себе ні з гетеросексуальною цисгендерною більшістю, ні зі спільнотою людей, які добивалися лише громадянських прав, як-от недискримінація, одностатеві шлюби тощо. Категорію «квір» було заявлено як плинну, еластичну, нечітку, таку, що нею можна ідентифікувати лише себе самостійно (тоді як категорія «гей» чи «лесбійка» сприймалася як об’єктивна). Хоча в ЗМІ «квір» і «ЛГБТ» часто використовують як взаємозамінні, всередині спільноти були і є як люди, котрі хотіли ідентифікуватися саме як «квір», не застосовуючи до себе термін «гей», «лесбійка», «бісексуальна людина», так і навпаки.

Крім расових відмінностей та ідейно-ідентифікаційних розбіжностей, ЛГБТ+ спільнота має класові відмінності. Це та близькість ранніх гомофільних рухів до марксистських спільнот поєднує її із лівим рухом.

Як пов’язані лівий рух, ЛГБТ+, пацифізм та антиімперіалізм

Консервативні рухи часто ототожнюють лівих і ЛГБТ+ людей на тій підставі, що опонують їм обом одночасно і що ті часто виступають разом або навіть перетинаються. Хоча насправді це не тотожні речі і не тотожні рухи, дещо спільне у них є і це емансипаторні тенденції.

Означення «лівий» і «правий» щодо політичних рухів виникли в ранньомодерну добу, коли в голові звичайної людини уявлення про час як циклічний змінилися часом лінійним. Циклічний час, що стосувався передусім аграрної економіки і церковного календаря, передбачав повторюваність подій і явищ, натомість у лінійному часі з’явилися прогрес і політика в сучасному розумінні, тобто не просто свідоме прийняття членом суспільства рішень про соціальне співжиття, а й уявлення про хід історії та свій на нього вплив.

Назви «лівий» і «правий» щодо конкретних діячів і політичних сил склалися передусім історично, проте спільні риси дослідники намагалися виділити. Не вдаючись до глибоких екскурсів на цю тему, скористуємося означенням Норберто Боббіо, який вважає, що для лівих люди «радше рівні, ніж нерівні», а для правих «радше нерівні, ніж рівні»[3]. Отож усі емансипаторні рухи умовно можна вважати такими, що мають лівий характер, а ті політичні течії, які прагнуть відтворювати нерівність, підсилювати її, повертатися до епізодів нерівности в минулому, вважаються правими.

Ліва думка мала вплив на академічну спільноту, адже критично ставилася до фігур замовчування (які містять нерівність не обов’язково, але часто) і пропонувала їх деконструювати, тобто вказати на їхню сконструйованість певним чином у певний відтинок часу, тим самим показуючи, що вони не є такими, що існують «від природи» і «з діда-прадіда». Скажімо, близьке нам нині уявлення про націю як спільноту, що конструює сама себе, а не існує споконвіку в сучасному вигляді без змін, запровадили ліві політичні мислителі. Ліва антропологія вважає, що в людства велика схильність до кооперації на противагу конкуренції, вагу якої переоцінено. Сконструйованість гендеру — тема, яку теж активно осмислювала ліва академічна спільнота.

Історично лівим рухам часто був притаманний ще пацифізм як протест проти імперіалістичних загарбницьких війн. Європейський пацифізм існував щонайменше за кілька років до Першої світової війни і критикував потенційне загострення. На думку тодішніх європейських лівих, ця війна не мала сенсу ні для кого, крім як для урядів їхніх держав. Для Першої світової як війни за гегемонію в Європі, у якій солдати ворожих сторін були незацікавлені в такій гегемонії і самі собі організовували так звані «різдвяні перемир’я», ця інтерпретація справджувалася. Згодом, після Другої світової, пацифістський рух активно поширився в Німеччині як протест проти відновлення озброєння вже роззброєної країни. Егалітарно налаштовані громадяни небезпідставно побоювалися, що озброєна наново країна, у якій націонал-соціалізм було переможено, але повноцінно не переосмислено, може становити загрозу для безпеки континенту. Однією з видатних фігур німецького повоєнного пацифізму став священик Мартін Німьоллер, автор відомого вислову «Спочатку вони прийшли по соціалістів...». Доти Німьоллер сповідував консервативні й антисемітські погляди, а після війни активно виступав за пацифізм і в ім’я примирення сторін підтримував зв’язки з Радянським Союзом. Внаслідок поступового усвідомлення в Західній Німеччині своєї провини за Голокост і Другу світову війну, внаслідок зв’язків Східної Німеччини з Радянським Союзом, які не припинилися і після того, як поділена країна об’єдналася наново, а правонаступницею СРСР стала Росія, сформувалося розуміння СРСР та/або Росії як постраждалої у Другій світовій сторони, перед якою Німеччина історично винна. У поєднанні із загальною «невидимістю» України всередині СРСР і недостатньою осмисленістю злочинів СРСР це призвело до того, що в сучасній Німеччині поширене небажання вступати в конфлікт із Росією на боці України.

Американський рух проти війни у В’єтнамі був тісно пов’язаний із рухом за громадянську емансипацію чорного населення; також у ньому брали участь феміністки другої хвилі, мистецьке середовище, священнослужителі, американці азійського походження.

Повертаючись до егалітаризму як ознаки лівих рухів, варто вказати, що повним ідеальним егалітаризмом ліві рухи відзначалися далеко не завжди. На практиці активіст_и за рівність в одному аспекті суспільних відносин були і тепер готові відтворювати нерівності в іншому. У фокусі лівої думки передусім була майнова справедливість, інші аспекти додавалися поступово, мірою розвитку егалітарної суспільної думки.

Радянський Союз, що застосовував силові методи для впровадження класової рівности і тому традиційно належить до лівих політичних проєктів, попервах мав певні емансипативні тенденції й у сферах поза класовим питанням. Скажімо, було проголошено рівність чоловіка й жінки, сексуальну емансипацію, політику коренізації, було ліквідовано неписьменність, запроваджено загальнонаціональну безкоштовну медицину. Риторично радянська пропаганда активно виступала за мир у всьому світі, за антиімперіалізм і боротьбу з фашизмом, що загалом теж можна віднести до лівого порядку денного.

Та крім того, що авторитарні й тоталітарні методи вступають у певну суперечність з емансипаторними завданнями, самі ці завдання було почасти згорнуто. Емансипація жінок і ЛГБТ+ людей суттєво відкотилася назад (аж до криміналізації гомосексуальности й широкого розвитку гомофобії в тюремній культурі), національні відмінності почасти було репресовано, а окремі народи, серед них український, навіть пережили геноцид. Загальновідомо також, що Сталін мав домовленості з Гітлером про розподіл Східної Європи, а після Другої світової війни вплив СРСР у Центрально-Східній Європі вельми зріс, що мало для неї негативні наслідки загалом.

А проте позитивна риторика, статус борця «на боці добра» (який широко експлуатує і сучасна Росія), «залізна завіса» та широкі можливості поширювати свою пропаганду забезпечили СРСР на Заході набагато позитивнішу репутацію, ніж він на те заслуговував. Схожа ситуація (без першого чинника) склалася з Китаєм. Теоретичний маоїзм критикував сталінізм за бюрократію, що на далекій відстані від нього викликало симпатію серед лівих рухів Західної Європи (зокрема, у Франції). Позитивної репутації СРСР додавала і Холодна війна із США — з погляду тих, хто мали нагоду й нещастя зіткнутися з реальними американськими проблемами.

У США доба «маккартизму» — це «полювання на відьом», повсюдні відмови в працевлаштуванні тим, хто вважали себе комуністами або їх у цьому підозрювали. Водночас не існувало ідеалу в інших сферах суспільних відносин: сегрегація чорного населення і брак прав у ЛГБТ+ спільноти становили реальні проблеми, а першу й досі не подолано. Є й інші, скажімо, навіть умовна і обмежена безкоштовна медицина і її небезпроблемність узагалі — однаково недосяжна мрія для США, де медицина в принципі недоступна величезній частині населення. Історії з СРСР про соціальний захист робітників і профспілки знаходили відгук там, де такого захисту немає. Декларативні заяви про мир і «дружбу народів» викликали симпатії в суспільстві, змученому расовою нерівністю й війнами далеко за межами своєї країни. Вимога свободи Анджелі Девіс, що її пам’ятають усі, хто її застали, стосувалися саме активістки чорного руху. У бінарній логіці Холодної війни, яка тривала до 1980-х років, пропаганда США експлуатувала проблеми СРСР та замовчувала його здобутки і так само чинив СРСР.

Окремо слід згадати про підтримку СРСР антиколоніальних тенденцій у «третьому світі». Відомий москвич_ам за Університетом «дружби народів», що спеціалізувався на африканських студент_ах, а киян_ам — за вулицею в Печерському районі Патріс Лумумба — лідер антиколоніальної боротьби проти бельгійців у Конго. Очоливши визвольну боротьбу конголезців, Лумумба спочатку звернувся по допомогу до США й ООН, але підтримки не здобув (зрозуміла україн_цям 2023 року історія) і лише тоді попросив про допомогу СРСР. Із таких історій виростає нинішній скепсис до визвольної боротьби України та недовіра до її союзників із Заходу.

Отже, у західних країнах і США і так само в багатьох країнах «третього світу» сформувався почасти під впливом радянської пропаганди, а почасти справедливо антиімперіалізм, який часто переходить в антиамериканізм і некритичну підтримку всіх, хто декларує свою опозицію до США. Для України це означає опозицію американській підтримці України і взагалі опозицію Україні. Найвідоміший приклад такого підходу — професор Ноам Чомскі.

ЛГБТ+ за СРСР і мир в Україні

ЛГБТ+ консерватори — чи існують такі? Звучить як оксюморон, але так, вони існують, якщо під «консерваторами» ми маємо на увазі таке політичне явище як «танкіз».

У 1956 році Радянський Союз увів свої збройні сили в Угорщину, щоб придушити антикомуністичне повстання. Ця історія спричинила розкол у Комуністичній партії Великої Британії. Прихильники цього кроку отримали від опонентів прізвисько tankies (від слова «танк»), яке згодом поширилося за межі британської лівої спільноти і стало загальною назвою для західних, зокрема американських, ідеалізантів СРСР та близьких до них лівих консерваторів. У цьому випадку консерватизм полягає не в підтримці «традиційної» різностатевої нуклеарної родини безпосередньо, а у зверненні до радянського, зокрема доби сталінізму, досвіду й радянської ідеології як зразка для наслідування. Часто ці люди поширюють і сучасні російські наративи, як-от про засилля нацистів в Україні, та прямі українофобні тези, наприклад заперечують Голодомор.

Як пояснити існування прошарку негетеросексуальних та/або нецисгендерних людей, які виступають за СРСР? Безумовно, головна причина — їхня політична неграмотність і низький рівень ерудиції, що дозволяє сполучати в голові непоєднувані речі і плекати геть невідповідні реальності уявлення про справжнє життя в Союзі. Проте це не повна відповідь на питання. Інша частина відповіді — якраз згадане входження американського ЛГБТ+ руху в білий і заможний мейнстрим, у якому їм бракувало лише формальних прав на шлюб, спадщину, робоче місце тощо. Частина спільноти, яка була привілейована в расових і класових питаннях і яку цікавили тільки названі громадянські права, щойно здобувши їх, почала жити звичайним життям. Інші ж, більш маргіналізовані, часто небілі, підхопили неправдиві утопічні історії про заморську країну, близьку до ідеалу.

Вагомої ролі в американському політичному житті танкіз із приставкою ЛГБТ+ чи з приставкою гетеро- не відіграють. Утім, натрапити в соцмережах на людину, яка ідентифікується, наприклад, як «трансбільшовик», досить легко, а переконати її відмовитися від своєї позиції досить складно.

М’якші формати позиції, яку не назвеш проукраїнською, можна з уже названих вище причин спостерігати в пацифістів. Хоча тема ЛГБТ+ емансипації не має до пацифізму прямого стосунку й окремо «ЛГБТ+ пацифістів» як оформленого руху не існує, у самому цьому русі часто представлені феміністки, до яких історично близький лесбійський рух. Феміністки критикують війни і «мілітаризм» як чоловічий феномен, що абстрактно-історично справедливо, адже у війнах брали і беруть участь переважно чоловіки, тоді як жінки страждають, зокрема від зґвалтувань солдатами ворожої армії.

Для багатьох ситуацій ця критика правомірна. Синтія Енло, авторка концепції мілітаризму у феміністському розрізі, базувала її, зокрема, на історії вторгнення СРСР в Афганістан[4]. Однак у війні Росії проти України цю критику, з очевидних українським читачкам причин, можна застосовувати лише до російського боку. Справді, Російська Федерація — не лише наскрізь мілітаризована, а й патріархальна та гомофобна держава; справді, солдати російської армії масово вдаються до сексуального насильства щодо українських жінок. Українське суспільство, навпаки, не розв’язувало війну і прагне її якнайшвидше завершити, а патріархальні, гомофобні й інші дискримінаційні прояви схильна долати і ця тенденція дуже виразна. Некоректною критика мілітаризму й заклики до пацифізму в українському контексті стають, коли вони покладають провину за розв’язання війни на обидві сторони і вимагають від обох припинити бойові дії. Ось типова помилка західного пацифізму, і саме це слід розтлумачувати носіям і носійкам таких поглядів.


Синтія Енло

У США рух за громадянські права ЛГБТ+ спільноти оформлювався паралельно з широким громадянським рухом проти війни у В’єтнамі, у 1960-х — як допомога політичним в’язням із лав спільноти, а від 1970 року — як повноцінний громадянський протест із порядком денним. У Німеччині рух за емансипацію ЛГБТ+ спільноти підтримувала Соціал-демократична партія, яка сповідувала пацифістську позицію; на загальнонаціональному рівні рух добився успіхів лише після її приходу до влади. Нерішучість канцлера Олафа Шольца в питаннях постачання зброї України пов’язують саме з його партійною приналежністю[5].

Політолог Торстен Громес із Франкфуртського інституту дослідження миру проаналізував заклики до Великодніх маршів миру. Із сорока восьми закликів лише вісім закликали до виходу Росії з України, натомість чимало їх релятивізували відповідальність Росії або навіть покладала на Україну головну відповідальність за ескалацію війни[6].

Українські ЛГБТ+ за озброєння України

У такому складному контексті українським ЛГБТ+ людям доводиться здобувати підтримку українській справі. Крім ЛГБТ+ військових, які наближають українську перемогу в безпосередній спосіб, зі зброєю в руках, цивільні українські ЛГБТ+ люди адвокатують поставки Україні зброї та мир лише на умовах України. Організація «КиївПрайд», яка до повномасштабного вторгнення проводила щорічні Марші рівности в Києві, взяла участь у координації українських колон на прайдах у західноєвропейських містах, у яких ішли українські біжен_ці. Інші ЛГБТ+ організації та організації україн_ців за кордоном, як-от KharkivPride, Gender Stream, Платформа ТЮ, Vitsche Berlin, теж долучаються до світових заходів та організовують заходи в Україні.


«Озбройте Україну — уможливте прайд у Маріуполі». Банер Платформи ТЮ на прайд-ході в Берліні 23 червня 2022 року


«Війна не закінчена». Українська колона на прайд-ході в Мюнхені 28 червня 2023 року


«Жодного миру без справедливости для України». Акція KharkivPride у Харкові 6 вересня 2023 року


Прайд в Любляні, 2023. Фото Марини Шевцової.

Позиція україн_ців і західної спільноти не завжди збігається і в інших питаннях. 24 червня український співак Melovin, запрошений до заходів у рамках прайд-днів у Мюнхені, заспівав два рядки з пісні «Батько наш Бандера». Це викликало нерозуміння в організаторів, які переконані в причетності Бандери до масових убивств євреїв і поляків. Команда музиканта озвучила свою незгоду з такою інтерпретацією історії[7].


Кадр із відео виступу Меловіна

Читайте більше у статті Яни Радченко «Віртуальний прайд: обговорення рівних прав ЛГБТ+ людей під час місяця гордости 2023 року».

Попри всі труднощі порозуміння з людьми з іншим бекграундом, українській спільноті вдається бути присутньою і помітною принаймні в щорічні місяці видимости та нагадувати про війну проти України і необхідність допомагати задля перемоги. Перспективи дальшого порозуміння й інтеграції локальних контекстів в один спільний здаються тривалими, але загалом позитивними.

Фото: Institute for Cultural Inquiry Berlin, Joseph Ambrosini, Onassis Foundation, Clark University, Діана Берг, KyivPride, KharkivPride, The Village.

Ця публікація підготована експертним ресурсом Гендер в деталях за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю автор_ки і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

Програма «Стійкість» — це 30-місячний проект, який фінансується Європейським Союзом і виконується ERIM у партнерстві з Black Sea Trust, Фондом Східної Європи, Фондом Дім прав людини та Дім прав людини в Тбілісі. Проект спрямований на посилення стійкості та ефективності постраждалих від війни ОГС та учасни_ків громадянського суспільства, які постраждали від війни в Україні, включаючи незалежні ЗМІ та правозахисни_ків.

      

 

[1] Jagose, Annamarie. Queer Theory: An Introduction. — Melbourne University Press, 1996.

[2] Puar, Jasbir. Terrorist Assemblages: Homonationalism in Queer Times. — Duke University Press, 2007. — P. 1–4.

[3] Bobbio, Norberto. Left and Right: The Significance of a Political Distinction. — Polity Press, 1996. — P. 67.

[4] Гриценко, Ганна. Російсько-українська війна з 2014 року і фемінізм // Гендер в деталях. — 2020. — 18 серпня: https://genderindetail.org.ua/season-topic/feminism-in-detail/rosiysko-ukrainska-viyna-z-2014-roku-i-feminizm-1341516.html

[5] Vohra, Anchal. What Happened to German Pacifism? // Foreign Policy. — 2023. — February 7: https://foreignpolicy.com/2023/02/07/what-happened-to-german-pacifism/

[6] Klimeniouk, Nikolai. German pacifism // https://www.checkpointpeace.org/research/nikolaiklimeniouk

[7] Melovin заспівав пісню «Батько наш Бандера» на ЛГБТК+ прайді в Мюнхені. Як там відреагували // The Village. — 2023. — 7 липня: https://www.the-village.com.ua/village/culture/culture-news/340909-melovin-zaspivav-pisnyu-batko-nash-bandera-na-lgbtk-praydi-v-myunheni-yak-tam-vidreaguvali

6 листопада 2023
Поширити в Telegram
558
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Усі сексисти в купі: розбираємо випадки сексистських висловлювань за 2023 рік
Уже кілька років експертний ресурс Гендер в деталях реагує на обурливі сексистські висловлювання й дії в постійній рубриці #сексизм_патруль. Ми бачимо зміни в суспільстві, але досі вважаємо, що інститут репутації щодо сексист_ів не працює. Тому торік ми запустили антипремію «Сексист року», і цьогоріч хочемо її продовжити. Тут ми зібрали найяскравіші прикладу сексизму і об’єктивації жінок 2023 року. Знайомтеся з прикладами, щоб незабаром проголосувати за «переможця».
У час повномасштабної війни Збройні сили України як ніколи потребують залучення людського ресурсу та продуманої кадрової політики. Як забезпечити службу в армії для людей ЛГБТ+ без дискримінації? Які проблеми українські військові ЛГБТ+ мають тепер? Як спільнота ЛГБТ+ боролася за своє право на військову службу в різних країнах світу?У час повномасштабної війни Збройні сили України як ніколи потребують залучення людського ресурсу та продуманої кадрової політики. Як забезпечити службу в армії для людей ЛГБТ+ без дискримінації? Які проблеми українські військові ЛГБТ+ мають тепер? Як спільнота ЛГБТ+ боролася за своє право на військову службу в різних країнах світу?
Narratives in Ukrainian politics about the LGBT+ community
Generally, the political parties that made up the 9th convocation of the Verkhovna Rada of Ukraine declaratively share these liberal democratic values. However, some of them might hold varying positions and put forward legislative initiatives that do not match the declared values, and do not prioritize the protection and promotion of the rights of the LGBT+ community.