16 квітня, 2024

Ольга Полякова про важливість фемінізму, волонтерство та допомогу ЛГБТ+ спільноті під час війни

31 жовтня 2023
Поширити в Telegram
413
Яна Радченко

Редакторка стрічки новин та журналістка у правозахисному виданні "ZMINA". Працює з темою прав людини, а також пише про злочини на ґрунті ненависті, дискримінацію та мову ворожнечі. ЛГБТ-активістка та феміністка. 

Ольга Полякова — виконавча директорка Gender Stream, ЛГБТ+ активістка й феміністка. До початку великої війни команда Gender Stream працювала в Дніпрі — займалася просуванням антидискримінаційних практик усередині силових структур, запроваджувала гендерні політики в секторі безпеки й бізнесу, проводила правозахисні акції.

Та вже 24 лютого все змінилося. Команда переїхала на Закарпаття, де їхня освітня діяльність змінилася на процес надання послуг. «Гендер в деталях» поговорив з Ольгою про те, з чого почався її інтерес до гендерної тематики й активізму, та розпитав, як змінилася її діяльність після початку повномасштабного російського вторгнення.

— У 2023 році ви відома в Україні і за кордоном ЛГБТ+ активістка, феміністка. А як усе починалося? Адже ваше становлення, пізнання себе припало на 2000-ні.

— У «нульових» було важко взагалі говорити про самоідентифікацію і мати ту свободу, яку ми нині маємо в Україні. Тоді йшлося про визнання і самовираження переважно за допомогою одягу. Знайомилися тоді, зокрема, у чатах на телебаченні (здається, це було на М1). Ще була така мережа як ICQ. Там були кімнати по містах, і можна було обрати кімнати за сексуальною орієнтацією. Ще з цікавого: познайомитися з жінкою чи дівчиною з ЛГБТ+ спільноти можна було, маючи каблучку на великому пальці. Я тепер уже не дуже добре все це пам’ятаю, але, здається, якщо жінка-лесбійка носила каблучку на великому пальці правої руки, це означало, що вона в активному пошуку, якщо на лівій руці — вона вже в стосунках. Хлопці так само позначали себе каблучками на мізинцях і певними сережками.

На початку 2000-х років почали говорити про гендерну теорію, яку в Україні просувала, зокрема, Марія Маєрчик. З її праць почалося моє ознайомлення з гендерними студіями. Гендерні стереотипи нав’язують нам, що гетеросексуальна жінка має відповідати певним стандартам. Жінка-лесбійка теж має відповідати стандартам, але іншим. Проте гендерна теорія дає більше свободи, більше можливостей для самовираження. А ще дає розуміння того, що протягом життя сексуальна орієнтація чи гендерна ідентичність можуть мінятися, адже це динамічні явища. Я в це вірю, у мене так і було. Мені подобалися і чоловіки, і жінки, особливо коли з ними є про що поговорити.

— Так було завжди?

— Насправді дівчата почали мені подобатися ще з дитячого садка. Тобто так, я з дитинства відчувала, що у мене є якийсь романтичний потяг до них. Та коли я подорослішала, бували й рідкісні моменти спілкування з чоловіками. Це завжди були інтелектуально розвинуті чоловіки, які не проявляли отієї токсичної маскулінности. Мені подобалися творчі чоловіки, з якими можна було розмовляти, подорожувати, розвиватися і виходити кудись далі від кухні.

— Дуже логічне бажання насправді. А як ви ідентифікуєте себе тепер?

— Радше як лесбійку. Однак мені дуже до вподоби квір-культура, тому що вона дає більше можливостей і менше «боксів», у які я повинна вписуватися. Завдяки цьому я можу почуватися вільною і стильною в тому одязі, у якому хочу, або мати ту професію, яку хочу. Квір-культура допомагає мені вільно танцювати і рухати своїм тілом на якомусь святі. Крім того, квір-культура дозволяє вільно працювати в секторі безпеки, спілкуватися з поліцією, тому що я заявляю про себе як про жінку, яка має велику кількість ідентичностей.

— Ще одне питання про становлення. В одному інтерв’ю ви розповідали, що вам колись в університеті поставили четвірку з політології, мовляв, навіщо дівчині п’ятірка. І тоді ви сказали, що тепер точно добилися б, щоб було саме п’ять, бо навчилися боронити себе. Як?

— Це сталося, напевно, років п’ятнадцять тому. Оцінки ніколи не були для мене чимось надважливим, я хотіла здобувати знання. Якось викладач сказав мені: «Навіщо дівчині п’ять? Чотири підійде. Вийдеш заміж, і все буде нормально». Я тоді подумала, що п’ятірка мені справді не треба. Та навіть сьогодні, коли я вже маю життєвий досвід і знання, однаково стикаюся з такими патріархальними речами.

Згодом я навчилася протидіяти цим установкам. Одразу скажу, що універсального інструмента немає, можу тільки поділитися тим, як це було зі мною. У якийсь момент, коли я побачила, що феміністична підтримка й жіноча солідарність існують, це дало мені певний внутрішній ресурс. У 2015–2016 роках я їздила на тренінги, де надихнулася прикладами інших жінок. Це вплинуло на моє становлення як феміністки й активістки. Мені допоміг і мій життєвий досвід, адже у якихось ситуаціях я могла поступатися, а в інших — вчилася боронити себе.

А ще поставлений голос теж дуже впливає на комунікацію з людиною з патріархального світу.

— Майдан, перші прайди, марші жінок. Як це було — брати участь у таких заходах у тодішній Україні, яка часто відштовхувала європейські цінності і права людини?

— На моє життя вже припало щонайменше дві революції — Помаранчева революція і Революція гідности. Під час першої мені було 15–16 років, а другу я переживала вже в дорослому віці. Можу сказати, що тоді я була молода, смілива, відчайдушна. Для мене і моїх друзів на вагах, з одного боку, були воля і свобода, а з другого — кайдани. Це я кажу про Євразійський союз — союз із Росією. І коли переді мною постав вибір, я абсолютно точно обрала волю. У мене навіть не стояло питання, брати участь у цьому чи ні. Мої друзі і знайомі допомагали мені бути на цих заходах, але при цьому залишатися в безпеці.

Пам’ятаю ситуації, коли дівчат не пускали на Майдан, на Революцію гідности, мовляв, уже почалися обстріли, перші побиття, вбивства. І мої знайомі обійшли цю огорожу й потрапили туди, а мені не вдалося потрапити. Потім, ближче до грудня, вже всі могли пройти: і дівчата, і хлопці, — і нас ставало дедалі більше. Можливо, ви знаєте, що після 2015 року за участи Gender Stream і реформованої Національній поліції у Дніпрі і Дніпропетровській області проходили різні феміністичні активності, фестивалі тощо. До речі, був і прайд. І там не сталося жодного нападу, не склалося жодної небезпечної ситуації, бо ми добре працювали над формуванням безпеки. У цьому плані я завдячую своєму досвіду, який здобула на Майданах.

— Фем- та ЛГБТ-активіст(к)и й організації часто стикаються з нападами і злочинами на ґрунті ненависти. Ви теж мали з цим справу, і поліція тоді реагувала неохоче. Тепер ця ситуація змінилася?

— Насправді на мене нападали кілька разів, але саме як на активістку-лесбійку — 2018 року. Поліцейські відреагували так, як могли це зробити в рамках посадових інструкцій. Я згодна з тим, що поліція недопрацювала. І коли я зверталася до українських правозахисних організацій, вони не були готові до цього, бо не мали тієї сили і важелів, які могли б допомогти навіть правильно скласти протокол. Тому ми своїми силами намагалися довести цю справу до розгляду. Зрештою дійшли до прокуратури, і там справу закрили, бо протокол було неправильно написано. Це відбувається досі.

Нині наша організація Gender Stream, спираючись на мій досвід і досвід моїх колег, займається справою про напад на трансгендерну військову Хелен Марк. Напад стався у Львові у серпні цього року. Місцева поліція кілька днів відмовлялася приймати заяву, доки Хелен не звернулася до нас. Разом ми написали заяву, наш колега Андрій диктував поліцейському, як правильно писати протокол. Зрештою правоохоронці зареєстрували цю справу за статтею 161 Кримінального кодексу України, тобто як злочин, скоєний на ґрунті ненависти. Ми наголошували, що нападник скоїв злочин саме на ґрунті гомофобії і трансфобії. Тільки після цього справу все-таки передали в суд. Мені здається, за останні два з половиною роки це перша справа, яку кваліфікували саме за цією статтею. Наша адвокатка вже підготувала необхідні документи для того, щоб нападника притягнули до кримінальної відповідальности, а не закрили цю справу за підтримки прокуратури зі штрафом 1200 грн, як завжди. Ми не залишимо цю справу просто так.

— Від початку повномасштабної війни команда Gender Stream розгорнула волонтерську діяльність. Як ви до цього готувалися?

— Ми почали готуватися в січні 2022 року, бо спілкувалися з нашими закордонними партнерами, колегами з України. Gender Stream багато працює із сектором безпеки, військовими, поліцією. Попри це, я до останнього — до 4:30 24 лютого — не вірила, що в агресорів вистачить нахабства почати повномасштабну війну. Я думала, що вони розумніші і в них вистачить мізків цього не робити. Проте я люблю протоколи безпеки, і мої колеги погодилися прорахувати ризики й розробити якийсь план наших дій.

У січні у нас було кілька нарад, де ми обговорювали проведення прайду в Дніпрі (він мав бути в липні або серпні) та напрацьовували сценарії, як діяти, якщо буде повномасштабне вторгнення. Перше, за що ми взялися, — розробили персональні протоколи. Там містилася особиста інформація: які у нас є захворювання, який потрібен запас пігулок, яка група крови, номери й адреси наших родичів. Це все було засекречено. Обговорювали також питання евакуації, тому що частина команди перебувала в Запоріжжі, частина — в Дніпрі, частина — в Києві. Вирішили в разі чого евакуюватися на Закарпаття — місце обрали одразу.

Однак 24 лютого з’ясувалося, що наша колега поїхала по бабусю в Токмак і опинилася в окупації на півтора місяця. Частина колег теж відмовилися від евакуації, бо не могли залишити батьків або через з інших особистих причин.

Частина команди все-таки поїхала до Ужгорода. Дорогою ми ночували в приміщеннях при церквах. У мене тепер є ще один знайомий священик у Кіровоградській області! Я його одразу попередила, що не належу до жодної віри. Він сказав: «Добре, але ходімо я навчу вас ставити свічку». І от, щоб виразити свою вдячність за те, що нас пустили заночувати, я навчилася ставити свічку. До речі, це єдина церква Київського патріархату з 12 храмів у тому селі.

— Якими були перші дні роботи організації на новому місці — на Закарпатті?

— 2 березня ми разом з однією шведською організацією почали будувати шелтер. Наші партнери орендували приміщення, а команда Gender Stream максимально долучилася і практично власними силами відкрила цей притулок. А вже 7 березня ми почали евакуювати людей на підконтрольну територію або до країн ЄС. Ми допомагали трансгендерним людям отримати документи, пройти ВЛК (військово-лікарську комісію). Допомагали не лише людям з ЛГБТК+ спільноти, а й жінкам з дітьми.

Це був повний хаос. Перед нами стояло завдання — допомогти людям евакуюватися й отримати тимчасове житло. Я залучала свої особисті зв’язки: військових, з якими працювали раніше, волонтерів і волонтерок з інших регіонів, зверталася по допомогу до людей, які теж перебували на Закарпатті. На початку квітня ми відкрили притулок у місті Кошице в Словаччині. А в кінці квітня відкрили третій притулок — у Братиславі. Там перебували і ті, хто згодом повернулися в Україну, якщо їм було куди, і ті, хто повернутися не могли, бо їхні населені пункти опинилися під російською окупацією.

Постійно з’являлися нові виклики, рівень напружености і навантаження тоді був великий. Проте ми задовольнили абсолютно всі заявки, евакуювали всіх, хто просили про це. Нам вдалося. Для мене це досягнення. Я тепер згадую і не знаю, як ми впоралися. Як казав американський бізнесмен Говард Шульц: «Ми просто не знали, що це неможливо зробити, тому зробили». От і ми так.

— Чула круту історію про стареньку «Славуту», поділитеся з читачками і читачами «Гендер в деталях», як вона з’явилася у вашої команди і як стала в пригоді?

— Це, мабуть, той момент, коли я можу сказати, що я була крута. Знаєте чому? Бо я кермувала «Славутою»! Я вже багато років кермую різними машинами, але зазвичай там автоматична коробка передач. А «фішка» в тому, що для повороту на «Славуті» треба встигнути тричі вивернути кермо. З нашої організації це вдавалося чомусь тільки мені.

Те, як вона потрапила до нас, — окрема історія. На початку квітня ми евакуювали трансгендерного хлопця до однієї з країн ЄС. Пізніше виїхала його сім’я. Його мама пригнала в Ужгород свою «Славуту», яка їй уже була не потрібна, і подарувала нам для волонтерства. Потім, щоб ви розуміли, я на цій «Славуті» роз’їжджала по Словаччині! Я возила гуманітарну допомогу з Кошице, але в Братиславу не ризикувала їздити — боялася не доїхати. А ще ця машина була на газу! І коли були проблеми з бензином, точніше, коли його просто неможливо було дістати, ми з максимальною економічною вигодою їздили на цій автівці.

Згодом ми віддали її ЗСУ, і якийсь час нею користувався підрозділ брата того трансгендерного хлопця, якого ми евакуювали.

— Тобто автівка повернулася в родину! Дивовижно. Ще я бачила, що організація Gender Stream зробила першу карту ЛГБТ+ організацій в Україні і за кордоном. Це унікальна річ, і поки вона не з’явилася, я навіть не задумувалася над тим, що це справді дуже зручно й корисно. Як виникла ідея і як ви її реалізували?

— Ця ідея не нова. У 2016–2017 роках ми вже створювали таку мапу для допомоги жінкам з Дніпра і Дніпропетровської области. Там теж можна було обирати за категоріями, яка потрібна допомога — психологічна, юридична тощо. Ту мапу було створено для жінок і дівчат, які постраждали від домашнього насильства або є в зоні ризику. Вона існувала до 2020 року.

Згодом, коли ми почали отримувати багато запитів щодо роботи, якою ми не займаємося, але знаємо, що її виконує якась організація, нашим завданням стала переадресація. У нас склався певний список організацій і послуг, що їх вони надають. Ми відповідали в особистих повідомленнях, у коментарях, куди й до кого звертатися по таку-то допомогу. На спілкування й переадресацію йшло дуже багато часу, хотілося оптимізувати роботу нашої організації. Тоді й виникла ідея створити таку мапу. Зробити її в технічному плані було легко, важче завдання — отримати актуальну інформацію від організацій, які через велику завантаженість могли не відповідати по два-три тижні. Наш працівник досі оновлює, актуалізує мапу.

Європейським колегам ця мапа дуже зайшла. Ну, і в нас зменшилася кількість запитів в інстаграмі, але зросла кількість відвідувань сайту. Отже, мапа виявилася потрібним і важливим інструментом для ЛГБТ+ людей.

Мапа «Де шукати допомогу ЛГБТКІ+ спільноті в Україні та закордоном» за посиланням

— Ви проводите дослідження щодо становища ЛГБТ+ біжен_ців та переселен_ців. У чому особливість надання допомоги ЛГБТ+ біжен_цям і ВПО?

— У нашій країні досі існує певний рівень гомофобії і трансфобії. Переселен_ці, на жаль, не виняток — вони теж носії певних стереотипів. Через це ЛГБТ+ люди не завжди можуть проявляти себе і почуватися комфортно.

Наприклад, у нас у шелтері була сім’я — дві жінки з дитиною. У попередньому притулку їм не дозволяли жити разом і розселяли по різних корпусах. Ми ж надали цій сім’ї можливість жити в окремій кімнаті разом з дитиною. Це зміцнило їхнє почуття безпеки і ментальне здоров’я. Обидві жінки знайшли роботу, а їхній син пішов до школи і вже вивчає три мови. Думаю, так сталося, зокрема, завдяки безпечному окремому житлу. Gender Stream надає ЛГБТ+ людям можливість швидше інтегруватися, соціалізуватися та почати самореалізуватися.

Один із принципів нашої роботи — не поширювати інфантильний настрій, а давати можливості для самореалізації, розширення професійних навичок, переходу людини до самостійности.

Коли ми говоримо про ЛГБТ+ переселен_ців чи біжен_ців, слід пам’ятати, що існують особливості будови тіла. Через певні соціальні очікування трансгендерні люди можуть відчувати дискомфорт у спільних душових. Тому ми рекомендуємо надавати їм індивідуальний доступ до душу й окремі кімнати. Шелтери для ЛГБТ+ людей мають пропонувати максимально безпечні умови для всіх його мешканців і мешканок.

Окреме питання — прийом ЗГТ (замісної гормональної терапії). Людина може змінитися навіть під час перебування у притулку. Звісно, у ЛГБТ+ спільноті це сприймається легше, ніж у загальних притулках.

Слід також наголосити, що за міжнародними стандартами в притулку має бути 10 квадратних метрів простору на одну людину. У загальних шелтерах такого, звісно, немає. Через завантаженість притулки можуть стати небезпечним середовищем для ЛГБТ+ людей, і в психологічному, і у фізичному плані. У нас якось була пара чоловіків, які досі тимчасово жили в спортзалі, де мусили спати на окремих матрацах. Коли ми у своєму шелтері поселили їх в окрему кімнату, то вони швидше за всіх адаптувалися і згодом повернулися додому.

До речі, останнім часом я помічаю, що з нашою появою на Закарпатті поступово змінюється ставлення до ЛГБТ+ людей. Якщо раніше нашу команду і людей, яким ми допомагали, називали щонайменше «уродами», то тепер нас запрошують проводити тренінги з виявлення і протидії дискримінації ЛГБТ+ людей, з розширення роботи. Нас кличуть і державні установи, і місцеві та міжнародні організації, які працюють у регіоні.

— Після війни Україна і її народ зміняться. У якогось відсотка людей буде ПТСР, у когось — адреналінова залежність і інші порушення, які можуть підштовхнути до агресії, зокрема щодо партнерок і дітей. Про це треба думати вже тепер. Що робити? Як це мало би бути в «ідеальному світі»?

— Мій ідеальний світ рухнув 2014 року, тому мені важко його уявити. Поговорімо про те, що можна зробити всередині України. Раніше нам ніхто не казав, що з цією проблемою треба було працювати від початку війни. Тож ми з Gender Stream почали це робити 2016 року, але тоді ця діяльність охопила тільки Дніпро і Дніпропетровську область. Ми працювали з військовими волонтерками й безпосередньо з військовослужбовицями і почули багато сумних та болючих історій. Вони показали мені, що потрібно діяти. Військові здебільшого не мають можливостей і внутрішніх ресурсів, щоб змінювати систему. Тому ми, цивільні, повинні об’єднуватися і змінювати це самі. Було непросто пояснити донорським організаціям, що треба працювати над соціалізацією військових — і чоловіків, і жінок. На перших тренінгах для перезавантаження жінок-військових вони нам надзвичайно дякували за те, що ми для них створили такі психологічні зустрічі й комфортне середовище і не напружували їх навчанням. До речі, серед наших тренерок була Марія Берлінська.

Нині ці програми є, вони розширені і спрямовані саме на військових. Ми повинні далі говорити з нашими міжнародними партнерами, щоб вони фінансували психологічну підтримку для військових і цивільних. Також повинна зростати кількість сертифікованих психолог_ів і психіатр_ів, які завоюють довіру тих, хто до них звертається.

Особливо важлива імплементація Стамбульської конвенції, тому що так, ми її ратифікували, але всі ми знаємо, як це відбувається в різних областях. Наказ із центру є, у звітах влада пише, скільки всього зробила, а насправді якщо подивитися документи, на імплементацію могли виділити 20 тис. грн на всю область. Ми ж розуміємо, що за ці гроші неможливо зробити якісний проєкт.

Важливо також правильно залучати партнерські й донорські ресурси для реалізації Національного плану дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека» на період до 2025 року. Це мають бути не тільки надіслані з центру директиви, мовляв, «зробіть свій обласний план дій, він повинен запрацювати». Треба навчати працівни_ків соціальних напрямів і створювати програми для мотивації суспільства.

Ще треба запровадити санкції за невиконання «1325» і Стамбульської конвенції. Ці звіти існують! Вони такі красиві, але по факту неякісні. Тому потрібен орган, який стежитиме за якісним виконанням цих ухвал.

— Питання від головної редакторки: наскільки тепер на часі просвіта бізнесу і чи важливі політики DEI (diversity equality inclusion) або GESI (gender equality social inclusion)?

— Після початку повномасштабної війни, у жовтні-листопаді 2022 року, ця тема стала дуже актуальною. Є кілька головних причин. Одна з них — втрата професійного і кваліфікованого людського ресурсу, адже частина людей пішла на фронт, ще частина виїхала за кордон. Бізнесам не вистачає людей. На жаль, ця критична, кризова ситуація показала, яка важлива diversity inclusion для бізнесу і державних інституцій. До мене зверталися і старі, і нові клієнти й клієнтки. Зокрема, недавно звернулася мережа спортивних залів в Україні і Європі, яка попросила провести для них тренінг про розмаїття команди. Ми говоримо тут не тільки про ЛГБТ+ людей, а й про людей з інвалідністю, наприклад. Завдяки розмаїттю команди відбувається економічний розвиток компанії, адже об’єднуються люди з різними поглядами і різними життєвими досвідами, які приносять нові ідеї.

Багато людей повертаються з війни до цивільного життя з травмами чи інвалідністю, тому бізнеси повинні пристосуватися до цього.

А ще важлива робота всередині колективу, який не має військового досвіду. Нині людям треба вчитися працювати з військовими і ветеран(к)ами.

— На завершення питання про партнерства. ЛГБТ+ активісти й активістки кажуть, що законопроєкт про цивільні партнерства дуже важливо ухвалити саме тепер, не чекаючи перемоги. Яка ймовірність того, що його справді ухвалять у найближчі місяці?

— Це залежить від політичної волі. У тих, хто ухвалює рішення, є вся необхідна інформація про одностатеві партнерства. Є головний аргумент: на території України є ЛГБТ+ люди, які перебувають у зоні ризику і можуть втратити своє життя чи здоров’я. Це, зокрема, ЛГБТ+ військові. І вони повинні мати право оформити свої стосунки з партнерами чи партнерками. Наразі громадський сектор в Україні, зокрема громадська організація «Точка опори», зробив достатньо кроків назустріч державі — з поясненнями, аргументами, чітко прописаним законопроєктом. Тепер рішення за комітетами й депутат(к)ами або за Міністерством соціальної політики. Тобто тут два варіанти ухвалення рішення.

Наші європейські партнери також адвокатують і лобіюють це питання.

Я згадала, як недавно прем’єр-міністр Великої Британії Ріші Сунак перепросив перед ветеранами збройних сил, яких звільнили чи змусили піти у відставку через їхню сексуальну орієнтацію. І цим людям тепер виплачують гроші за це. Та справа не в грошах, а в покалічених життях.

Щоб Україна користувалася повагою й авторитетом серед інших європейських країн, надзвичайно важливо ухвалити рішення про дозвіл укладати цивільні партнерства. Щоб ми потім не мали безлічі покалічених сімей, щоб на нас не лягла не тільки репутаційна, а й матеріальна відповідальність.

Які у мене ставки? Я в очікуванні. Сподіваюся на ґрунтовне і зважене рішення нашої держави та загалом людей, які відповідають за це.

Ця публікація підготована експертним ресурсом Гендер в деталях за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю автор_ки і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

Програма «Стійкість» — це 30-місячний проект, який фінансується Європейським Союзом і виконується ERIM у партнерстві з Black Sea Trust, Фондом Східної Європи, Фондом Дім прав людини та Дім прав людини в Тбілісі. Проект спрямований на посилення стійкості та ефективності постраждалих від війни ОГС та учасни_ків громадянського суспільства, які постраждали від війни в Україні, включаючи незалежні ЗМІ та правозахисни_ків.

      

31 жовтня 2023
Поширити в Telegram
413
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Усі сексисти в купі: розбираємо випадки сексистських висловлювань за 2023 рік
Уже кілька років експертний ресурс Гендер в деталях реагує на обурливі сексистські висловлювання й дії в постійній рубриці #сексизм_патруль. Ми бачимо зміни в суспільстві, але досі вважаємо, що інститут репутації щодо сексист_ів не працює. Тому торік ми запустили антипремію «Сексист року», і цьогоріч хочемо її продовжити. Тут ми зібрали найяскравіші прикладу сексизму і об’єктивації жінок 2023 року. Знайомтеся з прикладами, щоб незабаром проголосувати за «переможця».
У час повномасштабної війни Збройні сили України як ніколи потребують залучення людського ресурсу та продуманої кадрової політики. Як забезпечити службу в армії для людей ЛГБТ+ без дискримінації? Які проблеми українські військові ЛГБТ+ мають тепер? Як спільнота ЛГБТ+ боролася за своє право на військову службу в різних країнах світу?У час повномасштабної війни Збройні сили України як ніколи потребують залучення людського ресурсу та продуманої кадрової політики. Як забезпечити службу в армії для людей ЛГБТ+ без дискримінації? Які проблеми українські військові ЛГБТ+ мають тепер? Як спільнота ЛГБТ+ боролася за своє право на військову службу в різних країнах світу?
Narratives in Ukrainian politics about the LGBT+ community
Generally, the political parties that made up the 9th convocation of the Verkhovna Rada of Ukraine declaratively share these liberal democratic values. However, some of them might hold varying positions and put forward legislative initiatives that do not match the declared values, and do not prioritize the protection and promotion of the rights of the LGBT+ community.