334 
Що таке поїздка потягом?
Для мене із самого дитинства це пригода.
Потяг завжди дорівнює мандрівка.
А ще моя рідна тітка працювала начальницею Іловайського вокзалу, тож кожного разу коли ми з мамою проїжджали через цю станцію вона заходила у вагон привітатися. Вона для мене була найдивовижніша жінка в світі в той момент. Цей серйозний погляд і ця красива форма – синя спідниця з білою сорочкою і погонами…
Я люблю потяги, весь цей процес від чаю в склянках з підстаканниками до заправляння постілі. Потяг це розмови до ранку іноді доленосні знайомства. Саме в потягу я познайомилася з дівчиною, яка пізніше познайомила мене з моїм майбутнім чоловіком.
Та під час війни значення у потягів зовсім інше. Вони під час війни йдуть для багатьох лише в одному напрямку, без квитка туди і тим більше без квитка назад. «Мандрівка» часто в одну сторону без можливості повернутися… бо повертатися просто нема куди.
Заплакані очі рідних, які лишаються на пероні, які не можуть поїхати, внутрішньо сподіваючись, що цей потяг врятує їх найцінніших. А потім на цей перон прилітає ракета… і лишаються тільки валізки та скривавлений іграшковий коник.
Евакуаційний потяг це ніколи не пригода і ніколи не мандрівка це лише шанс на виживання.
Тут ні в кого немає пріоритетів і гроші нічого не варті, адже ти не можеш купити квиток. Тут місця у потяг виглядають інакше це не купе і не СВ і навіть не плацкарт. Це місця «жінки і малі діти», далі місця «жінки і старші діти», далі місця «люди з інвалідністю» та «люди похилого віку». А вже далі можливо лишаються для всіх інших.
Та їх ніколи не вистачає на всіх…
Тут неможливо взяти багаж, бо кожна зайва валіза це чиєсь місце і шанс вижити. Тут з речей лише необхідне. Тут дітей передають в туалет з рук в руки через весь вагон, бо пройти просто немає як.
Хочеться побажати, щоб усі росіяни спробували такі «мандрівки» на собі і своїх дітях.
І серед всього цього є люди, справжні герої та геройки, для яких це найвідповідальніша робота: це робітники та робітниці залізниць, машиністи та машиністки потягів, диспетчери і диспетчерки, провідники та провідниці, що вивозять людей з-під обстрілів.
Як воно повертатися в пекло знов і знов? Повертатися потягом раз за разом вивозячи нових і нових людей. Це зовсім не про красиву форму та синю спідницю з білою сорочкою і погонами…
Хочу присвятити цю витинанку саме їм, безстрашним, тим хто тримає для України дорогу життя.
Героїнею витинанки стала провідниця Наталія Бабічева.
Коли їй запропонували виходити в евакуаційні рейси вона сказала, що це єдине, що вона може зробити, єдиний варіант, чим допомогти у цій війні - вивозити людей.
Дев'ять днів потяг, на якому працювала Наталя, вивозив людей з усієї України - з Костянтинівки, Харкова, Краматорська, Лимана.
Всі ці дні провідники та провідниці не виходили з потяга. Вони у ньому жили, рятуючи людей від бойових дій.
В такому графіку зараз працюють тисячі людей на залізниці - провідники, провідниці, машиністи, диспетчери і диспетчерки.
В ніч з 12 на 13 березня біля станції Брусин у Донецькій області потяг Наталі, який їхав за людьми у місто Лиман, потрапив під обстріл. Коли це почалося, потяг стояв перед дамбою. У цей час на залізничному вокзалі у Лимані на нього чекали понад сто дітей з Донецької та Луганської областей.
Наталю зачепив осколок. Поки до потяга доїхала швидка, Наталі нічим не можна було допомогти. Вона загинула.
Для Наталії цей потяг став останнім, та ті сотні людей, кого вдалося вивезти у всіх її рейсах будуть жити, вона геройка України для них і для всіх нас назавжди.
