487 
Згадайте себе в підлітковому віці — які у вас були мрії і які проблеми. Кожна проблема, починаючи з дорослої людини, яка несправедливо поставилася до вашої думки, і завершуючи банально проспаним уроком в школі, здавалася глобальною. Ні, не так, не просто глобальною, а катастрофічно глобальною.
Життя підлітка, безперечно, стресове, адже це перехід від дитинства до зрілости. Потрібні час і тонни терпіння дорослих навколо, щоб цей перехід відбувся безпечно.
Підліткою я багато плакала: то через прищ на носі, що вискочив перед важливою подією, то через учительку, яка несправедливо поставила четвірку, то через хлопчика, котрий уперше сподобався, а я не знала, що з цим тепер робити. Зовні я вже ставала дорослою дівчиною, у якої почалися менструації, а всередині залишалася дитиною, яка любила м’які іграшки і досі не розлучилася з улюбленими, хоч і завела першу косметику.
Війна обриває цей перехід, робить його миттєвим і різким. В один день діти втрачають своє дитинство, а підлітки одразу стають дорослими. Такими дорослими, що мусять ухвалювати важкі, доленосні рішення.
Як воно — коли в тебе на руках умирає мама? А як залишитися найстаршою людиною в родині з усією відповідальністю за молодших братів і сестер?
Цього року українські діти побачили наживо всі жахіття, що їх дотепер дорослі забороняли їм дивитися в інтернеті й по телевізору, оберігаючи їхнє святе право на безтурботність.
Коли я плачу, мої діти часом утішають мене, а в нормальному житті має бути навпаки...
А ще страшно, коли діти плачуть від страху, а їм не можна. Не можна, щоб чули. Бо один необережний звук призведе до смерти або до гіршого за смерть катування і ґвалтування. У дитинстві не має бути смертей рідних, крови, зруйнованих міст і домівок.
Багато підлітків цього року мали б закінчувати школу, святкувати довгоочікуваний випускний, а там перші поцілунки, вибір університету, плани на літо після школи.
Росіяни безповоротно вкрали дитинство наших дітей. Назавжди. Цей злочин неможливо пробачити. Це вкрадене неможливо повернути.
Цю витинанку я присвячую всім дітям і підліткам, у яких вкрали право на дитинство.
Героїнею стала п’ятнадцятирічна Ліза Чернишенко, котра проїхала 30 км за кермом автомобіля, більшу частину цієї дистанції — з простреленими ногами, і вивезла з Попасної до Бахмута чотирьох дорослих.
Люди намагалися самостійно евакуюватися з Попасної на Луганщині до Бахмута в Донецькій області, четверо дорослих і дівчинка. Спочатку Ліза була пасажиркою, але по дорозі автомобіль обстріляли. Усіх, хто їхали в автомобілі, серед них і водія, важко поранило осколками снаряда. Тож дівчинці довелося сісти за кермо і їхати до Бахмута самостійно. Вона розуміла: потрібна термінова допомога, щоби поранені не втратити багато крові.
А потім машину розстріляли вдруге, Лізі прострелили ноги. Машина заглухла, за якийсь час дівчинці таки вдалося її завести і вони поїхали далі. Зрештою через пробитий акумулятор машина заглухла безповоротно, але саме наспіла допомога військових. Поїздка закінчилося добре: усі, хто були в автомобілі, вижили, їх і Лізу госпіталізували.
«Наскільки могла, їхала. Мені це нелегко давалося, було дуже боляче, та все-таки хоч якось. Я не кинула б їх під обстрілами», — каже Ліза.
Коли я читаю це, мене сповнюють невимовний біль і невимовна лють. Ми ніколи не пробачимо це росіянам, бо таке неможливо пробачити.
