517 
1. Російські солдати ґвалтують українок не тільки тому, що вони жінки, а саме тому, що вони українські жінки
Навіть якщо самі жінки не ідентифікують себе як українки, мають розмиту етнічну ідентичність — українсько-російську, українсько-ромську, українсько-єврейську, українсько-татарську, вони однаково сприймаються окупантами як українські жінки. Тому їх ґвалтують як тих, хто підтримує ідею суверенної й незалежної України та виступає проти російської агресії.
На сьогодні відомо багато випадків сексуального насильства на окупованих територіях та в зоні бойових дій, яке можна трактувати як воєнні злочини і злочини проти людяности. Це також геноцидальний складник масового насильства щодо цивільного населення.
Серед потерпілих не лише жінки і дівчата, а й чоловіки та хлопці. Чоловіки особливо вразливі до сексуального насильства в російському полоні.
2. Під час повномасштабної війни український уряд не порушує питання абортів для українських біженок
Близько 90 % біженців становлять жінки й діти, однак українська влада не зробила жодної заяви чи заклику запровадити винятки для українок, котрі перебувають у країнах з ускладненим доступом до абортів, як-от Польща.
Там біженки з України отримують допомогу від таких польських жіночих організацій, як «Федера», що підпільно надає їм екстрену контрацепцію та намагається організувати транспорт до інших країн, де переривання вагітности дозволено.
Українська влада уникає розмов із польською стороною про це питання, бо воно криє «вибуховий потенціал» і може погіршити стосунки між ними. Тому держава жертвує потребами жінок в ім’я «національних інтересів», які вбачає в сталій і послідовній підтримці Польщі під час війни. Це можна назвати конфліктом фемінізму й націоналізму.
3. Гендерна політика посилила патріархальний дискурс: «справжній чоловік» воює, а «справжня жінка» плаче, чекає і опікується
Традиційний гендерний порядок підсилено тим, що держава закрила кордони для чоловіків як потенційних солдатів. Як наслідок, жінок «прив’язали» до дітей, старших і немічних членів родини.
Недавно «Феміністична майстерня» провела інтерв’ю з військовослужбовицями, які підтвердили, що на фронті досі існує дискримінація за гендерною ознакою. Є й жінки, котрі, влившись в армію, починають демонструвати мізогінію, бажаючи стати «своїм хлопцем». Отже, досі існує прив’язка справжньої чоловічности до військової сфери.
Не варто думати, що смішні фотографії військових із котиками свідчать про зміну мілітарної маскулінности. Такі фото робили військові різних армій у різні часи, зокрема й ті, хто чинили сексуальні злочини під час воєн.
Ми спостерігаємо романтизацію й героїзацію військової служби. Часто лідери думок кажуть, що в армію «пішли найкращі». Насправді туди пішли різні: як домашні насильники, сексисти, колишні ув’язнені (зокрема, з батальйону «Торнадо»), так і ні.
Попри те, що наразі армія — надія і опора українського народу, ми повинні критично ставитися до таких заяв, а не сліпо підтримувати мілітаристський андроцентричний дискурс.
4. Феміністки повинні підвищити свою видимість і зробити голоси гучнішими
Як показує досвід інших країн, якщо ми віддаємо чоловікам і жінкам, у яких немає феміністичних поглядів, право формувати дискурс про майбутнє нації, це стає періодом утрачених можливостей.
Отож феміністки повинні брати участь у дискусії не лише про майбутнє, а й про теперішнє України. Їхні голоси повинні звучати з критикою етнічного націоналізму, а не загравати з ним. Якщо цього не почати робити тепер, то згодом учасники праворадикальних організацій, які нині воюють, стануть привілейованими чоловіками і ліберальні діячі заплющуватимуть очі на вуличне насильство щодо феміністок, ЛГБТ+ спільноти й інших.
Націоналізм завжди пріоритезує націю й групові інтереси і ніколи не робить пріоритетом гендерну рівність та жіночі інтереси. Бажані ролі жінок у націоналістичному дискурсі зводяться до біологічного й культурного відтворення нації. Цінність жінки вимірюють кількістю народжених дітей.
Нація як гендероване явище ієрархічна, і найбільший соціальний і політичний капітал там мають «захисники». Жінок змальовують як їхніх «помічниць», тих, хто виконує «другорядні ролі».
5. З українськими жінками треба розмовляти їхньою мовою і навчати їх ставити себе в пріоритет
Союз українок на чолі з Міленою Рудницькою залучав десятки тисяч жінок, говорячи з ними «їхньою» мовою. Для інтелектуалок випускали видання «Українка» і «Громадянка», а для селянок — «Жіноча доля», де ті самі ідеї фемінізму просувалися через вишивання, плетіння, прибирання і догляд за дітьми. Поміж тим жінкам розповідали, що є не тільки «всесвіт кухні», чоловіка і дітей, а ще й інший, де жінки можуть здобувати освіту, досягати професійних вершин і дбати про самореалізацію.
Українські жінки нині повинні дбати про власні інтереси, бо якщо вони пріоритезують чоловіка чи дитину, то зрештою в нашому патріархатному суспільстві можуть залишитися одні, без чоловіка, розриваючись між роботою і вихованням дитини.
