690 
Який ви любите хліб? Я — чіабату, хрустку, свіжу, з пекарні. Або гречаний багет, той, що коли починаєш їсти, то так смачно, аж далі все ніби в тумані.
Моя мама ніколи не викидає хліб. Вона завжди лагідно змітає долонею крихти хліба зі столу. Із зачерствілого хліба насушить сухариків або розмочить його для котлет. Завжди знайде застосування зайвому борошну, яке лишилося після замішування тіста, щоб його не викидати. Я теж зберігала таке «зайве борошно» в мисочках у шафі — ставила туди і забувала. А потім якось чоловік, двічі впустивши таку мисочку собі на голову, спитав, невже не можна просто викинути ті дві зайві ложки борошна. Не знаю, не можу викинути... Я так звикла. Не можу пояснити чому. Просто в моїй родині так треба.
Це українське ставлення до хліба як до життя. Воно закладено в нашого народу з часів Голодомору, що його влаштували ті самі росіяни, які тепер убивають наших людей за те, що вони українці й українки.
Чи думала я, що воно в мені так глибоко? У людини з Києва, яка часом узагалі не їсть хліб, а коли їсть, то дуже заморочений, з пекарні?
Війна проявляє багато закодованих у нас речей.
На початку війни я навчилася пекти хліб. Не чіабату і не багет, а дріжджовий буханець на простій алюмінієвій сковорідці, яку ставила на електроплитку, бо переховуючись у селі під Києвом, ми економили газовий балон на той випадок, якщо не буде світла.
Перший буханець я спалила з обох боків, він був чорний і обвуглений. Ми зрізали обгоріле і з’їли його. Бо хліб не можна викидати, ніколи, особливо під час війни.
Поступово мій хліб виходив схожим на хліб. За столом збиралося 14 людей, рівно половина — діти. Ми віддавали хлібину їм — ділили на сім рівних частин. І ніколи жодної частинки не залишалося для дорослих. Якщо хтось із дітей відмовлявся від свого шматочка, решта мовчки ділили його між собою. Спостерігати це страшно...
Тому мені зовсім не шкода бачити порожні полиці в російських супермаркетах чи як росіяни б’ються за цукор, як їх відмовляються обслуговувати в ресторанах у всьому світі. Мені всього цього замало, я хочу, щоб вони і їхні діти теж скуштували на смак обвуглений хліб.
Ця витинанка присвячується всім, хто попри страшні умови готує їжу, пече хліб, відвозить і роздає продукти людям, які нас захищають, і тим, хто не може дістати їжу самотужки. Скільки таких історій навкруги, скільки фантастичний людей. Це їхній фронт.
Прототипками витинанки стали пані Леся і пані Таня з Ірпеня. Під обстрілами, з ліхтариками, без води й світла жінки потай майже місяць пекли хліб, щоб нагодувати людей, які мимоволі стали заручниками російських окупантів. Солярку в генераторі витрачали тільки на хліб. Відмовились евакуюватися, бо розуміли — від них залежать життя.
За раз пекли максимальну кількість буханок — 80 штук. Жінки працювали щодня, поки не закінчилися борошно й пальне в генераторі. Тоді українські військові під обстрілами почали постачати їм необхідне для продовження справи.
Жінки не ховалися в укриття і не ходили додому. Вони жили в супермаркеті, де й пекли хліб, і в них більше ні на що не було часу.
Бо ми, кожен українець і кожна українка, як ніхто знаємо: буде хліб — буде життя.
