1003 
Нині всередині кожного і кожної з нас — діри, пробиті й прорізані війною. Вони не заживуть, вони кривавляться. Цей біль має бути почутим.
Ця серія витинанок — про те, як війна змінила нас. Вони розповідають історії українок та українців, душі яких навіки «Висічені».
Друга історія — про уламки родин.
Цей образ об’єднує всіх, хто втратили у війні свою родину.
Що таке родина? Під час війни біль кожної сім’ї свій, унікальний біль, різний, бо всі родини різні. У когось це чоловік, дружина, діти, у когось партнер або партнерка, у когось батьки, для когось родина — це кішка, собака чи золота рибка. Як визначити хто з них має вижити? Як не звинувачувати себе в тому, що не вдалося вивезти, умовити, вчасно зателефонувати, сказати важливі слова.
Сучасне «я тебе люблю» в Україні звучить так: «Доброго ранку, як ти?» Серце завмирає, коли відсилаєш і чекаєш, затаївши подих, відповідь «привіт, усе нормально, ніч пройшла спокійно». Такі тепер у нас прояви любови й кохання.
Два дні тому померла моя кішка. Що таке смерть кішки в умовах війни? Коли гинуть тисячі людей навколо? Чи це егоїстично — плакати за нею два дні? Не знаю... Вона — моя родина, її уламок, який не пережив переїзду на захід України. Не пережив... І я досі думаю, чи не було б гуманніше випустити її на волю в селі на Київщині, де є люди і свобода, де вона могла б знайти собі їжу... Чи не було це жорстоко — тягти її в машині 24 години, після чого вона перестала їсти й померла...
Знову-таки, це «лише кішка». Кішка, яку я підібрала на вулиці 12 років тому. Яку ми завели з чоловіком одразу після весілля. Яка була з нами всі ці роки, спостерігала народження наших дітей. Терпіла їхні перші, не завжди лагідні запускання ручок у її шерсть. Полюбила спати з ними, коли вони підросли...
Усі ці дні я спостерігаю, як люди намагаються забрати із собою свої родини. Запакувати, наче валізи в подорож, урятувати все, що можуть. Умовити рідних поїхати або обіймати їх під час вибухів, сидячи в підвалі, міцно притискаючи, бо «а раптом востаннє». Винести собаку з-під уламків, добути їжу й необхідні ліки для тих, хто не може рухатися самостійно...
Уламки життів, уламки родин.
Прототипом цієї витинанки став невідомий чоловік. Я так і не змогла знайти його ім’я в офіційних джерелах. Та знайшла ім’я кота — Марсік. 4 березня обстріляли ракетами село Мархалівка у Фастівському районі на Київщині. Це маленьке село, де 150 жителів і жительок і жодних військових об’єктів поруч. У ньому живуть прості мирні українці, українки і їхні родини.
Цей чоловік утратив всю сім’ю за одну мить — від вибуху ракети. Російські окупанти натисканням кнопки повністю зруйнували його будинок, у якому загинули дружина, дочка, два зяті та свекруха цього чоловіка.
Чоловік вижив. Розбираючи завали знищеного будинку, він знайшов кота Марсіка — єдину істоту, котра якимось дивом уціліла під час вибуху. Страшна іронія долі. Тепер родина цього чоловіка — лише цей кіт. Кіт з-під уламків.
Чоловік не знає, як жити далі, тільки сподівається, що війна в Україні незабаром закінчиться. І я сподіваюся, як і кожен та кожна з нас.
