9 грудня, 2022

Там чути запах сосен

1 травня 2022
Поширити в Telegram
514

У 6 класі вчителька біології задала нам на літо засушити метелика.

Я спіймала метелика, гарного такого, сонцевика павичеве око. Помилувалася його крильцями, а потім... насадила на булавку.

Дві години я плакала, дивлячись, як він помирає. Як він корчиться в конвульсіях, закриваючи й відкриваючи свої крильця, намагаючись зістрибнути з вістря голки. Я плакала, бо усвідомила, що не мала підстав для цього вбивства. У метелика було своє життя, свій цикл, закладений природою, а я вбила його без жодної на те причини. Я не збиралася втамувати ним свій голод, нагодувати ним дітей, захистити сад від шкідників. Ні, мені просто було цікаво.

Уже другий день моє серце розриває... Коли я дивлюся на фото Бучі, Ірпеня, Гостомеля.

Усі ці містечка такі затишні, такі рідні... Парк у Бучі, куди ми їздили гуляти з нашими кумами, їхній дім, де ми святкували дні народження похресниці. Будинок тітки й дядька, які 2014-го врятувалися з Іловайська, втративши дім, а тепер і новий свій дім знову втратили в Ірпені і знову через росіян. Ох, як багато жителів цих містечок біля Києва були вимушено переселеними з Донбасу після 2014 року...

Тільки сосни на фото дають змогу впізнати ці вулиці. Я так любила ці сосни, так шкодувала, коли забудовники викорчовували їх заради нових будівель... А тепер ні будівель, ні людей — тільки руїни і сосни.

Ми теж ховалися трьома родинами в Київській області. Тут як у справжній російській рулетці, у нашому випадку барабан револьвера крутнувся порожнім патроном. Нам «пощастило» з вибором села, а сотням українців і українок, які лежать мертві, зґвалтовані, закатовані, порізані, не «пощастило».

У мене більше немає розуміння того, що відбувається. Якщо раніше я могла аналізувати причини російської агресії, бажання захопити територію, владу, то тепер, крім винищення українського народу, причин не бачу.

Я не знаю, як ці істоти далі ходять, їдять, живуть. Як десь у якійсь Самарі жінка, отримавши від чоловіка посилку, вдягає на себе речі жінки, котра лежить у могилі в Гостомелі, і носить його, спокійно носить. Як чийсь батько в Новгороді дивиться телевізор із квартири чоловіка, задушеного в каналізаційному люку в Ірпені, телевізор, що його надіслав з України син військовий. І цей чоловік не питає: «Сину, а звідки це в тебе?»

Як вони існують? Уся їхня маса, уся їхня кількість? Я не можу назвати їх ні народом, ні населенням, ні ордою, бо всі ці формування мають ознаки людей, а в них немає цих ознак.

Мені боляче, що досі є країни, які можуть підтримувати це. Мені боляче, що досі є країни, які могли б це зупинити, але не докладають потрібних зусиль. Мені просто боляче...

Для прототипа цієї витинанки я не можу вибрати якусь одну історію, бо кожна з них страшніша за наступну. Кожну жертву не можна забути...

1 травня 2022
Поширити в Telegram
514
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Констеляція
Шматочки хліба
Це українське ставлення до хліба як до життя. Воно закладено в нашого народу з часів Голодомору, що його влаштували ті самі росіяни, які тепер убивають наших людей за те, що вони українці й українки.
Янголи фронту
Мені відомо, що таке вигорання. Знаю, як це буває важко в «простому» повсякденному житті: коли всередині порожньо, коли втрачається сенс існування. Це може статися абсолютно з кожною людиною. А коли війна... На війні складно все...
Уламки сім’ї
Ця серія витинанок — про те, як війна змінила нас. Вони розповідають історії українок та українців, душі яких навіки «Висічені». Друга історія — про уламки родин.
Мадонна Ольга з Виноградаря
Нині всередині кожного і кожної з нас діри, пробиті й прорізані війною. Вони не заживуть, вони кривавляться. Цей біль має бути почутим. Перша історія — про нову Українську Мадонну.
Усі статті теми
Жінки не лише воюють, але і гинуть на війні. Як пам’ятають героїнь та чи має цей процес гендеровану складову?
Як пам’ятають жінок, які загинули за волю України
Як формується пам’ять про тих, хто зробили внесок в історію, чи присутні в колективній пам’яті жінки минулого і сучасності, та чому це важливо.
Анжеліка БЄЛОВА: «Моє завдання на майбутній рік – підтримувати внутрішньо переміщених осіб, жінок у складних життєвих обставинах»
Мене звуть Анжеліка Бєлова, я ромська активістка. Жіноча лінія моєї родини належить сервіцької етнічної групи ромської національної меншини – українських ромів, які довгий час жили на території України: мої прапрабатьки народилися у Комишувасі (Запорізька область) близько 1870 року.