1049 
У 6 класі вчителька біології задала нам на літо засушити метелика.
Я спіймала метелика, гарного такого, сонцевика павичеве око. Помилувалася його крильцями, а потім... насадила на булавку.
Дві години я плакала, дивлячись, як він помирає. Як він корчиться в конвульсіях, закриваючи й відкриваючи свої крильця, намагаючись зістрибнути з вістря голки. Я плакала, бо усвідомила, що не мала підстав для цього вбивства. У метелика було своє життя, свій цикл, закладений природою, а я вбила його без жодної на те причини. Я не збиралася втамувати ним свій голод, нагодувати ним дітей, захистити сад від шкідників. Ні, мені просто було цікаво.
Уже другий день моє серце розриває... Коли я дивлюся на фото Бучі, Ірпеня, Гостомеля.
Усі ці містечка такі затишні, такі рідні... Парк у Бучі, куди ми їздили гуляти з нашими кумами, їхній дім, де ми святкували дні народження похресниці. Будинок тітки й дядька, які 2014-го врятувалися з Іловайська, втративши дім, а тепер і новий свій дім знову втратили в Ірпені і знову через росіян. Ох, як багато жителів цих містечок біля Києва були вимушено переселеними з Донбасу після 2014 року...
Тільки сосни на фото дають змогу впізнати ці вулиці. Я так любила ці сосни, так шкодувала, коли забудовники викорчовували їх заради нових будівель... А тепер ні будівель, ні людей — тільки руїни і сосни.
Ми теж ховалися трьома родинами в Київській області. Тут як у справжній російській рулетці, у нашому випадку барабан револьвера крутнувся порожнім патроном. Нам «пощастило» з вибором села, а сотням українців і українок, які лежать мертві, зґвалтовані, закатовані, порізані, не «пощастило».
У мене більше немає розуміння того, що відбувається. Якщо раніше я могла аналізувати причини російської агресії, бажання захопити територію, владу, то тепер, крім винищення українського народу, причин не бачу.
Я не знаю, як ці істоти далі ходять, їдять, живуть. Як десь у якійсь Самарі жінка, отримавши від чоловіка посилку, вдягає на себе речі жінки, котра лежить у могилі в Гостомелі, і носить його, спокійно носить. Як чийсь батько в Новгороді дивиться телевізор із квартири чоловіка, задушеного в каналізаційному люку в Ірпені, телевізор, що його надіслав з України син військовий. І цей чоловік не питає: «Сину, а звідки це в тебе?»
Як вони існують? Уся їхня маса, уся їхня кількість? Я не можу назвати їх ні народом, ні населенням, ні ордою, бо всі ці формування мають ознаки людей, а в них немає цих ознак.
Мені боляче, що досі є країни, які можуть підтримувати це. Мені боляче, що досі є країни, які могли б це зупинити, але не докладають потрібних зусиль. Мені просто боляче...
Для прототипа цієї витинанки я не можу вибрати якусь одну історію, бо кожна з них страшніша за наступну. Кожну жертву не можна забути...
