25 лютого, 2021

Що їм заважає? Перешкоди для жінок у юридичних професіях

18 січня 2021
Поширити в Telegram
1008
Катерина Вітер

Юристка Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем», перекладачка, офіцерка запасу, правозахисниця.

До ХХ століття робота жінок у юридичній сфері була винятком. Справа не лише в здобутті освіти і професійній праці — у більшості країн набувати й відчужувати майно, бути в суді позивачем чи відповідачем тощо жінки могли лише з дозволу чоловіка-опікуна.

Довгий час жінок не допускали до навчання на юридичних факультетах (як і взагалі до вищої освіти). Уперше жінка вступила на юридичний факультет у Франції 1887 року, в Естонії — 1905-го, в Шотландії — 1906-го, в Польщі — 1915-го. Перша жінка-адвокатка з’явилася в Нідерландах 1903 року, у Швеції — 1918-го, в Англії — 1920-го, в Польщі — 1925-го. Жінка вперше стала суддею в Данії 1933 року, в Естонії — 1945-го, в Італії — 1963-го, в Португалії — 1974-го. Уперше жінка здобула науковий ступінь у галузі права в Естонії 1939 року, у Фінляндії — 1961-го, в Німеччині — 1965-го[1].

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття, коли ці обмеження було знято, першопроходиці юриспруденції зазнавали осуду й дискримінації. Часто вершиною їхньої кар’єри ставали посади секретарок або помічниць чоловіків-юристів. Довгий час підготовчу інтелектуальну й паперову роботу виконували жінки, а документи підписували чоловіки, адже жінки не мали права підпису, не могли виступати в суді або наражалися на жорстку негативну реакцію за свою публічну професійну активність.

Показові історії перших юристок.

Арабелла Менсфілд (Arabella Mansfield, Belle Aurelia Babb) народилася 23 травня 1846 року біля Берлінгтона в штаті Айова. Американська педагогиня стала першою жінкою, яку допустили до юриспруденції у США.


Арабелла Менсфілд[2]

У 1866 році Арабелла закінчила Весліянський університет в Айові. Викладала політологію, англійську та історію в коледжі Симпсона в місті Індіанола в Айові аж до одруження 1868 року з Джоном Мелвіном Менсфілдом, професором-природознавцем з Весліянського університету в Айові. Того ж таки року Арабелла почала працювати в університеті як викладачка англійської мови й історії. Разом із чоловіком вивчала право, обоє 1869 року подали заявку на вступ до колегії адвокатів.

За законами штату Айова, вступити в адвокатську колегію могла «будь-яка біла особа чоловічої статі». Ліберальний суддя, який очолював районний суд, вирішив, що це правило не обов’язково виключає Менсфілд, і призначив двох експертів, так само прогресивних поглядів. Улітку 1869 року Арабелла Менсфілд склала іспит з високими балами і стала першою жінкою-юристкою в Америці[3]. Екзаменатори відзначили, що її відповіді на іспиті — це «найкраща можлива відсіч закидам, нібито жінки не можуть претендувати на практику у сфері права»[4].

Менсфілд, однак, не практикувала право, а зосередилася на викладацькій і активістській діяльності. У 1893 році вона стала деканкою факультету мистецтв Університету ДеПо в місті Ґрінкасл, штат Індіана, а наступного року очолила музичний факультет там-таки.

У 2002 році було засновано премію імені Арабелли Менсфілд для відзначення видатних юристок штату Айова.

Не менш цікава історія нашої співвітчизниці Катерини Абрамівни Флейшиць. Українська і російська правознавчиня, докторка юридичних наук, професорка, перша адвокатка в царській Росії, заслужена діячка науки РРФСР народилася 28 січня 1888 року в Кременчуці Полтавської губернії в родині юриста[5].


Катерина Флейшиць[6]

Закінчивши гімназію 1904 року із золотою медаллю, Катерина вирішила продовжити навчання у Франції, на юридичному факультеті Сорбонни (Паризького університету), де й отримала диплом 1907 року. У Петербурзі її чекало перше розчарування: клопотання про зарахування помічницею присяжного повіреного відхилили через закордонний диплом. Дівчина вирішила скласти екстерном іспити за чотирирічний курс місцевого юридичного факультету. З великими труднощами здобувши дозвіл, Флейшиць склала іспити в Санкт-Петербурзькому університеті і стала першою адвокаткою в Російській імперії[7].

Її перша спроба виступити в суді 5 листопада 1909 року викликала обурення прокурора, який прирівняв видачу ліцензії присяжного повіреного жінці до видачі ліцензії божевільним, неповнолітнім або ж іноземним підданим, і покинув залу суду. Після цього випадку міністр юстиції звернувся в Сенат по роз’яснення, і законодавці мусили попотіти, шукаючи причин відмовити жінці. Нарешті, у якомусь судовому статуті знайшли анекдотичну причину для відмови: присяжний повірений мав носити на лацкані фрака значок свого університету, а позаяк жінки не одягали фрак, то й не могли виступати перед судом як присяжні повірені[8].

З 1917-го й аж до смерті 1968 року Катерина Флейшиць викладала в провідних університетах та розробляла громадянське законодавство СРСР і РСФСР. Пізніше зазнала переслідувань під час боротьби з космополітами.


Фото з першого Всеукраїнського форуму жінок-юристок України. 2018 рік

Чи змінилася ситуація тепер, через більше як сто років, відколи Арабелла Менсфілд і Катерина Флейшиць стали першими адвокатками у своїх країнах? Чи зникли упередження, які нині є можливості та чи досягнуто рівности в юридичних професіях? Щоб відповісти на ці питання, я вивчила статистику і поговорила з колегами про їхнє буття юристками в сучасній Україні.

Як юристка я маю понад п’ять років юридичної практики, працюю у сфері прав людини, зокрема жінок, а також у сфері міграційного права і юридичних перекладів (юридичної англійської), тому в цій статті я спираюся і на власний досвід.

Моїми інформантками стали Анастасія Апетик, експертка Експертного центру з прав людини; Оксана Санагурська, поліцейська у місті Львові; Оксана Фіткаленко, лейтенантка поліції в місті Одесі; Олександра Мавродій, начальниця тендерно-договірного відділу ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області», ексюрисконсультка Департаменту сім’ї, молоді і спорту Луцької міської ради; та інші юристки, які виявили бажання залишитися анонімними. Усі цитати взято з особистих розмов та інтерв’ю з респондентками. Я щиро дякую кожній за те, що наважилися поділитися своїм досвідом. У статті я часто цитую поліцейських; завважу, що певні посади в цьому правоохоронному органі вимагають грамотного знання законодавства, а також юридичної освіти, які становлять базу для відповідних повноважень і обов’язків, особливо коли йдеться про захист прав людини.

У статті використано також дослідження «Жінки в юридичній професії» Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем», для якого було опитано 365 юристок з усієї України.

Юристки сьогодні

Статистика демонструє, що до рівности ще далеко. За даними Єдиного реєстру адвокатів України, станом на 2018 рік серед осіб, які займаються адвокатською діяльністю, жінки становлять десь 30 %.[9] «Жіночими» юридичними професіями вважаються головно нотаріат, викладання в університеті, віднедавна це почасти ще й судова система та адвокатура, хоча жінок воліють брати переважно в помічниці і точно не в кримінальному праві, бо ж «навіщо жінкам мати справу з убивцями і ґвалтівниками».

У США склалася цікава ситуація: на правничі факультети вперше вступило більше жінок, ніж чоловіків. Попри те у приватній практиці США дві третини адвокатів — чоловіки. У США жінки становлять 21 % серед партнерів(-ок)-співвласників(-ць) (еquity partners), а 12 % жінок займають лідерські позиції в юридичному бізнесі. Під час дослідження 360 юридичних фірм США виявлено, що майже в 40 компаніях жінки є керуючими партнерками, головами або СЕО[10].

У 2017 році асоціація жінок-юристок України «ЮрФем» провела дослідження «Жінки у юридичній професії», у якому взяли участь 365 респонденток — юристок із практикою з усієї України (коментарі анонімні). 51,9 % респонденток із тих, хто працюють у юридичній фірмі, де серед партнерів є і жінки, і чоловіки, відповіли, що участь у керівництві чоловіки й жінки беруть НЕ однаковою мірою. Із цих респонденток 39,6 % уважають, що чоловікам належить більша роль у керівництві компанією, ніж жінкам. І лише 30,4 % опитаних відповіли, що чоловіки й жінки беруть участь у керівництві компанією однаковою мірою[11].

Цитати з дослідження:

«У компанії близько 20 партнерів, серед них тільки три жінки, тому загалом більшу участь у керівництві беруть чоловіки».

«Серед керівництва більший відсоток становлять чоловіки. Я думаю, це пов’язано з тим, що чоловіки переважно не йдуть у декретні відпустки, а планомірно просуваються кар’єрними сходами, натомість такі самі розумні жінки йдуть у декрет, а після виходу з нього вже не так переймаються кар’єрним зростанням».

Різниця в оплаті праці — це поширена практика не лише в Україні, а й у цілому світі, варіюється лише цифра розриву в платні. Точних даних про сферу юриспруденції немає. Загальний гендерний розрив в оплаті праці в Україні 2018 року становив близько 21 %, що вище, ніж у більшості країн Європейського Союзу (середній показник у ЄС — 16 %)[12].

Цитати зі згаданого дослідження «ЮрФем»:

«На посаді юриста на підприємстві я отримувала заробітну плату на третину меншу, ніж чоловік-попередник, і вдвічі меншу, ніж мій наступник».

«Більше працюють жінки, а чоловіки мало організовують, “вирішують питання”, перекладають роботу на жінок, собі мають премію за рахунок інших».

Рівні умови праці чи мінне поле стереотипів? Історії сучасниць

На додаток до статистики розповім історії моїх колег, що показують, як працює дискримінація — тут і зараз в Україні.

Із сексизмом юристки стикаються ще під час навчання.

«Викладачі могли нам сказати фрази типу “ти розповідаєш, як справжня жінка”, “таких, як ти, рятує тільки заміжжя”, “тобі то не треба — підеш нотаріусом працювати, то якраз жіноча лінія”»,

— ділиться спогадами про навчання Оксана Фіткаленко, юристка, рядова поліції в Одесі.

Соломія (ім’я змінено) вчилася зі мною на одному курсі юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Сказати, що навчання на юрфаці було складним, — це нічого не сказати. Спілкуватися ближче ми почали під час написання і здачі магістерської роботи навесні-влітку 2018 року.

На той час ми обидві вже працювали за фахом: я — у “ЮрФем”, Соломія — в одній провідній юридичній компанії Львова; рівень заробітної плати в нас був десь однаковий. Я працювала дистанційно, і хоча мала безліч відряджень, у мене залишався час для інших проєктів і заочного навчання. Соломія ж працювала 24/7, часто залишалася в офісі до півночі і виходила на роботу у вихідні. Після моїх довгих лекцій і розмов з нею подруга наважилася попросити підвищити оплату праці. Зарплату їй підняли, але навантаження в неї ще збільшилося.

Щоб надавати клієнтам послуги оперативно і якісно, компанія просила працівників паралельно вести ФОПівську діяльність. З часом усі колеги, зареєстровані як фізичні особи — підприємці, звільнилися, отож Соломія, яка залишилася одна на посаді юристки (в компанії є умовний поділ на старшого юриста, юриста і молодшого юриста), запропонувала зареєструвати себе як ФОПа. І почула відмову, бо «вона дівчина, а з хлопцями простіше вести бізнес».

Від початку карантину Соломії не виплачують заробітну плату взагалі, хоча в дистанційному форматі вона працює ще більше. Компанія згідно з внутрішньою політикою не розголошує рівень зарплати кожної і кожного з працівників, але порівнюючи очевидні факти (завдань від окремих клієнтів у період карантину стало, навпаки, більше; компанія не обмежила презентаційні витрати; колеги-чоловіки не змінили свій спосіб життя), Соломія припускає, що працівникам чоловічої статі роботодавець усе-таки платить зарплату, а працівницям жіночої статі — ні.

Соломія вже п’ятий рік поспіль намагається вибороти ставлення до себе нарівні з іншими працівниками. Що таке її історія — проблеми одного окремо взятого колективу чи системне явище?

«Жінкам у поліції не місце», «Ти її захищаєш через жіночу солідарність», «Коли водили службовий автомобіль, то доволі часто напарник казав, що жінка за кермом — це як мавпа з гранатою», — розповідали про свій досвід юристки під час анонімного дослідження «ЮрФем»[13].

«Чого тільки вартує почути “дєтачка, та я тебе на нуль помножу”, “знову та маладьож у суд пре” від захисника позивача перед судовим засіданням. Мені такі фрази дають ще більше мотивації безперервно навчатися і вигравати справи в опонентів. На жаль, нині серед юристів-чоловіків сексистські жарти стали нормою, і це прикро. А коли робиш зауваження, у відповідь чуєш “ти знову про свої феміністські жарти”»,

— ділилася зі мною Анастасія Апетик, юристка Експертного центру з прав людини, ексюристка патрульної поліції Львова.


Анастасія Апетик

«Одного разу в суді мені суддя сказав: “Та ви ж жінка, а жінки нормально не вміють керувати автомобілем, то як ви можете знати правила дорожнього руху? ” Я не розгубилася і відповіла: «Класно, ви теж вивчаєте це питання, а можна ознайомитись із джерелом інформації, яку ви озвучили? Бо за останніми дослідженнями страхових компаній у світі, які я читала, жінки набагато рідше порушують ПДР і вп’ятеро менше вчиняють ДТП, ніж чоловіки. Можу вам скинути останні дослідження на цю тему, якщо захочете». Суддя, звісно, зніяковів і змінив тон розмови, почавши детально вивчати матеріали справи»,

— розповідає Анастасія Апетик.

Оксана Санагурська — юристка і поліцейська. Її кар’єрний шлях починався з поліцейської в патрульній поліції: «У професійній діяльності мені “щастило” на дискримінацію і вислови типу “ну, ти ж жінка, ти не можеш водити”. Це був перший день моєї роботи в патрульній поліції. Історія була така, що після присяги командир роти в усіх новачків запитав, чи у нас є посвідчення водія. Серед колег-чоловіків у більшости були посвідчення водія, але майже ні в кого не було досвіду водіння. Одні бігом під час первинної підготовки навчалися в автошколах, у когось посвідчення було ще з армійських часів, коли ж дійшла черга до мене, я відповіла, що воджу щодня протягом семи років, але у відповідь отримала ось таку фразочку від командира», — згадує в інтерв’ю зі мною Оксана Санагурська.


Оксана Санагурська

Недавно Оксана Санагурська повернулася зі Сходу, де теж не обійшлося без сексизму:

«У перший день, коли ми приїхали в ООС і я прийшла на пост, де за графіком несла службу, мене на пост не пропустили. Через дві години мене покликали, і перше питання, яке прозвучало, — “а что, мальчики кончились?”. Уже згодом мої колеги місцеві сказали, що були вражені тим, що їм на пост відрядили жінку».

Це далеко не всі стереотипи, з якими стикаються юристки через свою стать. «Були клієнти, які висловлювали думку, що як жінка я не маю сил протистояти чоловікам, особливо в суді, що, напевно, моє місце вдома, з дітьми, з чоловіком»[14].

«Або коли відбуваються якісь переговори, то навіть за умови однакового рівня посад більше однаково говоритимуть чоловіки. 75/25»,

— розповідає моя ексодногрупниця Софія (ім’я змінено), юристка в одній із чільних юркомпаній Києва.

Сексуальні домагання і токсичне середовище в юридичній спільноті

Оксана Санагурська згадує: «Якось на “круглому столі”, присвяченому 16 дням проти насильства, одна запрошена — як згодом виявилося, суддя — запитала мене, чи стикалася я із сексуальними домаганнями на робочому місці. На мій подив, почувши відповідь «так», вона запитала, як я ходжу на роботу — у формі чи в цивільному одязі. Дізнавшись, що в цивільному, вона сказала: “Мабуть, варто у формі...”

Пізніше, вже на іншій посаді, доволі часто в робочому колі, де я була одинокою жінкою, лунали жарти про декольте, дупи або, що найбільше мене дратувало, анекдоти про жінок. Був один поліцейський, дядько поважного віку, який щоразу звертався до мене по імені, розповідав, що мені краще задуматися про сім’ю і дитину, що жінка в поліції кар’єру не зробить, а час іде і я старію. Був дуже здивований, коли почув, що я набагато старша, ніж він думав, і що виховую вже не маленьку доньку».

«Ми з дівчатами перед корпоративами збиралися на кухні і розповідали новеньким, кого краще уникати, бо може чіплятися, — розповідає Софія, юристка в одній із чільних юркомпаній Києва. — Я, до речі, обрала собі стратегію не виділятися зовнішньо на роботі. Менше макіяжу, гарного одягу, заплетене волосся. Тоді менше звертають увагу на зовнішність і більше прислухаються. Одначе так не повинно бути, зовнішність не повинна грати ролі взагалі, але...»

Материнство і юридична діяльність

«Що стосується поєднання материнства і роботи, то тут справді був дуже серйозний виклик не лише для мене, а для всієї сім’ї. Ми з донькою жили вдвох, а мені часто доводилося жертвувати вихідними і позаробочим часом, щоб устигнути все, щоб виїхати на виклик (байдуже в який час), щоб перевірити, чи підтверджується інформація.

Проте моя сім’я завжди з розумінням ставилася до всіх ситуацій. Було таке, що коли я їхала перевіряти скаргу серед ночі в райцентр за 100 км від дому, то просила батьків, щоб вони постійно говорили з донькою по відеозв’язку і мені писали смс, чи в неї все гаразд. Це, мабуть, не найкращий приклад, але таке було.

Особисто мене перешкоди не зупиняли в реалізації себе як юристки чи поліцейської, але раз на рік все так набридало, що хотілося звільнитися, щоб не тонути далі в негативі, бруді і плітках»,

— зізнається Оксана Санагурська.

Анна (ім’я змінено) навчалася зі мною й Соломією на юрфаці, згодом працювала юристкою в юридичній компанії у Львові. Вона розповідає: «Коли завагітніла, мій тодішній роботодавець замість порадіти за мене сказав щось у стилі “Як ти могла?! У мене були на тебе плани...”». Хоча Анна повідомила роботодавцеві про вагітність, щойно сама про це дізналася, і працювала аж до сьомого місяця вагітности, роботодавець мав до неї низку претензій. Ба більше, він постійно запитував її, мовляв, як ти збираєшся далі жити, коли плануєш вертатися на роботу, та заявляв, що юрист без практики не юрист.

Працювала Анна точно так само, як до вагітности. «Роботодавець був неодружений, дітей у нього теж не було», — зазначає Анна. Можливо, це була одна з першопричин такої його реакції на ситуацію. «Я почувалася, ніби якась малолітка, котра “залетіла”», — зізнається Анна, хоча тоді у свої 23 роки вона була порівняно давно заміжня.

Сьогодні моїй колезі 25 і ось що вона радить нашим читачкам: «Лайфхак один: я туди не повернулася. Тепер маю дуже класного роботодавця. При першій зустрічі з ним я одразу вибудувала особисті кордони, повідомила, що маю дитину. І все чудово, поки проблем немає. Побачу, як буде далі». Нині Анна працює юристкою в компанії керування активами.

Анна пригадує ще один цікавий інцидент, який стався, коли вона прийшла на судове засідання на сьомому місяці вагітности. Опоненти заявили вимогу, щоб суддя відклав засідання, а юридична особа надала іншого представника. Як вирішила цю ситуацію моя колега? «Сказала, що в мене є всі повноваження на представництво юридичної особи і що не існує такої підстави для відкладення засідання як вагітність», — відповіла Анна.

У цьому розділі я хочу поділитися й особистим досвідом. Я офіцерка запасу, отримала звання молодшої лейтенантки, маю досвід роботи юристкою і ще вільно володію англійською мовою. Це спонукало мене податися на конкурс на посаду в одному з правоохоронних органів Львова. І хоча я пройшла відбір, на кожній співбесіді (а їх була енна кількість, із різними начальниками і всі без винятку чоловічої статі) мене знову й знову запитували, коли я планую виходити заміж, чи є у мене хлопець, чи не станеться такого, що я підпишу контракт, а потім вирішу будувати сім’ю і завагітнію в найближчі п’ять років. Більшість питань стосувалася мого особистого життя і можливого майбутнього материнства, а не моїх знань як юристки, перекладачки чи професіоналки. Я передбачила дискримінацію, з якою можу зіткнутися на цій роботі, і вирішила не ризикувати.

Історії моїх колег підштовхують до висновку, що все дуже залежить від конкретного колективу. Оксана Фіткаленко, рядова поліції в Одесі, розповідає:

«Важко реалізувати себе в приватній сфері. На конкурсі в держструктури мене ні разу не спитали, чи планую я вагітніти, з ким живу, хто мої батьки, чи збираюся заміж найближчим часом. У приватних такі питання чула постійно. Вважається, ніби в чоловіка більше шансів, бо як працівник він надійніший, мовляв, навіщо йому декрети... Згадала ще історію, яку часто розповідаю колежанкам. На стажуванні в адвокатському об’єднанні мене поставили перед фактом: «Значить так, завтра судове засідання, текст у мене є, твоє завдання — одягнути спідницю і підбори, бо мене не обов’язково слухатимуть».

Олександра Мавродій, начальниця тендерно-договірного відділу ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області», навпаки, зіткнулася з тим, що керівники намагалися «видати» її заміж, бо «тобі ж треба заміж, дітей пора родити».

Сучасні виклики і шляхи їх подолання

Юристки стикаються із сексизмом ще в університетах. Сумніви в жіночих здібностях, поділ спеціалізацій на «жіночі» й «чоловічі» дають про себе знати й надалі, в професійному житті. Негативно впливають на жінок загальна корумпованість і роль «зв’язків», часті ситуації, коли жінки виконують рутинну роботу, а колеги-чоловіки «вирішують питання».

Поки я писала цю статтю, мала нагоду спробувати себе в передвиборчих перегонах у депутат(к)и ОТГ. Мене зовсім не здивував факт програшу чи те, що в нас обрали і головою, і депутатами майже одних чоловіків; мене найбільше вразили сексизм і дискримінація, з якими мені довелося зіштовхнутися протягом цих тижнів, а особливо в день виборів і наступного дня. «Пані Катерино, сідайте. Тільки тут немає де сісти, тому можете сісти панові Руслану на коліна», — почути таке на виборчій дільниці від опонента — це лише один із прикладів наших реалій. У групі нашої ОТГ у фейсбуку я читала в коментарях про себе, мовляв, «таку кралю впускати в сільську раду не можна, бо решта депутатів не зможуть нормально справи вирішувати, а тільки на неї дивитимуться».

Важко вірити в себе, коли із самого дитинства ти тільки й чуєш, що «жінка не може бути розумною», що «ніхто не любить сильних дівчат», що «добитися чогось можна лише за свою красоту або через ліжко чи зв’язки», а «головне — це добре вийти заміж».

У юристок часто синдром самозванок, адже:

«Щодня потрібно доводити професіоналізм». «Зазвичай, запрошуючи чоловіка-адвоката в справу, клієнт до певного моменту навіть не задумується про його професіоналізм, чого не можу сказати про жінок»[15].

«І хай там як я примушувала себе порівнювати себе із собою і ставати кращою, ніж є... У мене завжди було питання до себе: ну, якщо в чоловіків вийшло, а я цього не можу, то, може, я гірша? Може, я тупіша? Я себе гризу вічно, що чогось не знаю. Купую платні вебінари, глибоко вникаю в дрібусінькі мікротеми, навіть те, що виходить за межі моєї галузі»,

— розповідає Соломія.

Я й сама постійно, скільки себе пам’ятаю, борюся із самозванкою в собі. І хоча об’єктивно усвідомлюю реальні обставини й ситуації, суб’єктивно дуже багато йде сил на боротьбу — і з власними внутрішніми сумнівами, і з постійними атаками ззовні, від родичів, колег, клієнтів, знайомих.

Шерил Сендберґ у книжці «Включайся! Жінки, робота і воля вести за собою» посилається на низку досліджень, які оприявнюють той факт, що жінки через їхнє виховання з дитинства і насаджені в суспільстві гендерні стереотипи схильні сумніватися в собі, своїх силах і знаннях. У чоловіків же статистика засвідчує протилежне: вони впевнені в собі і схильні переоцінювати власні сили й знання, навіть коли не відповідають певним вимогам (наприклад, до обійманої посади). Шерил Сендберґ радить жінкам включатися, не вважати скромність за чесноту, не чекати, поки інші «самі оцінять» (бо можуть і не оцінити) та активніше добиватися уваги, визнання і кар’єрного успіху.

Олександра Мавродій, начальниця тендерно-договірного відділу ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області», заохочує:

«Коли колеги, сáме юристи, знають, що ти феміністка, то починають фільтрувати, що вони говорять. Адже вони знають, що я можу зробити зауваження і сказати, що їхні висловлювання некоректні або це явний сексизм».


Олександра Мавродій

* * *

Підсумовуючи дослідження й особистий досвід, яким поділилися мої посестри-юристки, скажу, що змінити ситуацію на краще допоможуть такі кроки:

- сестринство, дружність, об’єднання з колежанками, юристками, жертвами булінгу, сексуальних домагань тощо;

- говорити, не мовчати, заявляти про себе; коментувати, робити зауваження; наводити фокус на відповідні проблеми, сексистські жарти, харасмент чи булінг;

- просвітництво, як у межах юридичної спільноти, так і за її межами, на локальному й державному рівнях;

- пробувати, «включатись», заявляти про себе, свій досвід, свої знання і можливості; не опускати руки;

- досягати кар’єрних вершин, бути прикладом для інших жінок, менторити молодших колег;

- працювати із собою, своєю самооцінкою, працювати над упевненістю в собі, займатися неформальною освітою, прокачувати свої soft skills тощо.

Виклики

Шляхи подолання

Відсутність можливости навчатися на стаціонарі та/або роботи з ненормованим робочим графіком для молодих мам; тих, хто доглядає за родичами або потребує заробітку

Особисті рішення:

- заочне навчання,

- підтримка родичів (допомога з дитиною або фінансово), няня,

- дистанційна підтримка комунікації з дитиною

Системні рішення:

- поширення дистанційного навчання,

- надання працедавцями можливости працювати дистанційно і за гнучким графіком

Токсична ситуація на робочому місці, сексистське ставлення колег, роботодавця, клієнтів, колег, суддів, прокурорів та ін.

Особисті рішення:

- жорсткий вербальний спротив такому ставленню,

- максимальна особиста обізнаність у відповідній сфері, щоб завжди мати змогу спростувати сексистські жарти чи стереотипи статистичними даними і фактами,

- збір доказів, якщо ситуація виходить з-під контролю (записи, скріни),

- скарга керівникові або іншій відповідальній особі на поведінку когось із працівників,

- зміна місця працевлаштування,

- сестринство, об’єднання з іншими постраждалими від сексистського ставлення для дальших спільних дій

Системні рішення:

- жіночі об’єднання і солідарність,

- жорстка, бажано групова реакція на такі явища,

- прописування цих пунктів у договорі,

- нетворкінги, профспілки,

- суспільна дискусія,

- відстежування гендерного балансу в організації,

- вихід на публічні медіа і правозахисні організації, якщо немає реакції роботодавця на скарги,

- контроль з боку роботодавця,

- правоосвітні кампанії, державні зобов’язання щодо системної політики протидії дискримінації, державні вимоги до роботодавця щодо дотримання гендерно-чутливого середовища на робочому місці,

- тренінги для колег у межах робочого місця,

- запровадження безпосередньої відповідальности роботодавця за недотримання відповідних зобов’язань

Сексуальні домагання, сексизм, булінг

Особисті рішення:

- сестринство, об’єднання з іншими постраждалими, важливо знайти друзів і однодумців серед колег та колежанок (з метою актуалізації питання, збору доказової бази, акумуляції сил),

- зміна стилю одягу, зачіски, макіяжу,

- зміна робочого місця,

- консультація в психотерапевта,

- письмові скарги всередині установи та до відповідних органів, якщо ситуація виходить з-під контролю

Системні рішення:

- реакція керівництва і менеджменту: зауваження, розмови з працівниками,

- тімбілдинг, регулярні тренінги,

- наявність внутрішніх політик реагування на ситуації,

- ознайомлення працівників і їхнє зобов’язання виконувати відповідні інструкції, гендерні політики при прийомі на роботу,

- прописування в правилах внутрішнього розпорядку дотримання поважного ставлення до жінок та інших вразливих груп,

- відстежування гендерного балансу в організації,

- передбачення покарання в разі недотримання цих правил

Синдром самозванця, нечесна конкуренція, тиск

Особисті рішення:

- консультація в психотерапевта,

- неформальна освіта, самоосвіта, тренінги,

- сестринство, пошук однодумців серед колег і колежанок

Системні рішення:

- зміна гендерних стереотипів у суспільстві,

- просвітницька діяльність у школах і вишах


18 січня 2021
Поширити в Telegram
1008
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Чи жінки «самі винні»?
Жінки ж «самі хочуть» (голити ноги, бути сексуальною інстаблогеркою, зніматись в сексистській рекламі). Але чи справді «самі»?
Хто їм заважає? Жінки в українській медицині
В Україні жінок-медиків більше, ніж чоловіків. За даними НСЗУ, їх близько 82 % (це вище, ніж у середньому по світу). При цьому серед керівництва галузі переважають чоловіки, хірургія досі вважається «чоловічою» сферою, а середній рівень зарплатні в галузі, згідно з даними Державної служби зайнятости, третій з кінця — 8,5 тисяч гривень. Менше заробляють лише у сфері громадського харчування та в освіті, які в Україні так само переважно «жіночі». Аналіз даних спонукає до висновку, що найбільша проблема лікарок і медсестер — системний сексизм — ситуація, коли типово «жіночі» сфери зайнятости недооцінюються і недофінансуються, а робота жінок у них позиціонується як «хобі» на додаток до сімейних обов’язків.
Стосунки як полювання: чи правда, що чоловіки — «мисливці»?
Казки й романтичні фільми вчать: він добивається — вона піддається. Коли чоловік бігає за жінкою, він романтик. Коли жінка бігає за чоловіком, вона невдаха. У вітчизняному глянці досі трапляються заголовки «Як залишатися для нього загадкою» або «Як йому не набриднути». Чи справді це потрібно чоловікам і жінкам та як осучаснити романтичні стосунки?