29 березня, 2024

Час пожити для себе

19 серпня 2019
Поширити в Telegram
5095
Катерина Ботанова

Культурна критикиня, кураторка. Співкураторка і редакторка публікацій міждисциплінарного фестивалю CULTURESCAPES (Швейцарія). Авторка текстів у Eurozine, OpenDemocracy, Neue Zürcher Zeitung та численних українських медіа.

Читайте також:

У мене є велика голландська родина — численні брати і сестри мого чоловіка. У кожного з них купа своїх дітей, робота, а то й кілька робіт, невеликі іпотеки на маленькі голландські будиночки. Одна недавно розлучилася з чоловіком після 20 років у шлюбі, хтось намагається докладати зусиль, щоб забути про зради і зберегти шлюб, хтось щойно звільнився з роботи, хтось купує будинок на березі моря. Одне слово, нормальні люди, нічого особливого, живуть своїм достатньо спокійним та успішним життям. Аж нещодавно троє жінок — різного віку і з дуже різними життєвими історіями — заговорили про те, що настав нарешті час пожити для себе.

Маріке, старшій сестрі, 53 роки. У неї одна вже геть доросла дочка, яка в пошуках себе об’їздила пів світу і спробувала, мабуть, усе, що можна спробувати, коли тобі двадцять. Із чоловіком у Маріке партнерські стосунки: вони віддавна мешкають окремо, зустрічаються на вихідні, сімейні свята й відпустки. Усе життя Маріке пропрацювала вчителькою, а потім директоркою у вальдорфській школі в Роттердамі. Її пристрасть і мета в житті — це навчання і тренування вчителів для вальдорфських шкіл. Маріке велика жінка, переважно закутана в плетені вовняні шалі, багато читає, зовсім не п’є. Вона свідома того, що тримає на собі цілий світ. І недавно вона зрозуміла, що поступово передаватиме справи і готуватиме собі заміну. Бо час нарешті пожити для себе.

Розмарай 49 років. Це невеличка, худенька жінка з величезними блакитними очима. У неї четверо дітей від 19 до 13 років, старший син уже в університеті, молодша дочка неповносправна від народження. Розмарай провела багато часу з донькою по лікарнях, стоїчно переживаючи одну складну операцію за другою. Через дочку їй довелося покинути концерти і навіть викладання віолончелі в школі та перейти на приватні уроки, довго переконувати сусідів дати згоду на перебудову частини прибудинкової території, щоб зробити будинок доступним для інвалідного візка. Рік тому Розмарай зрозуміла, що з чоловіком їх тримають разом лише спільні діти, зокрема, звісно, особливі потреби найменшої. А поза тим не залишилося нічого, навіть просто дружньої уваги одне до одного. Тому Розмарай подала на розлучення і переїхала в інший будинок з усіма дітьми. Бо дуже хочеться знайти кохання, бо час нарешті пожити для себе.

Соня, дружина одного із середніх братів, бачить себе в політиці. Саме тому вона щойно закінчила магістерську програму з європейських студій. Вона розробляє курси для дистанційного навчання, а паралельно балотується в міськраду від правоцентристської партії. Їй 38 років, у неї двоє доньок, у кожної з яких, крім школи, є ще гімнастика, малювання і кінний спорт. До останнього року Соня одночасно працювала, навчалася і встигала на всі дитячі гуртки та виступи. Тепер без роботи опинився чоловік, але хоч він і перебрав гуртки на себе, Соні доводиться паралельно тягнути кілька різних проєктів, щоб фінансово триматися на плаву. А вона хоче займатися політикою. Соня дуже і дуже втомилася й каже, що треба щось кардинально змінювати, бо час нарешті пожити для себе.

Багато кілометрів на південний схід, у моїй маленькій українській родині, є жінка, яка дуже довго хотіла нарешті пожити для себе і яка вже ніби й може, але їй це категорично не вдається. Це моя мама. Мамі 66 років, у неї власна квартира в центральному районі Києва, на яку вона повністю заробила сама, коли пішла від мого тата 20 років тому. Власна машина, на якій вона навчилася їздити, маючи майже 60 років, тому що дуже захотіла. У неї насичене культурне життя, окремі цікаві проєкти, які виникають час від часу, онуки, якими вона опікується, лише коли має час і натхнення. А от пожити для себе однаково не вдається: бракує то родини навколо, то постійної роботи, то надійних друзів, а то й просто здоров’я.

Проте головне в іншому: як це взагалі — жити для себе? Для кого ж ми тоді живемо весь той час, поки не живемо для себе? І коли нарешті настає час пожити для себе? Коли не треба доводити батькам, що ти обрала хороший виш чи хорошу спеціальність? Коли не треба викладатися на роботі, щоб довести керівництву, що ти хоч і жінка, але таки чогось варта? Коли не треба поєднувати навчання і роботу чи роботу і малих дітей? Коли виростають діти? Коли не треба вирішувати, їздити за чоловіком заради його нових кар’єрних можливостей чи жити окремо і робити власну кар’єру? Коли є невеличкий, але міцний рахунок у банку? Коли ще не треба доглядати старих батьків? Коли ще хочеться жити?

Якщо уявити собі, що цей час настав просто зараз, то хто і як буде вчитися/працювати / доглядати дітей / займатися домом / опікуватися батьками? І чому цей хтось має робити це для або замість мене?

Проблема «пожити для себе» набагато глибша й системніша за емоційний шпагат між тим, що хочеться і що треба робити, чи модне нью-ейджівське гасло «хочеш бути щасливою — будь такою!». Переведення її в індивідуально-емоційну царину зручно зміщує акценти на психологічні особливості й навички конкретної жінки, а то й «жіноцтва» загалом (обстоювання власних кордонів, визнання своєї цінности й пріоритетів, уміння позбутися або не набути почуття провини тощо), навіть коли вони (не)набуваються через конкретні родинні, культурні чи соціальні контексти. Натомість сама система, символічна й ціннісна рамка, яка ці контексти уможливлює і підтримує, залишається дещо в тіні. А в неї є конкретне ім’я, точніше, два взаємопов’язані імені — патріархат і капіталізм.

Одна з найголовніших ознак цієї системи — знецінення людини, перетворення її на маленький гвинтик великого репродуктивного ланцюга, який виробляє або матеріальні блага й необмежені можливості для тих, хто це контролює, або наступних маленьких людей, які незабаром долучаться до нього. І коли капіталізм знецінює і використовує людину як таку, патріархат вибирає серед людей тих, кого знецінювати й використовувати легше за інших — жінок.

Утім, патріархат і капіталізм так тісно пов’язані, що неможливо позбутися одного, не позбувшись іншого. Тут ховається один із засадничих феміністичних парадоксів: боротьба проти нерівности за права й можливості для жінок чи обстоювання 50 % політичної влади — це завжди боротьба за доступ до влади в рамках наявної системи ієрархії й контролю, це перетягування канату наявного порядку денного. Коли, за великим рахунком, цей порядок денний мав би передбачати рівні права і можливості для всіх.

Проблема «пожити для себе» — це проблема місця, де «я» може існувати не лише без загрози, а й за підтримки оточення, де (майже) не існуватиме моральних дилем, бо існуватимуть можливості. Це місце наразі дуже утопічне. У ньому є рівний доступ до безкоштовної освіти, незалежно від статків, місця проживання чи соціального статусу, тому ні дівчаткам, ні хлопчикам не забороняють учитися (бо «що ти з цим далі робитимеш» або «хто за тебе платитиме», «як ти потім заміж вийдеш»). Там освітня система гнучка і враховує потреби і людини, і суспільства, не тавруючи всіх, хто не пішов у виш, і не переводячи їх у категорію другорядних людей. Там широкий, доступний і гнучкий професійний вибір та людяна робоча етика, яка не вимагає 12-годинного робочого дня (чи то у швацькому цеху, чи в блискучому офісі) і не сортує людей за їхніми здатностями витримувати навантаження. Це система за означенням відкрита до того, що не існує стандартних людей, тому вагітність, догляд за дитиною, питання здоров’я чи обмежених фізичних можливостей, відпочинку й особистісного розвитку — не хвороби і не винятки, а правила. Там є система соціальної підтримки і забезпечення, догляду за дітьми й охорони здоров’я, поза якою не може залишитися ніхто, пенсійна система й можливості обирати різні формати життя в пенсійному віці. Це простір, де не треба вибирати між роботою й дитиною, чоловіком чи батьками, собою чи не-собою, тому що в ній можливо все це.

Це місце утопічне не тому, що воно неможливе, а лише тому, що сьогодні його не існує як цілісности. Частини цього пазлу успішно функціонують, наприклад, у різних європейських країнах — Швеції, Німеччині, Швейцарії, Франції. Це місце не ідеальне, не вигаданий простір без проблем, але простір, де жити для себе можливо, просто від самого моменту народження, як дихати, навіть не думаючи про це.

Однак це не просто утопія, це — феміністична утопія. Тому що сьогодні саме жінкам найбільш потрібна можливість жити для себе, без щоденного болісного вибору, без «скляних стін» і «стель», без почуття приниження й провини, без вторинности, без загнаности, без боротьби. Тому що жінки вже не можуть і не погоджуються жити, як раніше.

Тому треба наважитися мріяти і постійно рухатися до світу, у який повернеться людина як цінність, як частина великого біотопу, за який вона відповідальна. І на цьому шляху боронити 50 % влади, рівні робочі можливості й зарплати, доступний догляд і соціальну систему, повагу й відповідальність за насильство. Тоді ця утопія стане місцем, у якому для себе зможуть жити всі.

19 серпня 2019
Поширити в Telegram
5095
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Безгендерне майбутнє
Чому агендерні люди часто використовують ознаки чоловічого гендеру як універсальне, а множення гендерних ідентичностей не працює? Авторка пропонує мисленнєвий експеримент — забути концепти фемінности й маскулінности і подивитися на людей без них.
Справедливість vs турбота: якою має бути феміністична етика?
Традиційно західна етика пріоритизувала маскулінні цінності й нехтувала фемінними. Незалежність, справедливість і раціональність були еталоном моральности, а от пов’язаність з іншими, турботливість і емоційність чеснотами не вважалися. «WTF?» — запитують сучасні філософині-феміністки і дискутують про те, якою буде етика, звільнена від патріархальної упереджености. Можливо, настав час змінити етику справедливости на етику турботи?
Чи був би митрополит Андрей Шептицький феміністом?
Чи можна досягти порозуміння з ворогами (рівности)? Автор застосовує «принцип позитивної суми» митрополита Андрея Шептицького до сучасного конфлікту між правозахисниками і традиціоналістами: «Спроба хоча б теоретично відітнути себе від будь-якої зі сторін змушує шукати прийнятне для обох, золоту середину, спільний знаменник, можливість порозуміння. Завдання не з найлегших, але хай якими способами ми намагатимемося вирішити це рівняння, результат буде одним. Спільним знаменником для всіх виявиться повага до розмаїття».