3960 
Передісторія
Фемінізм прийшов у моє життя п’ять років тому (і врятував його, до речі). Була література, були професійні курси, тренінги, лекції. Були п’ять років журналістського досвіду у феміністських виданнях. Були й погрози, образи, глузування: усе це я сприймала суто як докази того, що обрала правильний шлях і повинна йти ним далі. Заради себе, заради інших жінок. Та хотілося від теорії перейти до практики, щоб не просто розповідати про те, як фемінізм звільняє жінок, а й робити щось для цього звільнення поза межами диванного активізму.
Ще до того, як я усвідомила себе феміністкою, я працювала з темами ВІЛ/СНІД, писала про життя людей з інвалідністю, робила матеріали про людей, котрі втратили близьких і живуть із цим горем. Я була впевнена, що емпатії мені вистачить.
Крім того, я вже кілька років детально вивчаю фемтеорію, знаю про корені опресії жінок, знаю статистику феміциду і зґвалтувань. Я навчилася боротися з власною мізогінією, реагувати на сексистські жарти та робити конструктивні зауваження. А ще навчилася не слухати тих махрових адептів патріархатної думки, з якими жоден діалог неможливий. Я, власне, знала, що світ — дно, але при цьому бачила фемінізм як поплавок, який допоможе вибратися на поверхню. Саме з цими знаннями і сподіваннями я записалася на курси для волонтерок, щоб допомагати жінкам.
Щось пішло не так
Почалося навчання. Нам дуже пощастило з організаторками (проект «Кешер» в Ізраїлі) і ще більше з тренеркою (Ліза Ніколайчук). Майже двадцять років Ліза очолює Центр допомоги постраждалим від сімейного та сексуального насильства в Негеві (Ізраїль). Усі ці роки вона бачить реальну «Оповідь служниці», тільки гіршу: крім феміциду і зґвалтування жінок, є ще педофілія, інцестуальні родини, жінки й дівчата, продані в проституцію. І це не якась окрема реальність для обраних, це той самий світ, у якому ми живемо. Проте не всі його таким бачать (хотіла б і я його бачити інакшим!).
З оцим досвідом Ліза залишається людиною, від якої йде сонячне світло, що ніби рятує з темряви. Дуже тішить, що саме вона керує таким центром і допомагає іншим. (Сподіваюся, що і я зможу зберегти щось світле й тепле у світі, де кожну третю жінку ґвалтують, де кожного року вбивають 66 тисяч жінок тільки за те, що вони жінки.)
І ось разом із Лізою, з різними жінками віком від двадцяти до сімдесяти ми почали 14 зустрічей, на яких говорили про фемінізм, сексизм, культуру зґвалтування, звинувачення жертви, (неіснуючий) портрет ґвалтівника, педофілію, інцести... Я вже давно була в цій темі, тож нового для себе дізналася небагато. Проте бачила, скільки жінок були вражені історіями й цифрами, що їх почули від Лізи. Мене вразило інше.
На одному занятті ми мали анонімно написати свої секрети (на будь-яку тему), кинути їх у банку й довірити іншим людям прочитати ці секрети вголос. І тут уся та статистика, яку я знала в теорії, стала реальністю. У кожній третій записці було зґвалтування (родичами, сусідами, друзями), домагання... Було зрозуміло, що дехто з жінок мовчали про це все життя, і саме на цьому занятті вперше розповіли про свою трагедію.
Далі я стала почуватися гостею на чужих сеансах психотерапії. Ми стали тим колом, у якому є довіра, у якому безпечно. І жінки почали говорити. Це було боляче, хотілося затулити вуха і не чути нічого цього. Я почала злитися на них за ці розмови (хоча добре розуміла, чому не можна було не говорити, чому так важливо було не мовчати). А потім почала злитися на себе. За своє бажання провалитися кудись крізь землю, щоб більше ніколи не чути про зґвалтованих жінок, убитих жінок, зґвалтованих дітей і так далі...
Що безпечнішим ставав простір, то більше ми почали виходити за відведені часові межі. Заняття закінчувалися пізніше, ніж за розкладом. Я злилася, що не можу піти (бо це була б неповага, нехтування довірою), злилася, що запізнююся і щоразу повертаюся додому дуже пізно і без жодних внутрішніх сил. З усім цим болем. Несу його у квартиру, лягаю з ним спати, снідаю з ним уранці. Живу з ним так, ніби зі своїм власним.
Я не могла зрозуміти, як усі ці розмови про власне горе допоможуть із навчанням. І чи був такий формат узагалі частиною навчання, чи все це від організаційних недоліків? Урешті-решт, з усім цим безладом у голові я зрозуміла: дзвінки жінок, які реально потребуватимуть моєї допомоги, теж будуть «незручними». Так само «незручними», як сеанси колективної психотерапії в той час, коли я втомлена, хочу їсти, додому і спати. І якщо я справді збираюся робити щось корисне, я маю бути готовою до «незручного». Ґвалтівники не обирають «зручні» години, нервові зриви не стаються в «зручні» години. І ціле життя дуже часто буває «незручним». Це треба прийняти.
Десь у реальному житті
На заняттях я чула одні історії про насильство. Інші історії про насильство я читала у фемгрупах на фейсбуці. Насильство було в улюблених серіалах, у книжках, текстах пісень. Навіть на уроках івриту я чула якісь окремі слова з текстів чи бачила їх у газетах з місцевими новинами й одразу розуміла: хтось когось домагався, хтось когось зґвалтував, знову вбили жінку.
Жінка демонструє проти гендерного насильства. Франція, Марсель. Джерело: Euronews
А ще в той час вийшов реліз Leaving Neverland — документального фільму про Майкла Джексона, не співака й артиста, якого люблять мільйони, а педофіла й злочинця, котрий скалічив життя дітям і їхнім родинам. Я розчарувалася в кумирі дитинства і, здавалося, взагалі в усьому світі. Тижні зо два ми з чоловіком аналізували цей фільм, класифікували педофілів, намагалися зрозуміти, що з цією планетою не так?!
Я дедалі менше розмовляла з людьми, дедалі частіше пропускала чергові новини про насильство над жінками... Уже не лізло. (Водночас я бачила, що багато моїх колежанок по курсах набиралися сил від наших зустрічей, мінялися на очах, знаходили якусь енергію й віру в себе.)
Перше випробування і перша невдача
У мене ж дійшло до того, що я почала ненавидіти себе за бажання зайнятися активізмом, за те, що взагалі пішла на ці курси.
Куди вже гірше, здавалося б? І раптом я дізнаюся від близької мені людини, що вона пережила насильство з боку її партнера. Бойфренд побив її, а після того, як вона розірвала стосунки, почав переслідувати. Той самий бойфренд, з яким я була особисто знайома і який мені здавався прекрасною людиною, доброю, розумною, чуйною. (Ліза не раз казала, що дуже часто аб’юзерами є ті, про кого ніколи в житті не подумаєш. Тепер і я це знаю.)
Я розумію, що в цієї жінки нікого, крім мене, немає, тож я повинна діяти. На той час я вже навіть мала інструкцію, як допомогти професійно, які варіанти запропонувати. Я питаю порад у Лізи, роблю все «за книжкою», не тисну, ціную надану мені довіру, чекаю. Це процес, потрібен час. Водночас я тепер чітко розумію, що за людина той партнер, я на 99 % упевнена, за яким сценарієм він діятиме. І він робить усе так, як я й гадала. На жаль. Вибачається, знову стає милим і чудовим, рятує в скрутну хвилину. І вона йому вірить. Хоча до того не заперечувала насильство, не виправдовувала його, не хотіла мати з аб’юзером нічого спільного. Я знаю, звідки це рішення, які минулі травми за цим стоять, я можу все це пояснити, але що це міняє? Я розумію, що новий цикл насильства вже почався і що він веде до ще гіршої ситуації, і нічого не можу зробити. Розумна, освічена жінка, яка не змогла прийняти мою допомогу й розбила мені серце. І їх мільйони — таких жінок, інших жінок... Бо це все не про розум, гроші чи статус...
Я зробила все, що могла. Я усвідомлюю це. Неможливо допомогти людині силою, проти її бажання. Та чи легше від того? Теорію вчила, статті писала, на курсі навчалася — ось я вся така розумна... й абсолютно безсила. Я не так уявляла собі свою волонтерську діяльність.
Де брати сили?
Після описаної вище історії мені хотілося сховатися десь у полі, де живуть самі єдинороги й цуценята, де ніхто нікого не ґвалтує, не б’є і не вбиває. Не було сил розмовляти з людьми. Я не хотіла нікого слухати й не хотіла нікому розповідати про своє.
Зараз моя розповідь стане оптимістичнішою, ще трошки. Від самого першого заняття Ліза казала, що ми не можемо допомагати іншим, якщо самі потребуємо допомоги. Якщо донор віддасть крові більше, ніж може, він помре. Якщо реципієнт отримає крові більше, ніж треба, то помре він. Як учить інструкція з безпеки в літаку? Спочатку надягніть кисневу маску собі, а потім дитині. Прикладів багато. Сенс у тому, що віддаючи комусь, треба поновлювати власні ресурси. Я повинна була допомогти собі раніше, але припустилася помилки, не зробила паузу вчасно. Тому хочу поділитися інформацією, яка допоможе попередити вигорання, що його рано чи пізно відчуває більшість активісток феміністського руху.
На одному занятті нам дали завдання скласти список того, що допомагає набратися сил, відпочити від нестерпної реальності. Це може бути розмова з подругою, подорож до іншого міста чи країни, прогулянка по узбережжю, похід до кінотеатру, піца з пивом у приємній компанії — що завгодно. А ще час для себе, свій власний, наодинці із собою. І якісний повноцінний сон — чи не найбільша розкіш сучасного життя.
Я пройшлася по кількох пунктах зі свого списку, і в моєму житті знову з’явилося щось, крім насильства. Я знаю, що насильства менше не стало, але я знайшла певний баланс. Так, життя не рай, але й не пекло. Патріархат скрізь, але й у нас є сила. Я її бачила на власні очі, відчувала на власному прикладі. Коли інші жінки мене слухали, підтримували, дякували, коли просто були поруч. Я надзвичайно вдячна за це!
Замість висновків
Тут не буде якоїсь глибокої моралі. Я однаково страшенно боюся того першого дзвінка, який отримаю як волонтерка. І впевнена, що нароблю помилок, порушу кілька правил. Та, як каже наша Ліза, якщо бажання допомогти йде від серця і воно щире, ми зможемо. Я в це вірю. А коли знов перестану вірити, у мене є список.
