Відповідальність публічних осіб за сексистські висловлювання: український та європейський досвід

Щороку рух проти сексизму в Україні й у світі набирає популярности, його дедалі більше обговорюють. Однак старання активісток/ів у протидії авторам сексистських висловлювань, зокрема серед публічних осіб, часто залишаються без результату. Мало того, прозріння в авторів сексистських коментарів і жартів не буває: як правило, вони не бачать у своїх словах жодного негативного підтексту чи порушення чиїхось прав.

Чому так відбувається? Як захищає від сексизму, зокрема від сексистських висловлювань, європейське і національне законодавство? І чи можливо притягнути до юридичної відповідальности за сексистські висловлювання публічних осіб?

Хоча термін «сексизм» з’явився ще в середині минулого століття, для міжнародного права він досить новий. Уперше на рівні міжнародного акта поняття «сексизм» було закріплено 27 березня 2019 року в Рекомендації CM/Rec(2019)1 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо запобігання сексизму та боротьби з ним. Згідно з цим документом, «сексизм — це будь-які дія, жест, візуальний прояв, вимовлені або написані слова, практика або поведінка, в основі яких лежить ідея про те, що людина або група людей гірші через свою стать»[1]. Рекомендація також детально регламентує заходи із запобігання й боротьби із сексизмом у різних сферах суспільного життя. Україна входить до Ради Європи з 1995 року, а тому повинна зважати на ухвалені цим органом документи. І хоча формально Рекомендація не має обов’язкового характеру, Комітет Міністрів Ради Європи може попросити уряди своїх держав-членів інформувати його про заходи, вжиті з метою реалізації цього документа[2].

У цій Рекомендації є цікава пропозиція криміналізувати сексистську мову ворожнечі, бо вона може перерости в погрози і підбурювати до насильства або сексуального насильства, зґвалтування чи потенційно смертоносних дій. Що саме слід уважати сексистською мовою ворожнечі, як визначити межу, коли певне висловлювання стає сексистською мовою ворожнечі, у документі не пояснено. Однак Стратегія гендерної рівности Ради Європи на 2014–2017 роки тлумачить сексистську мову ворожнечі як один із проявів сексизму, який може бути виражено як припущення, твердження, жест або дію, що має на меті демонструвати презирство до особи, базоване на її/його статі, або розглядає особу як неповноцінну від природи через стать. У Стратегії наведено перелік того, що є сексистською мовою ворожнечі: образливі коментарі про зовнішність, удавані компліменти, сексистські жарти, використання гумору, щоб принизити чи висміяти об’єкт знущання[3].

Чи розумно запроваджувати кримінальну відповідальність за сексистський жарт або фейковий комплімент? На мою думку, ні, адже це суперечить таким принципам кримінального права, як справедливість та доцільність застосування кримінальної відповідальности. Однак, зважаючи на ступінь суспільної небезпеки таких дій, передбачення адміністративної відповідальности цілком обґрунтовано.

У національних законодавствах країн ЄС поняття сексизму і відповідальности за нього, зокрема за сексистські висловлювання, поки що немає. Проте і на міжнародному, і на національному рівнях передбачено відповідальність за дискримінацію жінок (гендерну дискримінацію), переслідування, сексуальне домагання та сексуальний харасмент.

В Україні простежується та сама тенденція. Покарання за сексизм, як і самого поняття «сексизм», в українському законодавстві немає. Однак 2005 року було ухвалено Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», у якому запроваджено поняття дискримінації за ознакою статті і зазначено, що однією з форм дискримінації є утиск[4]. У Законі України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» 2013 року розкрито значення утиску, до якого можна віднести і сексистські висловлювання. Отже, утиск — це небажана для особи та/або групи осіб поведінка, метою або наслідком якої є приниження їхньої людської гідности за певними ознаками або створення стосовно такої особи чи групи осіб напруженої, ворожої, образливої або зневажливої атмосфери[5].

Український утиск — це аналог європейського sexual harassment. У Бельгії за сексуальний харасмент у публічному місці передбачено відповідальність у вигляді позбавлення волі терміном на 1 рік та/або штрафу до 1000 євро. У Хорватії можливе ув’язнення терміном до 1 року[6]. В Україні ні штрафу, ні позбавлення волі за утиск не передбачено. Проте стаття 14 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» дає можливість особі, яка зазнала дискримінації/утиску звернутися зі скаргою до державних органів, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Ці органи можуть визнати вчинення дискримінації/утиску, але для відшкодування моральної шкоди, завданої певною поведінкою чи висловлюванням, треба звернутися до суду в порядку цивільного судочинства. У суді треба довести, що справді була дискримінація/утиск, у чому вона полягала та які особисті немайнові права особи було у зв’язку з цим порушено.

Є певні труднощі в притягнені до відповідальности за сексистські висловлювання публічних осіб. Це легко продемонструвати на прикладі оголошення «Вибираємо помічниць. Прошу нижче за 175 см. не турбувати» на фейсбук-сторінці народного депутата Олександра Дубінського. Сексистський коментар Дубінського не стосувався конкретних осіб: депутат звертався до широкої аудиторії, яка читає його сторінку в соцмережі. Інші публічні особи теж, як правило, звертаються не до однієї конкретної людини, а до невизначеного кола осіб. А щоб подати скаргу до компетентного органа чи позов до суду, обов’язково має бути конкретна постраждала особа. Така сама практика Європейського суду з прав людини: лише особа, щодо якої порушено право чи кілька прав, які гарантує Європейська конвенція, може звернутися зі скаргою до Європейського суду. Внаслідок цього сексизм з уст публічних осіб часто залишається безкарним. І пан Дубінський жодної відповідальности чи покарання, крім громадського осуду, не знатиме.

Агентство Європейського Союзу з фундаментальних прав людини зазначає, що всі 28 країн-учасниць ЄС впровадили в національне законодавство механізми боротьби з гендерною дискримінацією, а водночас наголошує, що у Європі немає правових норм, які передбачали б юридичну відповідальність за сексистську мову ворожнечі[7]. Тому і в європейських державах публічні особи часто уникають покарання за сексистські висловлювання.

Якщо в національному законодавстві немає відповідних правових механізмів, то громадяни європейських країн, зокрема й українці, можуть звернутися до міжнародних правозахисних організацій з питань ліквідації будь-яких форм дискримінації. Наприклад, до Комітету ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок. Міжнародні організації, своєю чергою, повинні сприяти впровадженню необхідних антидискримінаційних процедур на рівні держави.

На мою думку, в Україні слід, не чекаючи реакції міжнародної спільноти, ухвалити закон, який запровадить і саме поняття сексизму (яке охоплюватиме сексистські висловлювання), і юридично обґрунтовану відповідальність за нього. Та чи ухвалить такий закон Верховна Рада, у якій є депутати, котрі самі не соромляться своїх сексистських коментарів? Питання залишається відкритим.