21 квітня, 2021

Український фемінізм та націоналізм в умовах Холодної війни (1946–1991)

7 листопада 2020
Поширити в Telegram
969
Яна Лис (Лишка)

Старша наукова співробітниця Волинського краєзнавчого музею. Координаторка ГО «Інсайт» у Луцьку. Дослідниця новітньої історії України, а також історії фемінізму та ЛГБТ+ спільноти.

Друга світова війна — трагічний злам для фемруху в Україні. Дехто з очільниць жіночого руху загинули під час сталінських репресій на Галичині й Волині у 1939–1941 роках, як-от волинська сенаторка в польському Сеймі, членкиня української національної секції Міжнародної жіночої ліги миру і свободи Олена Левчанівська, яку 1940 року розстріляло НКВС. Когось знищив гітлерівський режим під час окупації в 1941–1944 роках, скажімо, 1943 року гестапівці розстріляли відому феміністку і теж учасницю української національної секції при МЖЛМіС Харитю Кононенко. Головну представницю націоналістичного жіночого руху Олену Телігу нацисти розстріляли в Києві 1942 року. Хто вціліли, емігрували на Захід, як Мілена Рудницька.


Нацистський агітплакат із зверненням до жінок на окупованих Німеччиною теренах СРСР. 1941–1944 роки

Відтак у 1940-х роках організований фемрух на теренах України, по суті, остаточно припинив свою діяльність. Націоналізм майже зник із середини 1950-х років, після загибелі в бою 1950 року Романа Шухевича і захоплення в полон радянським КДБ 1954 року останнього головного командира УПА Василя Кука. «Майже», бо окремі локальні підпільні націоналістичні організації, особливо на Галичині, виникали й пізніше (наприклад, Український національний фронт у 1964–1967 роках).

Проте на еміграції і феміністичний, і націоналістичний рухи існували й далі, до того ж зазнавши помітних трансформацій і почавши несподівано зближуватися. Про причини цього згодом, а поки що трохи історії. У 1948 році на Світовому конгресі українського жіноцтва у Філадельфії постала Світова федерація українських жіночих організацій. Первісно вона об’єднала десять організацій, серед них і відверто пронаціоналістичні та консервативні, зокрема Організацію українок ім. Ольги Басараб та Лігу українських католицьких жінок Канади (згодом до СФУЖО приєдналися Жіноче товариство ім. Олени Теліги в Англії та Об’єднання українських православних сестрицтв в Америці). Як зазначала одна з нинішніх очільниць СФУЖО Марта Кебало, Конгрес від початку підніс гасла і феміністичні, і націоналістичні (звичайно, в широкому, а не інтегральному розумінні) з наміром продовжувати український жіночий рух, впливати на громадську думку про Україну в міжнародних жіночих організацій та чинити посильний тиск на комуністичну владу Радянського Союзу.

Характерно, що чимало західноукраїнських провідниць-демократок фемруху, які пережили воєнне лихоліття, вже не мали якогось впливу на повоєнні процеси в діаспорі. Хоча першою очільницею СФУЖО 1948 року стала колишня організаторка-референтка СУ, членкиня УНДО й сенаторка Олена Кисілевська, багато більш ліберальних феміністок відійшли від керівних ролей. Наприклад, Мілена Рудницька 1950 року виїхала із Західної Європи до США (саме там і в Канаді сформувався центр громадського життя українок у діаспорі), де намагалася влитися в жіночий рух, але не вписалася в нові контексти. Попрацювавши у 1950–1958 роках у нью-йоркській газеті «Свобода», Рудницька повернулася назад і осіла в західнонімецькому Мюнхені[1].

У зв’язку з націоналізмом треба ще пригадати мельниківське крило ОУН. Після Другої світової війни мельниківці на еміграції теж переживали світоглядну кризу, але, на відміну від ОУН(р), до відкритого протистояння між ортодоксальними прихильниками ідей Сціборського і націонал-демократами справа не дійшла. Адже й сам Мельник, живучи в країнах демократичного Заходу, які перебували в стані Холодної війни з СРСР, поступово почав де-факто відходити від інтегрального світогляду, хоч і не так послідовно, як Лев і Дарія Ребети. Тому зміни в проводі ОУН(м) відбувалися радше еволюційно і не без впливу давніших націоналістичних діаспорних організацій, які на практиці вже стояли на націонал-демократичних позиціях. Почався цей процес 1947 року на ІІІ Великому зборі українських націоналістів, на якому Мельник закликав омолодити ПУН. Згодом мельниківці ініціювали реальний діалог і співпрацю з ідеологічно різними діаспорними українськими партіями й громадськими організаціями, зокрема й жіночими.


Очільниця СФУЖО Олена Кисілевська на сторінках видання організації вітає православних українок із Великоднем. 1955 рік

У 1957 році Мельник ініціював процес об’єднання (в сенсі спільної координації) ПУН ОУН(м) та союзних їй діаспорних націоналістичних організацій. Нарешті, 1964 року було створено Світову координаційну раду ідеологічно споріднених націоналістичних організацій. Первісно до неї ввійшло чотирнадцять організацій, серед них і Організація українок ім. Ольги Басараб. До речі, саме її очільниця Стефанія Савчук запропонувала назву ІСНО[2]. Одночасне членство в жіночих і націоналістичних організаціях теж стало поширеною практикою в повоєнній діаспорі. Та ж таки Стефанія Савчук у 1972–1977 роках очолювала СФУЖО. Проводилися спільні акції, наприклад громадсько-допомогова жіноча організація Золотий Хрест та Організація українок ім. Ольги Басараб 1968 року збирали кошти для Комітету допомоги і оборони українських політичних в’язнів у СРСР при ІСНО[3].

Організація й участь в акціях проти переслідування комуністичною владою дисиденток і дисидентів у СРСР були важливою ланкою в діяльності діаспорних українських жіночих організацій. Наприклад, коли ООН проголосив 1975-й Міжнародним роком жінки, організації СФУЖО провели масштабну правозахисну кампанію на підтримку жінок-політв’язнів з метою добитися амністії українських жінок, репресованих радянською владою, — від маніфестації за участи представниць багатьох жіночих організацій до збору підписів на захист ув’язнених у СРСР українських дисиденток і передачі їх в ООН.

Українські феморганізації великою мірою зосереджувалися на боротьбі за національні права українок та проти радянської тоталітарної системи, але не треба думати, ніби діаспорний український жіночий рух у 1960–1970-х повністю «випав» із тих змін, які породила на Заході друга хвиля фемінізму. Українки в діаспорі жили переважно в американсько-канадському середовищі, де жінки повели активну боротьбу за збільшення своєї присутности в усіх структурах управління суспільством, за право отримувати роботу, рівні можливості просування по кар’єрних щаблях, рівну оплату за рівну працю, і вони теж не стояли осторонь цих процесів.

Особливо це помітно серед українок у Канаді, де українська діаспора найчисельніша у світі і становила певну політичну вагу в загальноканадській політиці. Наприклад, у 1970–1973 роках багаторічна керівниця Союзу українок Канади Галина Гнатишин навіть очолювала Національну раду жінок Канади. Коли канадські жіночі організації в рамках фемінізму другої хвилі почали активну діяльність з інтеграції жінок у політичний рух, українки не пасли задніх. З метою об’єднати зусилля у проведенні реформ, які максимально відповідали б інтересам жіноцтва на федеральному і на провінційному рівнях, канадські жінки 1971 року заснували потужну громадську організацію Комітет національної дії статусу жінок, до якого ввійшли й українські жіночі організації, що теж стали учасницями загальноканадського руху за надання жінкам рівних можливостей із чоловіками[4].


Жіночий 50-тисячний страйк за мир і рівність. Нью-Йорк, 1970 рік

А проте не полишає враження, що українки у США й Канаді так само більшою мірою розвивали, хай і з виразним фемакцентом, націонал-визвольну тематику. Тоді сама специфіка українського жіночого руху була такою, що якщо менше акцентувати національне питання, власне український жіночий рух міг би зникнути, асимілювавшись на загальноамериканському і загальноканадському тлі. Будучи етнокультурною меншиною, українки гостро відчували свою українську ідентичність як представниці великого народу без держави. Отож інтерсекційний перетин дискримінації їх як жінок і як представниць українства, якому в перспективі могло загрожувати зникнення, існував і в діаспорі.

Через це, зокрема, в дисидентському середовищі УРСР так і не виникли підпільні феміністичні організації. Попри лібералізацію життя після десталінізації, українському народу й надалі загрожувала денаціоналізація. 1970-ті роки — період активного мусування брежнєвсько-сусловської концепції (хоча вперше її проголосив ще Хрущов 1961 року на XXII з’їзді КПРС) зближення і злиття всіх народів СРСР в одну нову історичну спільноту — радянський народ. Тобто в перспективі українська нація мала зникнути як самодостатня спільнота, розчинившись у радянській, а по суті — в російській. Процеси русифікації зайшли вже далеко, і самій ідентичності українки/українця загрожувала небезпека.

Унаслідок цього український дисидентський рух практично не мав сили вийти за межі правозахисних і національних вимог. В УРСР існувало хіба ще релігійне дисидентство, ото й усе. І велика плеяда українських дисиденток[5] лише в загальному контексті іноді згадувала про суто жіночі проблеми в СРСР, як то сексизм, майже повна відсутність жінок на чільних ролях у політиці і на престижній роботі, гендерно зумовлене насилля тощо. Із 1965 року 8 Березня формально стало вихідним «жіночим днем», а на практиці комуністична система перетворила його на «свято весни», яке, по суті, знівелювало його первісну суть як Дня боротьби за права жінок[6].

Характерно, що в Радянській Росії дисидентський рух охоплював ширше коло проблем. Скажімо, наприкінці 1970-х у Ленінграді вийшов жіночий самвидавний альманах «Жінка і Росія», а на початку 1980-х активістки заснували жіночий клуб «Марія», який видавав однойменний журнал[7]. Не згодна з прохристиянською позицією «Марії» частина учасниць згодом заходилася видавати окреме видання «Далеке-близьке». Що казати, якщо 1983 року в Ленінграді навіть виникла підпільна ЛГБТ+ організація «Голуба лабораторія» (до речі, заснував її киянин Олександр Заремба), до якої входили і профеміністично налаштовані лесбійки. Одна з них, Ольга Краузе, на початку 1980-х організувала там-таки в Ленінграді підпільний «Клуб незалежних жінок». В Україні в цей час нічого такого не було.


Після виходу з ув’язнення: Катерина Зарицька, Надія Світлична й Одарка Гусяк. 1978 рік

Справа в тому, що російське дисидентство не клопоталося про збереження своєї національної ідентичности: росіянам як титульній у СРСР нації не загрожувало зникнення. Бути росіянином/росіянкою або принаймні говорити російською мовою означало мати привілеї. Натомість українське дисиденство гостро відчувало своє дискриміноване становище саме як українське. І перед загрозою втратити національну ідентичність у його учасниць і учасників у боротьбі з мегапотужною комуністичною системою просто не вистачало сил на щось інше, крім магістральних правозахисних і національних напрямів. Бо тут така діалектика: не буде української ідентичности, не буде й українського жіночого руху.

У цьому контексті цікава історія з виступом у США дисидентки Надії Світличної, яка у 1973–1976-му відсиділа в брежнєвських таборах, а 1978 року її депортували з СРСР. У вересні 1979-го на запрошення Об’єднаних жіночих організацій вона виступила з промовою «Сучасне становище жінки в Україні» на відкритті виставки оригіналів самвидаву в Українському інституті модерного мистецтва в Чикаго[8]. Світлична говорила про «становище жінок, матерів, сестер ув’язнених, політичних в’язнів», про практичні проблеми борчинь із тоталітарною системою в УРСР, які мало збігалися із середньостатистичним життям жінок у демократичних США і Канаді. По цей бік «залізної завіси» був інший світ, де проблеми білих жінок середнього американського класу, на яких тоді магістрально фокусувався фемінізм другої хвилі, мало розуміли.

Крім діяльности дисиденток у повоєнних СРСР і УРСР, існували ініційовані і підконтрольні КПРС Комітет радянських жінок, хрущовські жіночі ради, де повістку встановлювали не їхні членкині, а компартійні чиновники, а також жіночі видання «Робітниця», «Селянка», «Радянська жінка». Проте назвати ці проєкти хоча б ліво-феміністичними язик не повертається. Лівий фемінізм — це рух за свободу особистости в рамках соціал-демократії, соціалізму й анархізму, а не радянського тоталітарного комунізму. Сам термін «феминизм» у «Большой советской энциклопедии» визначався не інакше як «женское движение за уравнение женщин в правах с мужчинами в рамках буржуазного строя», а феморганізації, звісно ж, «обычно не касаются актуальных проблем современности»[9]. Радянський офіційний жіночий рух від середини 1920-х був радше додатком до компартійної ідеології і не вживав щодо себе термін «фемінізм». Тут не втримаюся і вкажу на відверту маніпуляцію багатьох сучасних речників українського модерного націоналізму, які вороже ставлення комуністичних діячок до українського національного питання в рамках крайнього лівого жіночого руху постійно переносять на весь різноманітний спектр фемінізму.


Радянський агітплакат, який заохочував жінок до соцзмагання. 1955 рік

Лише в горбачовську «перебудову» 1985–1991 років починається поступова реанімація справжнього жіночого руху в Україні. І перші відроджені в УРСР жіночі організації були виразно націонал-демократичного спрямування. У 1989 році в структурі щойно заснованого як опозиція до КПУ–КПРС Народного руху України одразу виникає Жіноча громада. Своєю назвою вона апелювала до історичних традицій: організація Жіноча громада існувала в Західній Україні в 1890–1920-х роках. Того самого року у Львові вкотре поновлює свою діяльність СУ, тоді ще як галицька регіональна ініціатива, а від 1991 року знову всеукраїнська громадська організація з осередком у Києві. Покращення становища жінок ЖГ і СУ пов’язували з національним відродженням, із творенням незалежної держави та громадянського суспільства.

Крім традиційних жіночих організацій національного спрямування в останні роки СРСР виникають в Україні й соціально орієнтовані. У 1989 році на постафганській антивоєнній хвилі в Запоріжжі виник перший Комітет солдатських матерів. Ініціатива поширилася по всіх регіонах. У результаті 14 липня 1990-го в Запоріжжі відбувся Форум солдатських матерів країни, а 8 вересня об’єднаний установчий з’їзд 12 регіональних комітетів заснував Організацію солдатських матерів України. Діяльність ОСМУ мала політичний характер. Головною її метою було запровадження мережі жіночого громадського контролю в армії. Активна діяльність ОСМУ, зокрема лобіювання держорганів і публічне апелювання до громадськости, змусила Верховну Раду УРСР в липні 1990 року ухвалити постанову про впорядкування призову українців за межі республіки. Однак указ президента СРСР від 1 грудня 1990 року фактично скасував цей юридичний акт.

За таких умов ОСМУ почала тісно співпрацювати з громадськими організаціями націонал-демократичного спрямування і поставила спільну мету — незалежність України і формування самостійної армії, щоб кремлівська влада не змушувала українців брати участь у збройних конфліктах за межами УРСР. У жовтні 1990-го під зверненням II Всеукраїнських зборів НРУ до народу України «Про службу в армії» свої підписи поставили представниці не лише СУ і ЖГ, а й ОСМУ. Звернення закликало виконати згадану липневу постанову ВР УРСР[10]. Як бачимо, в роки «перебудови» жіночі організації тісно співпрацювали з націонал-демократичними силами.

Уже в добу незалежности, від середини 1990-х років, в Україні починає формуватися ідейний фемінізм другої і третьої хвиль. Так само поруч із ліберально-демократичним з національним забарвленням фемінізмом заново постає український лівий фемрух, базований на гуманістичних принципах.


Фото з одного із мітингів НРУ. 1990 рік

Отже, до часу проголошення незалежности України фемінізм і націоналізм перегорнули непрості сторінки взаємодії. З ХІХ століття і до 1920-х років український ліберально-демократичний, а почасти й соціал-демократичний фемінізм особливо не конфліктував із націоналізмом. Накладання дискримінації за національною ознакою вело до усвідомлення можливостей співпрацювати. Проте оформлення крайнього правого інтегрального націоналізму, який чітко (а не спектрально розмито, як це було доти) відмежувався від правоцентризму, породило його конфронтацію з фемрухом у 1930-х роках. Адже пріоритети інтегрального націоналізму — це колективізм, коли (в цьому випадку) інтереси нації і націоналістичної партії стоять вище за особистість і права людини, та коли постулюється теза про те, що в кожної нації «своя правда». У фемінізмі при всьому розмаїтті його напрямів інтереси жодної групи не можуть стояти вище за права людини, а загальнолюдські гуманістичні цінності не можуть нівелюватися на догоду інтересам нації, партії чи держави.

Тому фемінізм міг співпрацювати з націоналізмом лише на таких позиціях, що право на національну ідентичність — це право кожної людини, а не вроджена й незмінна характеристика певної етнічної групи людей. Отож коли ідентичності українки загрожувало зникнення, частина фемруху співпрацювала з тим націоналізмом, який де-факто був націонал-демократією, і зрідка з націонал-консерватизмом: згадаймо, що в українському контексті він із часів Липинського поєднувався не так із національним визначенням «по крові», як із прийняттям культури народу, на території якого ти живеш.

Замість післямови. Роздуми про фемінізм і націоналізм сьогодні

За фахом я історикиня, а не дослідниця сучасних громадсько-політичних рухів, і ще громадська активістка, тому не втримаюся і на завершення хоча б коротко скажу про взаємозв’язок історії й сучасности у взаємодії між фемінізмом і націоналізмом. Дослідниці фемінізму вже озвучували цю проблему під різними теоретичними кутами зору. Пропоную свій оригінальний аналіз і я — як післямову до мого історико-публіцистичного нарису.

Є така метафорична філософська модель, яка поєднує лінійний і циклічний погляди на розвиток людства і згідно з якою історія рухається по спіралі. У цій спіралі, умовно кажучи, процеси у верхньому часовому кільці часто дещо схожі на ті, що відбувалися в нижній частині спіралі, але внаслідок впливу попереднього розвитку вони або досконаліші, або регресивніші. Зрештою, в цьому контексті треба згадати діалектичну тріаду теза–антитеза–синтез, у якій остання фаза по-різному може комбінувати те нове, що вистояло в протистоянні зі старим, із тими старими підходами і проблемами, які з різних причин досі виявилися життєздатними. На мою думку, нинішній виток, фрагмент історичної спіралі як моделі взаємовідносин націоналізму й фемінізму химерно «завис» над попереднім витком другої половини 1930-х років.


Поліція затримує ультраправого радикала, який напав на учасницю феміністичного маршу. Київ, 2017 рік

Після відродження в другій половині 1980-х — у 2000-х роках в Україні націоналізму й фемінізму, між ними знову почалося жорстке ідеологічне протистояння, яке нині ми спостерігаємо й нині. На це є низка причин. З одного боку, націоналізм зробив апгрейд за рахунок сучасного євро-американського праворадикального руху з його опозицією ідеям неієрархічного суспільства рівности (а отже, з ідейним несприйняттям фемінізму) та «священною війною» проти гендерної теорії, ЛГБТ+ людей, глобалізації й мігрантів. А подекуди ще й із залученням ідей «загальнослов’янського братства», щоправда, після початку російської агресії в України крайні праві сили воліють про це не згадувати[11]. З іншого боку, націоналістичні організації зробили таку собі контрревізію («назад до Сціборського й Донцова!») і знову відкрито апелюють до ідей інтегрального націоналізму саме зразка 1930-х років як до формального підґрунтя своєї ідеології.

У ХХІ столітті фемінізм в Україні пішов уперед у своєму розвитку, розцвів різними напрямами, став більше озвучувати сучасні проблеми жінок, а не лише апелювати до історичної націонал-визвольної традиції. Проте нині Україна в стані гібридної війни, поразка у якій загрожує країні втягненням в орбіту путінського авторитарного «русского міра», що, по суті, є транскордонним російським націоналізмом. Тому українське національне питання досі актуальне й важливе. І все-таки Україна — незалежна держава, а належати до українства — це тепер означає належати до титульної нації. На цьому тлі жінки в Україні більше обстають і борються за суто жіночі права, не приносячи їх (із мантрою на вустах «не на часі») у «вічну жертву» винятково національним інтересам. Загроза ідентичності українки порівняно з минулим нині менша, а от становище жінки кричуще відстає від реалій демократичних суспільств Заходу.

Водночас фемінізм виступає на передовій прогресивних суспільних змін, бо залишається в руслі первісного гуманістичного імпульсу пробуджених жіночих голосів, які з часом звучать як поліфонія. Дедалі глибше розробляються методи протидії дискримінаційним явищам щодо жінок, із якими досі український фемрух боровся мало або й узагалі ігнорував. Наприклад, більше уваги тепер приділяється становищу маргіналізованих груп жінок (найдратівливіший для ультраправих приклад — ЛБТ-жінки і заснування їхніх організацій, як-от «Інсайт» у Києві, «Сфера» в Харкові та ін.), а не універсалізуються всі проблеми жіноцтва під умовну середньостатистичну українку. Та все це ще не значить, що за новими суспільними викликами український фемінізм «забув» про національний складник: феміністка й одночасно патріотка — це нормальна, адекватна життєва реалія.


Плакат з акції в Дніпрі за ратифікацію Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок. 2017 рік

Ще дозволю собі припустити, що сучасна постпомаранчева і постєвромайданівська Україна в плані фемруху дещо нагадує пореволюційну Західну Україну у 1920–1930-х роках. Тоді українкам і українцям не вдалося втримати незалежність, на відміну від сьогодні, сусіди окупували все, а не лише Крим і Донбас. Та які не які демократія і громадянське суспільство в тодішній Польщі, як тепер у незалежній Україні (теж, по-моєму, «які не які»), дозволили жіночому руху бурхливо розвинутися, збагатитися різними напрямами, гарячими внутрішніми і зовнішніми дискусіями, законодавчими досягненнями. Головне, щоб нині, на відміну від «тоді», демократію на наших теренах укотре не зруйнували в той чи той спосіб.

Чи можлива тепер хоч якась співпраця між націоналізмом і фемінізмом, перетин інтересів? Тут, мені здається, обов’язково треба уточнити — ми говоримо про націоналізм у широкому чи ідеологічно вузькому розумінні. Націоналізм, фактично націонал-демократія, як і колись, може підтримувати феміністичні вимоги. Тому прагматична співпраця фемінізму з націонал-демократією в національному питані, питаннях прав і свобод українських громадянок була і є можлива. І ще треба згадати про релятивістське побутове сприйняття націоналізму в окремих регіонах Україні. У цьому контексті важливо розуміти, що історична традиція в колективній свідомості — вперта штука. Тому в Західній Україні націоналізм на побутовому рівні досі часто-густо ототожнюється не те що з націонал-демократією, а ще розмитіше — з національно-визвольною боротьбою і громадянським патріотизмом як таким узагалі.

Про це слід пам’ятати, коли ви, скажімо, жителька Запоріжжя і спілкуєтеся на Волині з людиною, яка каже вам, що вона «націоналістка». У цьому культурному контексті це не обов’язково корелюватиметься з припущенням, що ця особа — прихильниця модерного націоналізму і голосує за котрусь із сучасних крайніх правих партій. Насправді це може також означати, що ця людина вважає себе патріоткою, що вона шанує діячів і діячок національно-визвольного українського руху минулого та дотримується в широкому розумінні правого світогляду. Далі в розмові ви можете несподівано з’ясувати, що ця людина на виборах віддає свій голос за правоцентристські партії демократичного спрямування та обстоює фундаментальні цінності дотримання прав людини.

Тому стоячи на засадах інтерсекційної фемтеорії, треба розуміти, що взаємодія з націоналізмом може відбуватися на різних рівнях. І не кожна людина, яка скаже вам, що вона націоналіст/націоналістка, — це конче противник чи противниця фемінізму, на зразок тих, хто з кулаками виходять на контракції проти фемруху. Так званий громадянський націоналізм далеко не тотожний ультраправому радикалізму.


Феміністичний марш у Львові, 2018 рік

У рідкісних випадках можливий діалог і з неоконсерватизмом — з його поміркованим крилом. Маємо такий парадокс: з одного боку, під гаслами консерватизму в нас виступає багато запеклих противників Стамбульської конвенції про запобігання насильству стосовно жінок, з другого боку — випадок, коли на останніх президентських виборах 2019 року єдиним кандидатом, який не лише публічно висловився за її ратифікацію, а й визнав правильним феміністичне гасло «моє тіло — моє діло» і навіть підтримав право ЛГБТ+ спільноти (а отже, ЛБТ-жінок) на публічні акції та на офіційно зареєстроване партнерство, був Роман Безсмертний[12]. Напередодні цих виборів він очолив новостворену партію РУХ +380, яку він проголосив ідеологічно неоконсервативною і базованою на цінностях християнського гуманізму[13]. Звісно, це такий собі маргінальний приклад невдалого політпроєкту, але факт сам по собі однаково цікавий. Ще в українському фемрусі існує християнський фемінізм, представниці якого не бояться називатися феміністками, а не просто учасницями жіночого руху[14].

Що ж до релігійного ультраконсерватизму, то світова практика вже знає й негативні приклади співпраці між ним і радикальним фемінізмом, коли певна феморганізація спільно з консерваторами дискримінує права котроїсь із соціально вразливих груп, по суті, відходячи від ідеї рівности прав. Наприклад, коли трансексклюзивна радфемівська організація «Фронт визволення жінок» відкрито співпрацює з американськими «релігійними правими», а саме з «Альянсом у захисті свободи», який виступає проти абортів і прав ЛГБТ+ людей у США. Головна ж їхня співпраця полягає в блокуванні законів, які захищають права транслюдей. Разом вони роблять усе можливе для ліквідації вже наявних соціальних програм і послуг для трансгендерних жінок і чоловіків[15]. Чи можлива така співпраця у нас, скажімо, на ґрунті трансфобії? Будемо сподіватися, що ні.

Узагалі, між націоналізмом у його вузькому вираженні як крайньої правої ідеології та фемінізмом адекватна співпраця неможлива. Це майже так само справедливо і щодо ультраконсерватизму та фемінізму. Проте характерно, що і в 1930-х роках, і тепер крайні праві рухи намагаються створити альтернативний фемінізму жіночий рух у рамках своєї ідеологічної парадигми, засадничо базованої на ієрархічно-патріархальному світогляді. Однак помічено, що жіноцтво в лавах модерного націоналізму й ультраконсерватизму при утворенні будь-яких жіночих організацій категорично уникає самого слова «фемінізм» як лайливого. І це теж простий маркер для розуміння того, що фемінізм і націоналізм у вузькому ідеологічному визначенні несумісні.


Арт-феміністична робота Кейлі Косс «Лихі очі» — алюзія на буддійську іконографію тисячоокої богині-бодгісатви милосердя Гуань-Інь. 2015 рік

Ось приклад. Нині існує таке явище як альт-фемінізм[16], альтернативність якого полягає в ідеях «фемінізму для білих» та в біологізаторському антигендерному підході до проблеми взаємовідносин чоловіче–жіноче. Прихильниці так званого альт-фемінізму вже є й у нас. Однак його ідейна натхненниця Лана Локтефф категорично відкидає цю спопуляризовану назагал назву нового руху. Вона прямо зазначає, що вона не феміністка, і самé слово на «ф» для неї неприйнятне. Локтефф позиціонує себе як націоналістку (хоча в реальності її погляди близькі до неонацизму) в жіночому русі, який є складовою частиною більшого світового руху альт-райт — «нові праві»[17].

На мою думку, свобода народам, право на національну ідентичність — це нормально, а національно-визвольна боротьба — це природне право людей зі спільною культурно-етнічною ідентичністю боронити свій спосіб життя, свою рівність з іншими націями. Проте національна ідентичність не повинна ставитися вище за інші ідентичності і позбавляти людей прáва на рівність за гендерною приналежністю, сексуальною орієнтацією, релігійними переконаннями (атеїзмом), інакшою етнокультурною чи будь-якою іншою ознакою. І вже точно національна українська ідентичність не дорівнює апріорно вищості чоловіків над жінками та не означає нерівности їхніх прав.

 

[1] Мороз, Володимир. Жінка проти системи: modus operandi Мілени Рудницької // Український тиждень. — 16 грудня 2015: https://tyzhden.ua/History/181096.

[2] Акименко, Катерина. Історія створення світової координаційної ради ідеологічно споріднених націоналістичних організацій // Сторінки історії: Збірн. наук. праць. — 2018. — Вип. 47. — С. 52–60: https://ela.kpi.ua/handle/123456789/29838

[3] Ващук, Людмила. Правозахисна діяльність українських жіночих організацій за кордоном (1960–1980-ті рр.): джерелознавчий аспект // Ucraina magna. — 2017. — Vol. 2. — С. 286–296: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=ucrmag_2017_2_19

[4] Шолота, Христина. Участь українського жіноцтва Канади у загальноканадському жіночому русі ХХ ст. // Гілея: Науковий вісник. — 2015. — Вип. 95. — С. 151–156: https://intrel.lnu.edu.ua/wp-content/uploads/2015/10/gileya_2015_95_38.pdf

[5] Лісова, Віра. Жінки в русі опору сімдесятих років («Сімдесятниці») // Віртуальний музей «Дисидентський рух в Україні»: http://museum.khpg.org/index.php?id=1202337115

[6] Лишка, Яна. Міжнародний жіночий день: дата компартійна чи феміністична? // https://update.com.ua/likbez_tag/mzhnarodnii-zhnochii-den-data-kompartina-chi-femnstichna_n4315

[7] Георгиевская, Елена. Альманах «Женщина и Россия» в контексте современного феминизма // РФО «ОНА». — 15 апреля 2017: https://ona.org.ru/post/159612502793/woman-and-russia

[8] Якименко, Людмила. Інтертекстуальні виміри фемінного дискурсу публіцистики Надії Світличної й Соломії Павличко // Гілея: Науковий вісник. — 2017. — Вип. 116. — С. 262–266: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=gileya_2017_116(1)__66

[9] Феминизм // Большая советская энциклопедия / Гл. ред. А. Прохоров. — 3-е изд. — М.: Советская энциклопедия, 1977. — Том 27: Ульяновск—Франкфорт: http://endic.ru/enc_sovet/Feminizm-93342.html

[10] Бесчастний, Віктор. Типологія сучасного жіночого руху в Україні // Громадські об’єднання в Україні: Навч. посіб. / За ред. В. Бесчастного. — К.: Знання, 2007: https://pidru4niki.com/18421120/pravo/tipologiya_suchasnogo_zhinochogo_ruhu_ukrayini

[11] Мрачник, Дмитрий. Украинские ультраправые: обречены быть русскими // Нігіліст. Продуктивна руйнація. — 5 жовтня 2017: https://www.nihilist.li/2017/10/05/ukrainskie-ul-trapravy-e-obrecheny-by-t-russkimi/

[12] На «10 незручних питань» відповідає кандидат в президенти Роман Безсмертний // Українська Гельсінська спілка з прав людини. — 7 березня 2019: https://helsinki.org.ua/articles/na-10-nezruchnyh-pytan-vidpovidaje-kandydat-v-prezydenty-roman-bezsmertnyj/

[13] Кривенко, Світлана. Перша неоконсервативна. Роман Безсмертний виступив ініціатором нової партії // Zik. — 29 січня 2019: https://zik.ua/news/2019/01/28/persha_neokonservatyvna_roman_bezsmertnyy_vystupyv_initsiatorom_novoi_partii_1497479

[14] Християнський фемінізм в Україні // https://www.facebook.com/groups/1124884147573401/?fref=nf&__tn__=C-R#_=_

[15] Франк, Юрий. Краткая история трансфобии в феминизме: от Дженис Реймонд до Джоан Роулинг // https://medium.com/@chronozaur/

[16] Георгиевская, Елена. Наци-феминизм: атлантесса расправила крылья // Нігіліст. Продуктивна руйнація. — 8 березня 2019: https://www.nihilist.li/2019/03/08/naci-feminizm-atlantessa-raspravila-krylya/

[17] Андреева, Дарья. Лана Локтефф: «Феминистки испорчены левыми идеями — женщины на Западе имеют все самое лучшее» // https://vespa.media/2017/04/lana-lokteff-feministki-isporchenyi-levyimi-ideyami-zhenshhinyi-na-zapade-imeyut-vse-samoe-luchshee/

7 листопада 2020
Поширити в Telegram
969
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою