Мистецтво

Бондіана — кіноепос тривалістю 58 років. 25 фільмів і шість виконавців головної ролі відчайдушного агента британської розвідки й донжуана за сумісництвом. Ці фільми розповідають нам не лише про пригоди агента 007 — вони про історію маскулінности і гендерної рівности у ХХ і ХХІ століттях. Кожен виконавець ролі Бонда чудово репрезентує те, яким змістом наповнювали поняття «бути справжнім чоловіком і джентльменом» у різні періоди. А образи жінок у франшизі — своєрідна історія фемінізму.

Гумор може не тільки руйнувати стереотипи, а й підживлювати їх, укорінювати в суспільній свідомості. А як щодо офіційного радянського гумору? Чи вдалося сатирикам Радянської України створити образ емансипованої жінки, яка нарівні з чоловіком б’є рекорди на виробництві і є соціально активною? Чи, навпаки, гумористи відтворили патріархальність суспільства «розвинутого соціалізму» та гендерні стереотипи, які в ньому існували? Відповіді на ці питання — далі в статті.

Варто зазначити, що цьогоріч пряма чи опосередкована присутність кінематографісток серед лавреат_ок «Золотої Дзиґи» — чи не найвища за всю історію премії. Разом з номінаціями-квотами «Найкраща жіноча роль» і «Найкраща жіноча роль другого плану» володарками «Дзиґ» стали, якщо рахувати виконавиць нагородженої пісні, 20 жінок, серед них — три  режисерки та три продюсерки.

Супергеройський жанр завжди був маскулінним. Однаково, хто на боці зла — мафія, інопланетні створіння, повсталі роботи чи ожилі мерці, неважливо, кого рятувати — планету, автобус зі школярами, власних дітей — добру належало бути не тільки з кулаками, а й із займенником «він». Ситуація почала змінюватися після 1960-х і піднесення другої хвилі фемінізму. Подивімося на супергероїнь, які з’явились за останні пів століття.

93 церемонія вручення премій Американської кіноакадемії припала на період, найменш сприятливий для такого роду заходів. З позитивів — результати цьогорічного «Оскара» демонструють значний поступ  гендерної рівності в кіноіндустрії. 

Із 26 березня по 4 квітня на платформі Docuspace відбуватиметься 18-й фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. Тема цього року – «Повне одужання», тому в центрі уваги право людини на здоров’я. У рамках кінопоказів і дискусій організатор(к)и пропонують дізнатися про різні досвіди життя в новій реальності пандемії COVID-19.

Останні кілька років в Україні набирають популярности підліткові серіали. Західні зразки цього жанру часто відверто розкривають теми сексизму, сексуального насилля і сексуальної ідентичности. А як ці теми подаються в українських серіалах? У цій статті порівнюються три українські серіали про і для підлітків: «Школа» (2018–2019), «Перші ластівки» (2019) та «Секс, Інста і ЗНО» (2020). Спробуймо з’ясувати, як вони висвітлюють гендерні теми.

У галереї Львівської Національної Академії Мистецтв регулярно відбуваються виставки сучасного мистецтва. Як часто там презентують твори молодих художниць і про що вони говорять у своїй творчості?

Американський поет Генрі Вордсворт Лонгфелло назвав музику «універсальною мовою людства». Його слова досі не втратили актуальности. Музична попкультура віддзеркалює новітні суспільні тренди, серед них і фемінізм. Розкуті й сміливі образи Біллі Айліш, Аллесії Кари, Холзі та Нікі Мінаж зачаровують ролями вільних жінок, котрі не бояться обстоювати свої думки й ідеї. Та чи завжди ідолки мільйонів були такими відвертими і сміливими? При уважному розгляді виявляється, що саме фемінізм назавжди змінив ролі жінок у музичній індустрії. Цей текст розповідає про приклад США.

Про кого пише українська література? Ким у ній виступають жінки — фоном для страждань і пошуків «головного героя» чи повноцінними персонажками? Хоча феміністична критика літератури існує з кінця 1980-х, сексизм став моветоном у літературному середовищі тільки після Євромайдану. Завдяки чому це сталося? Чому за останні п’ять років з’являється дедалі більше творів із гендерно нешаблонними героями й героїнями і, взагалі, статус-кво зсувається в бік доти неочевидних тез: жінка нікому нічого не винна, чоловік нікому нічого не винен, насильство — це насильство, а не щось інше, індивідуальна історія має значення й заслуговує на те, щоб бути розказаною й почутою. В деталях розбирається літературознавиця Ірина Ніколайчук.