16 квітня, 2024

Втрати війни

31 січня 2023
Поширити в Telegram
588
Ірина Дєдушева

Журналістка, СММниця «Гендер в деталях», феміністична блогерка www.instagram.com/irinadedusheva/

Керівниця «Гендер в деталях» Тамара Злобіна про цьогорічну акцію 16 днів активізму проти гендерно зумовленого насильства

Сьогодні починається важлива для всіх феміністок планети подія — 16 днів активізму проти гендерно зумовленого насильства. Зазвичай ми готували інформаційні матеріали, проводили дослідження, робили спецпроєкти до теми.

Що робити цього року? Проблема насильства нікуди не поділася, ба гірше, про домашнє насильство стали менше говорити, а поліція байдужіше реагує на виклики. Повномасштабна війна додала такі гігантські проблеми, що ми не встигаємо їх осмислити...

Водночас уже місяць наша команда не може повноцінно працювати через вимикання електрики і проблеми зі зв’язком. Знайомі й близькі воюють. Є загиблі. Багато наших колег і читачок внутрішньо переміщені або виїхали за кордон. Одні втратили радість життя, інші — професійний статус і проходять кола пекла для підтвердження своїх дипломів і досвіду.

Ми всі втратили той стрімкий поступ емансипації й укріплення гендерної рівности, який був у нашого суспільства з часів Революції гідности. Українські жінки агентні, активні, відвойовують і свободу, і своє рівноправне місце в символічному просторі. Та чи вдасться нам утриматись? Чи не буде консервативного відкочування назад? Чи не будуть проблеми — бідність, зруйнована інфраструктура, криза житла, безробіття — надто сильними?

Цього року тема 16 днів, яку оголосила ООН.Жінки, відзначає ініціативу Генерального секретаря «UNiTE by 2030 to End Violence against Women» і звучить як «UNiTE! Activism to end violence against women and girls».

Ми повністю підтримуємо цей заклик. Однак у нашій країні під час повномасштабної війни насильство має різні виміри, і збройна агресія Росії — найбільше джерело насильства проти жінок і дівчат, яке набирає різних форм. Тому протягом 16 днів ми вирішили відійти від міжнародних традицій відзначення цієї акції і будемо говорити по-своєму. Будемо говорити про втрати, яких нам завдає російська війна. Говорити про наболіле і замовчане. А інколи — і мовчати про найболючіше.

Ми сподіваємося, що побудемо разом із вами в цій серії текстів. Поділимося і підтримаємо одні одних. Щоб обов’язково перемогти і відновити наш поступ

 

Авторка подкасту «Потрошку», письменниця, директорка комунікацій ГО «Точка опори ЮА» Тетяна Касьян про втрату міста

Уже вісім років я не живу в місті свого дитинства, юности й дорослішання. І десять місяців як не можу туди потрапити.

Я об’їздила десятки міст і країн, але у відпустку завжди поверталася додому — до своєї батьківської хати. Влітку доїдати стиглу малину й персики, взимку святкувати Різдво з надією на сніг.

Я завжди поверталася і йшла на своє перше місце роботи — в Палац культури, бачилася з колегами, вдихала запах рідної сцени, проводила долонею по оксамитових кулісах і перебирала пальцями клавіші фортепіано.

Я завжди поверталася і зустрічала своїх друзів — у театрі, на морі, в улюблених кав’ярнях. Вони показували, що нового з’явилося в місті: «Ось, дивись лише, який у нас тепер пірс!», «Ти вже була на книжковому фестивалі?», «Хочеш піти в заплив на сапах на заході сонця, а потім їсти кукурудзу?»

Я завжди поверталася, і ми з татом ішли вигулювати нашого пса на річку, а з мамою я йшла до її школи — подивитися, якими сучасними стали класи, поговорити зі своїми викладачами, почути дитячий гомін і на кілька хвилин подумки перенестися у своє дитинство.

Я усе втратила. Персики. Море. Кукурудзу. Школу. Сцену. Можливість обійняти батьків. Усе, що мені залишилося, — спогади.

Дивно, але в моменти, коли мені радісно, я ніби телепортуюсь у своє місто. Ось я тут, у Києві, але в голові я — раз! — і вже біля Драмтеатру в рідному місті. Біля того самого, на який скинули бомби. А ось я — раз! — і повертаю до свого ліцею, а потім чомусь я вже біля будинку прабабусі, а далі їм сирники на кухні у подруги.

Психотерапевтка, з якою я працюю, каже, що, можливо, так працює мій мозок: коли мені радісно, мене відносить у місто, де я почувалася безпечно й щасливо. У моїй уяві там все ціле і живе.

Так, я бачила фото і відео з Маріуполя. Коли батькам вдавалося вийти на зв’язок по відео, я все це бачила і чула. Тато розповідав, як узимку ходив на криницю по воду, тягав баклажки з водою. На ту саму, де ми купали пса. Пса, який не витримав бомбардувань і втік. Тато розповідав мені, як нарахував в одному дворі сім хрестів, а в іншому — дев’ять. У дворі, де я із сусідськими дітьми грала в бадмінтон. Мама розповідала, як мало не натрапила на міну в школі і як загинуло кілька знайомих учителів від обстрілів. Одну жінку засипало в підвалі, до іншої через балкон прилетів снаряд, а ще одна наступила на міну на узбережжі.

Так багато втрат. Людей. Домашніх улюбленців. Місць. Міст... Залишилися тільки спогади.

Я не бачу себе в рідному місті найближчим часом. Мені здається, якщо я те все побачу на власні очі, я збожеволію. Те, що я уявляю себе в Маріуполі років через сім чи десять, свідчить про мій здоровий глузд, — каже моя психотерапевтка. «Ти адекватно оцінюєш ситуацію, але в тобі живе надія, що ти зможеш повернутися», — пояснює вона. Зможу... Колись...

Бо надія — це теж те, що в мене залишилося. І її ніхто в мене не забере. Надію і спогади.

Спортивна журналістка Катерина Макаревська про втрату навички писати

Нині триває серія Гран-прі з фігурного катання — подія, яка раніше була для мене сповнена величезного значення і (здебільшого позитивного) хвилювання. Зазвичай я робила якісь добірки топвиступів або пости-ревю на цю тему, але вже понад пів року просто не маю ресурсу ні писати щось змістовне, ні висвітлювати й аналізувати спортивні події, як раніше.

Змушую себе писати винятково по роботі: заповнювати стрічку новин, механічно готувати дописи для соцмереж. На це й витрачаю весь свій обмежений письменницький ресурс. Навіть після особистих переписок витиснута, як лимон, і на довгі розлогі дискусії, якими я всіх діставала, мене вистачає вкрай рідко.

Психотерапевтка каже, що не варто знецінювати те, що ти «просто» виконуєш роботу і «просто» витрачаєш вільний від неї час на те, щоб ментально відпочити й відчути себе живою: наприклад, скористатися привілеєм піти в кіно, на балет або стендап. Однак голос у голові наполягає: могла б у цей час постраждати і змусити себе написати щось корисне, не кажучи вже про іншу діяльність задля перемоги.

Нині картати себе за «недостатні» страждання — стандартний режим для українок і українців. Та найнеприємніше — у мене є думки, які варто висловлювати й поширювати, ідеї тем, які варто досліджувати, але я не роблю цього й почуваюся винною. Ніби зраджую собі.

Не раз починала писати якісь тексти або елементарно дописи для фейсбуку, але майже нічого не можу завершити. Дедалі менше відчуваю доречним називатися «спортивною журналісткою». Це дуже боляче, бо завжди думала, що в текстах моя сила, що саме це я вмію найкраще. І без цього здається, що не вмію нічого, що я бездіяльна, тоді як Україна нині дуже потребує діяльних людей. Та поки не можу віднайти той самий ресурс, щоб це змінити. Хоч як я стараюся наповнити життя життям, у мене затяжний hiatus у цьому напрямі.

Крім того, після повномасштабного вторгнення дуже змінилося сприйняття спортивних змагань узагалі. Важко повноцінно занурюватися в них, як раніше, втримувати концентрацію протягом багатогодинних трансляцій, коли мозок перенавантажено невпинним інформаційним потоком. Від цього відчуваю, ніби втрачаю не лише навичку писати, а й певну експертність: надто багато пропустила й надто мало стежу за подіями тепер.

Водночас я абсолютно свідома своїх привілеїв, тобто того, що маю розкіш узагалі розмірковувати про письменницьку й професійну кризу. Проте помітила, що це мене чомусь пригнічує більше, ніж звуки вибухів. Точніше, це дуже різні емоції і види тривожности, які залишають різний ефект.

Людський мозок — дивна штука. Реакція на фізичну загрозу йому інколи зрозуміліша, ніж пошук варіантів, як упоратися з невидимими втратами й травмами. Якби можна було задонатити на повернення здатности вправно писати й кайфувати від процесу замість вимучувати кожне слово, мозку від цього стало б простіше.

Як тоді цей текст узагалі з’явився? Приводом став прокат японської пари Кани Мурамото і Дайске Такахаші, які принесли мені позитивні емоції (так, на таку оцінку я тепер здатна: «позитивні емоції» — ось така «аналітика»). Хотіла написати про них, а вийшов сумбур про наболіле.

Сто разів сумнівалася в тому, чи варто публікувати, й досі сумніваюся. Та, можливо, це доказ існування якоїсь надії, що ще не все втрачено: все-таки деякі виступи досі захоплюють і пробиваються крізь цю стіну складного сприйняття, а хоч якийсь малий відсоток думок таки доходить до письмової форми.

P. S. З усіх сил намагаюся заплющити очі на кострубатість і загальну неідеальність цього тексту (зізнаюся, не дуже успішно). Кортіло реалізувати бажання щось написати, хай там як це буде погано чи незграбно через те, що навички заіржавіли.

Анна Савчинська про втрату перспективи і розуміння напрямку майбутнього

Мене звати Аня, за півтора тижня мені 30 і я з березня живу в Польщі.

Я біженка, хоча не відчуваю себе такою. Я відчуваю себе тимчасово переміщеною. Рішення про виїзд я ухвалювала зі своїм партнером, чоловіком і точно найближчим другом. Ми багато говорили про те, що може чекати нас в Україні. Думали, що, може, варто разом піти в ТРО: ця ідея кілька днів жила в моїй голові, але не прижилася.

Під час кількаденних обговорень 6 березня ми опинились в Польщі, в місті Добчиці. Завдяки неймовірній підтримці друзів і нових знайомих ми з донькою провели місяць у безпеці, яка давалася дуже важко.

Мій доньці 4 роки, свій день народження цього року вона святкувала в Кракові, куди ми переїхали у квітні. Ще одна небайдужа людина дала запросила нас пожити у її квартирі. Просто отак. Узагалі, у нас було два переїзди, життя в чудовій сім’ї айтівців, ремонт, розлука з подругою, яка приїхала з нами, влаштування в садок, оформлення документів і все, що можна собі уявити, коли ти починаєш з нічого. Коли це сталося, мені будо важко повірити, що це взагалі можливо. Так ми отримали острівець, куди не прилетить.

До повномасштабного вторгнення в мене було життя — динамічне, складне, сповнене викликів, але все це робило його тільки кращим. Я була менеджеркою культурних проєктів, багато часу проводила на сході України. Ми з командою працювали з українською музейною спільнотою, робили проєкти, про які хочеться говорити і я щиро пишаюся, що була частиною цього. Та все це було до...

Що я маю тепер? Я щодня прокидаюся з думкою, що мене чекає далі. Що буде з моєю сім’єю, родиною, друзями, з тими, кого люблю. Чи побачу я дорогих мені чоловіків, які нині в ЗСУ. Чи зможу ще раз обійняти їх і сказати, як сильно я люблю ❤.

Моє життя поділилося не тільки на «до» і «після». Тепер у мене дуже хороше побутове «після», але важке морально. Я отримала життя у двох реальностях. Перша полягає у здобуванні себе і свого тимчасового місця тут. Коли ти не знаєш, що буде завтра. Коли цінність мають лише люди, бо приходить розуміння крихкости всього матеріального. Життя в Польщі показало мені, на скільки всього я здатна, наскільки я заточена на виживання. Друга реальність чи якась її уявна субстанція пов’язана з домом, Україною, подіями там, буттям там, і її формують розмови, новини, віра і надія.

Це життя в товщі води, де тільки інколи можна вдихнути на повні груди. Де важко зрозуміти, що є твоїм повітря, яке тебе досі тримає.

Мій найбільший страх — утратити зв’язок і близькість із рідними мені людьми. Моя найбільша опора — вони. Паралізує страх від можливости прокинутися у несвоєму житті. Та поки воно моє, я боротимуся за себе і своїх, усупереч і завдяки ❤.

Про втрату близької людини ми хочемо помовчати

Про втрату довіри до міжнародних інституцій (анонімно)

Маленькою я мріяла про світ, у якому не буде нерівности, дискримінації і несправедливости. Звичайно, в дитинстві я не знала таких слів, але щиро хотіла, щоб не було бідности, щоб хвороби лікувалися, щоб поганців було покарано, а слабших — захищено.

Згодом я вступила на юридичний і, продираючись крізь чагарники нормативно-правових актів та процедур, продовжувала мріяти. Часто викладачки й викладачі, пояснюючи, звідки виникли певні явища в праві, розповідали про війни, страшні злочини, криваві революції, як уряди нехтували правами людини і як ми, людство, засвоїли ці уроки і ці вивчені уроки змінювали систему права.

Щоб не повторювати помилок, щоб світ ставав кращим, людство змінювало систему — щоб «ніколи знову». Так я дізналася про міжнародне право як неймовірно складне і захопливе мереживо захисту людей від страшних, смертельних подій. Бо саме така ідея створення міжнародного гуманітарного права і міжнародного права прав людини: країни збиралися і вирішували, що тепер житимуть за новими правилами, які допоможуть не повторювати й уникати воєн, кривавих повстань, нерівности та різних принижень.

Ми, тоді студентки, дивилися на систему міжнародних судів, учили історію заснування й виникнення різних міжнародних і міждержавних організацій і захоплювалися. Уявити, що ти колись там працюватимеш, здавалося авантюрною і недосяжною мрією. Та чому б не бути авантюрними і не прагнути неможливого? Тож я як справжня реалістка взялася за досягнення неможливого.

Треба зазначити, що коли я навчалася в університеті, програма майже не передбачала здобуття навичок для роботи в таких організаціях. Ба більше, навіть практику Європейського суду з прав людини (а це основа основ) ми вивчали цілком формально: викладач раз на тиждень ставив нам якийсь фільм про права людини і йшов собі. Ми навіть не обговорювали, про що там ішлося і чому це важливо. Серед студентства ходив жарт, ніби викладачі не вчать нас правил звернення в ЄСПЛ, бо хочуть залишатися єдиними експерт(к)ами в цьому і не створювати собі конкуренцію. Не знаю, чи відповідало це дійсності.

Тепер мені здається, що насправді й самі викладачі не вірили, що хтось із нас працюватиме з міжнародним правом прав людини чи міжнародним гуманітарним правом, що Україна дедалі більше інтегруватиметься в різні міжнародні інституції і, найважливіше, що люди в Україні справді віритимуть і вимагатимуть від цих інституцій якісної роботи. Коли я навчалася, це здавалося ідеалістичною, безпідставною мрією.

Терни мовних бар’єрів, різниці культур, повного нерозуміння практичного боку роботи міжнародних механізмів — ми їх долали. Як той паросток, що пробиває асфальт, ми, молоді юристки і юристи, здобували знання й навички де тільки могли, не шкодуючи сил і здоров’я. І це дало результат.

Спочатку безкоштовні стажування, провалені інтерв’ю на роботу, нові стажування, знову провалені інтерв’ю, нарешті тимчасова робота, далі знову провалені інтерв’ю, потім часткова зайнятість у проєктній роботі, провалені інтерв’ю і далі, і далі. Це все було потрібно, бо принаймні серед студенток і студентів мого ВНЗ не було людей із відповідними знаннями. Ми вірили, що через роки спроб, провалів, помилок ми вчилися того, що дасть нам шанс бути ТАМ, стати частиною великої ідеї — зміни світу на краще, стати супергероїнями — невидимими, але важливими чинниками для порятунку світу від потенційних катастроф.

Моя перша, друга, третя й усі інші роботи в міжнародних інституціях дуже змінювали мене, але не змінювали мою віру в силу міжнародних інституцій. Стільки зусиль, стільки років, стільки роботи тисяч людей не могли дати слабкий результат. Я працювала і працювала, я роками жила на роботі, я забила на своє життя і вкладалася, вкладалася у велику ідею. Я вірила, що навіть якщо в якийсь момент ці інституції неефективні, забюрократизовані, повільні, то якщо станеться справді щось страшне, супергероїні і супергерої врятують світ.

І ось це страшне сталося — у мою країну прийшла повномасштабна кривава війна. І вони не врятували.

Не сталося порятунку через систему міжнародного права, не сталося спасіння, на яке я і мої колеги поклали своє професійне життя. Натомість мої прекрасні колеги — ясні розуми, світлі голови, ідеальні стратеги, неймовірні юристи і юристки — на фронті. Вони взяли в руки зброю, дрони, аптечки, керма, кухонне начиння і пішли рятувати світ єдиним справді дієвим способом. Ризикуючи, а інколи і платячи своїм життям за мою безпеку, вони, а не міжнародні інституції, — супергероїні і супергерої, які рятують світ.

І коли я це усвідомила, це зруйнувало мою віру в те, на чому трималася моя ідентичність, моє життя. Я не розумію, навіщо я стільки років витратила на неефективну, слабку систему. Куди пішли наші роки навчання, неймовірної праці і віри, якщо мої колеги в сирій землі, в полоні або на фронті?

Навіть більше, я зовсім по-іншому побачила неефективінсть різних міжнародних інституцій в інших війнах, конфліктах, революціях. Раніше мій рівень толерантности до цієї неефективности був набагато вищим, а тепер я не можу пробачити, не можу більше виправдовувати.

Я хочу вкладати свої сили і ресурси в ефективну, дієву організацію, яка справді може рятувати світ. І саме тому тепер я не бачу, у що вірити і куди йти.

Я більше не вірю гаслам, не вірю ідеям світових міжнародних інституцій. Я переглядаю місії і візії, плани і звіти, очікувані і реальні результати роботи десятків організацій і не бачу, які із них справді можуть зупинити війну, повернути полонених або принаймні добитися, щоб Женевські конвенції виконувалися і щоб полонених не катували, не морили голодом, не знущалися, надавали медичну допомогу.

Яка сила змусить росію в майбутньому виплачувати репарації? Яка сила зупинить схеми обходу санкцій? Яка сила дасть людям у віддалених від нас країнах правдиву інформацію про те, що тут відбувається? Яка сила допоможе нам, постколоніальним народам, виробити спільне бачення світу? Яка сила допоможе нам добитися справедливости?

Я не знаю. Я мала б знати, але я не знаю.

Коли я писала цей текст, я емоційно повернулася у свої студентські часи мрій і наполегливої роботи для досягнення великих цілей. Я наче черпнула сили і сміливости від себе тодішньої і подумала, що, можливо, як моє неефективне навчання колись, так і неефективність міжнародних інституцій нині не повинні ставати на перешкоді до моєї мрії.

Можливо, людство вже дійшло до нової межі і час змінювати статус-кво. У 1863 році Анрі Дюнан заснував Міжнародний комітет Червоного Хреста, після Другої світової війни постала ООН і далі, і далі. Вони зробили дуже багато на свій час, вони змінили тогочасний статус-кво, вони вірили, попри зневіру і жахи воєн. Тож, може, саме тепер час замислитись над створенням нової міжнародної інституції, яка могла б реалізувати наші потреби, потреби нашого часу.

Знайдуться люди, які скажуть, що це надзвичайно складно і майже неможливо. Проте... ми вже десятиліттями показуємо, як прагнути неможливого і досягати неймовірного.

Журналістка Мирослава Ільтьо про те, як говорити з людьми про втрати

Коли я йду на розмову до людини, яка переживає втрату, насамперед не очікую конкретної моделі поведінки. Я відкрита до того, що людина може бути вся в чорному або в кольорових кедах і строкатому одязі. В обох випадках я прагну, щоб людина зі мною не чулася винною за те, який у неї вигляд.

Я розмовляла з матерями й дружинами загиблих героїв, полонених або зниклих безвісти, які прагнули публічности, готові були проговорювати своє горе, і з такими, хто, навпаки, тяжіли до усамітнення. В обох випадках я засвідчувала, що я на їхньому боці.

Людина, котра переживає горе, може плакати, сміятися, голосити або не виражати жодних почуттів — і я це приймаю. Мені не потрібні якісь правильні емоції людини, я прийшла записати історію, а не отримати зворушливий ексклюзив.

Зранені співрозмовниці(ки) переживають дуже багато різних почуттів і емоцій: біль утрати, страх перед майбутнім, злість, відчуття несправедливости або провини. І слова на зразок «заспокойтеся», «все мине», «вам є для кого жити», «тепер багато хто переживає те саме», «усе буде добре» абощо — це все слова, які забороняють ці почуття. Тому я зі словами обачна, мені видається кращою моральною підтримкою, коли я висловлюю захоплення людиною, про яку мені розповідають.

Я не можу допомогти людині з її горем, але можу тимчасово допомогти з її емоціями. Ось тут і зараз, коли я присутня, можу запитати, що я можу для вас зробити, щоб вам стало радісніше, або що я можу зробити, щоб вам стало світліше.

Зазвичай після втрати людина думає, що її ніхто не розуміє. Якщо я, людина, яка не поховала свого чоловіка чи сина, скажу «я вас розумію», я лише поглиблю переживання людини, бо перша її реакція буде «ні, не розумієш». І це правда. Я крізь власну емпатію можу зрозуміти, що людині важко, що вона травмована, зранена, але не можу пізнати її досвід, бо це історія цієї людини і того, кого вона втратила, їхнього рівня близькости.

У мене єдине мірило доречности моїх питань — лише уточнення. Якщо людина довірила мені свою історію, то я вже щось можу уточнити, уникаю питань про будь-що, чого ще не звучало в розмові, бо то може бути тригерним і я несвідомо проведу людину в ті переживання, де вона повторно раниться, завдам стресу.

Я не беру на себе більше, ніж можу дати як уважна слухачка, не шукаю мудрих слів прийняти той факт, що після втрати людині треба жити далі. Я лише обережно можу поміж іншим у розмові сказати про іншу людину і те, як вона дає раду, але в жодному разі не з формулюванням, що ось їй вдалося, то і вам вдасться. Лише стараюся підсвітити спосіб, шлях через досвід інших. Однак я не озвучую, навіщо розповіла цю історію. Якщо людині це зайде, вона сприйме правильно, якщо пропустить повз вуха, це теж нормально — вона не готова. Та і я не джерело порад, а тільки співрозмовниця, яка засвідчує своє співпереживання і співчуття.

Нам усім допомагають балансувати між життям і загрузанням у трясовині гризот звичні побутові справи, волонтерка, робота, зрештою. Щось рутинне. Я охоче про це питаю, бо коли жінка говорить про те, що плела сітку, це значить, у цей час вона робила зусилля над собою, над бажанням лягти й ридма ридати. Я можу прокоментувати, як круто, що вона це робить, підкреслити цінність того, за що людина береться.

Я обережна зі словами, щоб жодним чином не відібрати в людини її право погорювати. Багато мам хочуть говорити і не плакати, їм важко стриматись, тоді я обережно прошу їх не стримувати сліз. Усіляко невербально стараюся укріпити в людини відчуття безпечного середовища, місця, де вона може дозволити собі слабкість. Коли настає мовчанка через те, що жінка тамує сльози або дала їм волю, я не порушую ту мовчанку, аж поки моя співрозмовниця не зробить це першою. Я нічого не можу дати людині в горі, крім того часу своєї присутности поряд. Не кваплю говорити. Це не допит, ми спільно творимо спогад про людину, яка загинула. За великим рахунком я лише надаю форми історії, хранителькою якої є моя співрозмовниця.

Я створюю соціальні зв’язки для людей, з якими доводиться говорити про їхні втрати. Це посилює в моїх співрозмовниць(ків) відчуття співпричетности інших до їхнього буття. Наша історія спілкування не завершується натиском «стоп» на диктофоні. Людина щось згадує, надсилає, ділиться, а я на це реагую, даю зворотний зв’язок. Так у людини є хтось, кому цікаво, кому є діло й непідробний інтерес до розмов про її загиблого. Бо зазвичай у тих, хто втратили рідну людину, посилене відчуття, що нікому немає діла до того, кого вони втратили, тому все про характер, вдачу загиблого має особливе значення.

Я не можу й не повинна контролювати чужий емоційний стан, але поряд із людиною в горі я можу контролювати, наскільки чуйна і чутлива саме я, чи достатньо розумію. Я не кваплю людину. Довіра не виникає за замовчуванням, я усвідомлюю, що моя зона відповідальности — створити умови, де людина матиме час поступово розкривати переді мною душу. Я не чуюся журналісткою, коли говорю з людьми для матеріалу. Я йду до зраненої людини як людина, яка надасть форму історії про ампутацію, полон, згадкам про боротьбу з окупантами на фронті, виживанням в окупації, спогадам про загиблого.

Про втрату здоров’я ми хочемо помовчати

Любов Багацька про втрату емоцій і контакту із собою

Про початок повномасштабного вторгнення в Україну я дізналася від свого шефа. «Люба, война началась!» — пролунало в телефоні о 5:30 ранку. І вже за пару хвилин я сиділа за ноутом у трусах із зубною щіткою в роті й заводила ефір (я працюю в медіа в Празі). Не знаю, звідки я знала, що повинна робити, — просто робила. На автоматі, як робот. Тоді моя психіка спрацювала так, як і до цього спрацьовувала в критичних ситуаціях — мобілізуватися і вирішувати проблему / рятувати / допомагати. А накриває, коли вже все минулося. Проблема лише в тому, що до цього всі критичні ситуації завершувалися і я могла розслабитись. Однак не цього разу. Я стала цементом. Я не відчувала нічого. Я не плакала, я не переживала. Усе в мені скам’яніло. Хіба лише на другий тиждень війни почала шугатися медичних гелікоптерів, які часто літають у Празі.

На питання «як ти?» відповідала аж одним словом «працюємо» і далі розповідала про родичів в Охтирці, Новій Каховці, на харківській Салтівці... Я не хотіла знати, як я. Боялася знати, як я. Думала, що я ок. А воно, все оте, що всередині ховалося за «я ок», «я норм», «я в порядку», за стіною відсторонення, яку вибудувала психіка для самозбереження, однаково знайшло вихід — вилізло в концентровано-білих дротинках на правій скроні. І навіть помітила це не я. Відтоді ці сиві волосини кричали мені в дзеркало, що я не ок, не ок, НЕ ОК! Тоді стало ясно, що за тією стіною таки відбувається дуже страшне і болюче, але я цього не відчувала. Зовсім.

«Це заморозка. Між плакати і працювати психіка обрала працювати, — сказала мені згодом одна психологиня. — Проте крижані скульптури, хоч і здаються твердими, занадто крихкі — вони легко розбиваються». І я розбивалася. Об кожен жарт, які я перестала розуміти. Жарти, іронія, сарказм стали для мене неосяжними. Мій мозок їхав по якихось своїх коліях тільки вперед по визначеному маршруту, а все, що відволікало, дратувало, згодом почало викликати агресію, яку з часом стало важко контролювати.

О 5:30 ранку 24 лютого 2022 року я перестала відчувати. Стіна відгородила мене від усіх емоцій, не сортуючи. Я не плакала від утрат, не плакала, коли бачила фото побитої київської Лук’янівки, де я довго жила, не плакала, коли з’явилися жахливі кадри з Бучі... Я не ненавиділа і не проклинала тих, хто це вчинили. Здавалося, це все не проймало мене, а лише зміцнювало ту стіну, якою психіка відгороджувала мене від реальности. Здавалося, я втратила емпатію. Співчувала на рівні мозку, але відчуття, емоції мовчали.

Так само кам’яна стіна відгородила мене від хорошого. Відчуття маленьких радощів від перемог, від якихось милих речей, що їх робили для мене люди, намагаючись підтримати, вперше побачений за три тижні війни білий день (в офіс приходила затемна і йшла так само вночі), красивий сніг, що тут буває так рідко, мандаринка на столі від колеги, весна, коли в Празі цвітуть сакури й магнолії, рідні з Охтирки з малям, котрі через три тижні від початку повномасштабної війни змогли нарешті виїхати в безпечніше місце з дому біля військової частини, яку бомбили всі ці дні... Усе це не викликало жодних емоцій. Усередині було сіре ніщо, від якого просто перманентно погано. Сірий кисіль, який приглушує все, сповільнює все. У ньому в’язнеш, тупиш і не знаєш, як відповісти на питання «як справи?». Війна. Не час усміхатися. Не час радіти. Не можна собі нічого дозволяти. Не час насолоджуватися. Не час бути щасливою. Не час тішити себе чимось. Не час жити. Не час.

Не час купувати новий одяг. Війна ж! Нічого, що ти з 57 кг стала вже 52, оверсайз у моді, весну в цьому платті перетусуєш, а на літо зійде й те, що торік носилося, не спаде. Як я можу купувати собі щось, коли там люди під обстрілами? Яка кава із собою?! Але ж люди в Києві ходять у кафе... Так, їм треба підтримувати себе, у них там війна, а в тебе тут ні. Яка відпустка, ви смієтеся?! Чи знущаєтесь? Так, стомлена, але всі стомлені. Працюємо, працюємо, працюємо...

Не час скаржитися комусь, що з тобою щось не так, що тобі погано, що тобі не хочеться жити. Бо ти ж не на війні. Ти дивишся на неї через екран комп’ютера, працюєш із цим, але над тобою не літають ракети. Не можна скиглити, людям там гірше, ти собі придумуєш, ти ж у безпеці. Ти не втратила близьких на фронті чи під обстрілами, не втратила дім, не розбирала завали, не мусила кидати все і їхати в нікуди, ти не сидиш без світла. Ти лише втратила можливість розтягувати губи в усмішці, лише втратила відчуття спокою, здатність радіти, бажання жити. Не скигли! І тим паче не скигли публічно! Так казала собі я. Так кажуть ті, хто хейтить людей, які виїхали за кордон або вже були там на початок війни.

«У своїй практиці зафіксувала випадок ПТСР у людини, яка перебуває за кордоном», — каже моя терапевтка.

«Побувала оце за кордоном, зрозуміла, що в Україні це простіше переносити. Так важко на відстані. Так, психологічно нам тут усім в Україні простіше, бо переживання в усіх спільні. Тому справді розумію, як тобі за кордоном. Один день на Мальті під час удару по Запоріжжю — і мені стало так сумно й самотньо, що це пздц», — пише колега з Києва.

Читаю це і думаю, що, може, таки треба дати собі дозвіл на існування, на переживання, на скигління? Право почуватися погано, просити про допомогу — так, навіть тоді, коли є люди, яким допомога потрібна більше, ніж мені. Право не стирати себе з лиця землі тільки тому, що наді мною не літають снаряди. Може, це і є знак?

Знак зазирнути за свою глуху стіну і побачити там загнану в куток темної кімнати маленьку дівчинку, якій погано, маленьку мишку, у якої втомилися лапки збивати грудочку масла з молока в глеку. А потім то там, то тут між рядків чуєш, що лапки втомлюються не лише в тебе. І від цього стає направду трохи легше. Бо серед цього світу, який їбашить, бореться, волонтерить, збирає на ядерну зброю, робить неймовірне і нереальне і все це без скигління і втоми, виявляється, не одна я не вигрібаю. А значить, мої переживання й досвіди не унікальні і з них таки можна якось вигребти. Хоч по суті об’єктивно нічого не змінилося, але, виходить, з’їсти морозиво навіть під час війни МОЖНА? І спробувати отримати від нього задоволення? І взяти вихідний? І сказати «я слабка»?

З таких клаптиків думок і слів, які приходять якось надзвичайно вчасно й доречно, і складається довгий шлях до нормалізації. Довгий, але конечний. У це дуже хочеться вірити. Вірити, що стіну буде зруйновано і за нею я знайду свої загублені відчуття радости, ненависти, здатність сміятися, плакати, відчувати, любити.

Якщо ви чекали знак, щоб визнати, що з вами щось не так і ви маєте право так почуватися, то це він. Візьміть і мій клаптик. Хто знає, може, він стане поворотним.

Журналістка Мирослава Ільтьо про дім, який не хочеш утрачати

Я прибуваю на залізничний вокзал у Львові, за три дні подолавши маршрут Луцьк—Київ—Чернігів—Київ—Вінниця. І ось Львів, тішуся, що скоро опинюся вдома і переведу подих — замовляю «Блаблакар». З паном Віктором на місці посадки зустрічаюся через пів години, в авто стишено лунає музика, крім мене, є ще двоє пасажирів. Усі їдуть до Києва. Виходить, я теж їду до Києва, а мала б до Луцька. Я гублюся в думках, як пояснити трьом незнайомцям в авто, що я сплутала місто і забронювала поїздку не туди.

«Вибачте, у мене щойно змінилися плани. Я повинна повернутися», — кажу водієві. «У вас щось сталося?» — питає той. «Це довга історія, зупиніть машину, будь ласка», — завершую поїздку я.

Це справді довга, понад п’ятнадцять років історія, десять із яких я справді їздила до Києва, бо там був мій дім. І він досі там.

Я п’ятикласниця на першій парті, вчитель географії розповідає про найбільшу річку України — Дніпро. У зошиті я малюю річку на всю сторінку і дівчинку. Того дня з’являється мрія бодай раз побачити Дніпро на власні очі.

Я семикласниця, читаю «Місто» Підмогильного. Це я опиняюся зі Степаном у гущині натовпу на Хрещатику. Блискучі вогні, гуркіт і дзвінки трамваїв, виття автобусів, пронизливі викрики дрібних авто й гукання візників разом із глухим гомоном людської хвилі — це все разом із героєм всотую в себе я.

Я дев’ятикласниця, побачила по телевізору анонс вистави «Вишневий сад» і поїхала із загіпсованою ногою вперше в театр, вперше в Київ.

Я двадцятирічна дівчина, яка чотири ночі на тиждень проводить у потязі, щоб у вівторок і п’ятницю відвідати курси тележурналістики в столиці, а потім пішки пройтися із центру до вокзалу, насолоджуючись моментом, коли я в Києві!

У Рильського було про те, що в кожнім зламі й повороті в Києві таїться усміх і любов. Я йду на побачення з корінним киянином і розповідаю йому, що Володимирській вулиці вже більше як тисячу років — найдавніша! «Як ти думаєш, де найдавніший пам’ятник у столиці?» — питаю з усміхом. «Авжеж на Володимирській», — відповідає співрозмовник. Я сміюся і кажу: «На схилах Дніпра неподалік від Набережного шосе, пам’ятник хрещенню Руси». Мій співрозмовник ніяковіє, а я, не вгаваючи, розказую цікавинки. Пізніше він мені напише, що побував на найкращій екскурсії містом, у якому виріс.

Я молода мама, спускаю візок у підземку і їду з Дорогожичів у Голосіїв — у найбільший київський парк імени Рильського. Саджу сина в слінг, сідаю в трамвай № 12 і їду в Пущу-Водицю — 20 кілометрів шляху туди, 20 назад заради торохкотіння коліс вузьким зеленим тунелем. Я знаю найкращі місця із цінним крамом на Лісовій, не пропускаю концертів у Ботанічному саду і на Михайлівський площі.

Я знаю кожен камінець від Софії Київської до Володимирської гірки, кожну вибоїну бруківки Андріївського узвозу, найкращі місця з виглядом на зелені схили на Пейзажній алеї. Проїжджаючи по Вознесенському узвозу, я щоразу милуюся з вікна авто панорамою Дніпра. І ніби обіймаю ту п’ятикласницю, яка мріяла побачити на власні очі бодай раз ту річку. Щоразу милуюся, як уперше.

На моїй орендованій квартирі на Куренівці найкращий вигляд на вогні ліхтарів, багатоповерхівок нічного міста і зелені схили.

Я тридцятирічна жінка, яка заклеює ті вікна навхрест скотчем під віддалений гуркіт канонад. Я їжджу щодня з коробками з їжею для тих, хто обороняє моє місто, об’їжджаючи протитанкові їжаки. У моїй пам’яті закарбовуються спустошені сірі вулиці лютого і перші затори в травні, від яких я чуюся щасливою — у моє місто повертається рух!

Відчуваю щастя за людей, які повертаються додому. Та вже в серпні перевожу речі до Луцька. Так мені простіше їздити у відрядження на схід, коли бабуся на відстані менше ніж п’ятдесят кілометрів. До того ж синові там безпечніше і спокійніше, забирати його зимувати в столицю не наважуюся. Зрештою, думаю я, яка різниця, з якого вокзалу їздити по всій Україні.

Речі я перевезла, нову оселю обжила, але переїзд із Києва до Луцька не усвідомила. Не прийняла. Одного разу навіть поспіхом замовила доставку продуктів «Сільпо» на свою Куренівку.

Від серпня Київ на карті моїх маршрутів більше не відправна точка, а лише одна із. Росіяни не тільки руйнують домівки, а й позбавляють відчуття дому у вимушеній еміграції. У мене ця еміграція внутрішня, лише 500 кілометрів. Та я ніде не чуюся такою щасливою, як на київському вокзалі.

Я знову, як і десять років тому, мрію про Київ. З тією різницею, що тепер знаю, який він прекрасний, динамічний, сповнений несподіванок зустріти когось із сучасної інтелігенції в метро чи кав’ярні. Який мій за темпоритмом і самовідчуттями не від Рильського чи Зерова, не від Нечуя-Левицького чи Загребельного, не із телевізора, а із власного досвіду.

Здавалося б, це такий неспівмірний досвід утрати під час війни порівняно з іншими людьми, оселі яких зруйнували росіяни. Проте зруйнований усталений спосіб життя — це точно травматично, як і те, що між мною і моїми людьми, дехто з яких залишилися в Києві, а дехто наразі за кордоном, з’явилася ось ця небажана відстань. І навіть відстань між мною й улюбленим парком Шевченка, який росіяни спробували зруйнувати.

Це втрата нагоди будь-якої миті, коли виникне бажання, постояти в Кирилівській церкві, наповнитися духом і сповільнитися всередині, задерши голову на тисячолітні фрески. Або біля стіни Михайлівського з портретами знайомих захисників віддати шану мовчанням.

«Хорошої тобі поїздки, Миросю! Маякуй, як будеш удома», — пише мені приятелька, яка живе в Києві. Вона має на увазі, сповістити їй, коли буду в Києві, щоб випити кави. І я дякую їй за оце «вдома» — у місті моїх успіхів і поразок, у місті народження мого сина, у місті, де я закохувалася. У «місті Ангелів та дощів», як співає улюблена Марічка Бурмака.

Волонтерка Марія Берлінська про втрату друга

Іноді ранок починається як сьогодні: «Прокидайся, він загинув». Я лежу і намагаюся згадати нашу останню розмову кілька днів тому. Дрони для ДШВ, вони в наступі, треба терміново вирішити питання.

Відкриваю переписку, з якимсь дивним полегшенням бачу, що останні повідомлення — «і я тебе обіймаю» і смішний смайлик.

Добре, що ще місяць тому встигли помиритись.

— Мир? — спитав він

— Який хитрий:) З тебе бочка дизеля і тоді мир.

— Ок, сьогодні видаю.

Перше бажання — сховатися. Випити снодійне чи алкоголь, вимкнути зв’язок і зникнути. У цей момент найголовніше — примусити себе піти в душ, холодний душ. Стояти під крижаною водою, примушуючи себе дивитися просто в цей день. Не дозволяючи усвідомити до кінця, що його немає.

На якомусь із таких ранків я, напевне, зламаюсь. Точно зламаюсь, бо ламаються всі. У кожної людини своя межа. Або зламаю людське в собі.

Сьогодні я змушую себе встати і йти. Жодної жалости до себе. Треба їб***ти далі. Як це роблять такі десантники, як він. Один із кращих військових. Один із кращих.

Журналістка Мирослава Ільтьо про те, як продовжувати бачити людей за їхнім горем

Я захоплююся книжками лікарів і лікарок із нейрохірургії, котрі зуміли ще й талановито розповісти історії, до яких вони причетні, а радше історії прийняття страждань і власної конечности. Головна цінність їхніх мемуарів не так у досвіді побаченого і пережитого, як у здатності делікатно провести читачів і читачок поміж болю, який нагромаджується на сторінках, не притупляючи чутливости. Окрема шана — перекладач(к)ам, ясна річ.

Один із моїх улюблених літературних друзів — Пол Каланіті. Познайомилася з ним кілька років тому. Я ледве втримувала позначку на вагах 45 кг, у мене була грудна дитина, нестабільний емоційний стан після важкого розриву з батьком сина, а моя бібліотека поповнювалася книжками про рак, бо саме на сторінках про згасання людського життя було багато світла й надії. На якийсь час книжка «Коли подих стає повітрям» перетворилася на мій путівник пошуків сенсу і джерело слів підтримки.

Тому коли йдеться про чутливу мову в часи війни зі зраненими співрозмовницями(ками), розгубленими і скривдженими, я апелюю до досвіду Пола.

Пол навчався в Стенфорді, здобув ступінь магістра з англійської літератури, закінчив резидентуру з нейрохірургії і постдокторантуру з нейробіології. Такий собі письменник зі скальпелем або хірург із пером. В обох випадках глиба. У нас про таких лікарів і лікарок кажуть «від Бога». Бо, крім академічних знань, у Пола був непідробний інтерес до самої людини. Він бачив не тільки череп, який треба делікатно розпиляти, щоб дістатися до ураження мозку, а й людину перед собою, яка кимось була і продовжує кимось бути навіть у лікарняній палаті в статусі пацієнта(ки). Він намагався підсвітити це людині, щоб вона не втратила себе в боротьбі за життя.

Щось таке я відчуваю з людьми, з якими записую інтерв’ю. Наприклад, мама Героя Артема Димида, Іванка, відома на всю Україну тим, що співала колискову над труною сина. Вона була багатогранною й цікавою особистістю до того, як усе сталося і вона запам’яталася у впізнаваному образі, і залишається такою тепер. Коли ми з нею спілкувалися для інтерв’ю, я оминала будь-які згадки про те, чому вона так вчинила і що в цей момент відчувала.

Її досвід попередніх років вказує, що жінка більша за цю історію, набагато більша за всі рамки, у які можна помістити зранену людину, адже їй не стали чужими ні сміх, ні щирий захват якоюсь дрібничкою, ні замилування. Жінка в горі не втратила емоцій, які роблять її живою. Вона не перестала бути талановитою іконописицею, поставши в суспільстві в такій іпостасі.

Знайти спільну мову з людьми, зраненими випробуваннями на міць духу, великою мірою мені допоміг Пол. Будучи смертельно хворим на рак легенів, він написав мемуари про те, як виробляв належне ставлення до страждання, досліджував, що надає сенсу людському життю перед лицем смерти й розпаду. Як він зжився із драмою понад десять років одягати лікарський халат, шукати потрібні слова підтримки й підбадьорення для пацієнтів(ок), а потім самому опинитися на лікарняному ліжку на піку лікарської кар’єри. Пол стверджував, що мова — мало не надприродна сила, яка існує між людьми завдяки мозку, і саме мова має неабияке значення для зцілення.

Історія Пола дуже показова в часи війни в Україні. У вівторок моя подруга пише слова втішання жінці, котра втратила чоловіка на фронті, а вже в середу її усміхнена аватарка змінюється на свічечку на чорному тлі — тепер слова підтримки потрібні і їй самій. Задіяні в активне співчуття ми в одному човні з тими, кому співчуваємо, міцніше тримаємо весла, щоб гребти за себе і за тих, у кого опускаються руки, але й наші руки потребують перепочинку, весла повертаються до тих, кому ми допомагали гребти, — і цей рух підтримки безупинний. Мої близькі вдови створили навіть закриту групу підтримки, де слухають одна одну, втішають. Так у них більше шансів не потонути у власному горі — у цьому великий сенс спільних сліз.

Війна відкрила нам пантеон страхів, зокрема страх невлучного слова, невдалого, непідхожого. У часи переживань зболена людина потребує розуміння й підтримки, тому важливо стежити за словами, щоб випадково не додати душевного болю. Іноді цей страх паралізує аж так, що слова губляться. Співчуття є — слів підтримки немає.

У таких ситуаціях добре говорити загалом про людину, її вдачу, підкреслити її сильні сторони, нагадати про те, що робить її нею. А больову тему можна оминути, якщо немає внутрішнього ресурсу отримати зворотний зв’язок людини в горі. Головне — бодай у якийсь спосіб висловити, що людина зі своєю бідою видима, бо тим, на кого звалилася раптово важка ноша, це важливо знати.

Людина в горі відчуває пригнічення, смуток, вона борсається в трясовині переживань, але зраненість — це не депресія. Згадки про депресію набирають обертів у фейсбуку, чи не кожна людина її в себе діагностує, іноді просто у відповідь на чиїсь репліки.

Якось мені на очі трапилася словесна сутичка в коментарях: одна жінка іншій писала щось про те, що не треба свої депресивні думки виносити на загал. Одну з жінок я знаю, вона сестра загиблого; а коли зайшла на сторінку іншої жінки, виявилося, що вона теж не так давно поховала когось близького. Прикро, що обидві зранені людини не порозумілися, але більша біда, що будь-які негативні емоції наштовхують на думки про депресію. По-хорошому про цей діагноз мали б говорити кваліфіковані спеціаліст(к)и. Зрештою, про псоріаз не говорять на підставі кількох фото, тоді чому на підставі кількох сумних дописів людині радять антидепресанти? Смуток має місце в нашому житті безвідносно до депресії, яка є захворюванням, а не коливаннями настрою.

Маючи на руках діагноз, Пол уважав за свій обов’язок дати людині шанс примиритися з тим, що може знадобитися час, щоби подолати недугу. Він залишав простір для надії, для власного рішення людини про те, як довго вона готова боротися. І це працювало задля добра тих, кого результати одразу могли на якийсь час ошелешити й знерухомити — паралізувати волю. Так само українкам і українцям потрібен час, щоб побачити, як рухатися далі. Ми, близькі чи ті, хто ситуативно може впливати висловлюваннями, повинні бути свідомі, що всі ми зійшли з торованого шляху, втратили усталений спосіб життя і надзвичайно потрібну здатність планувати й контролювати. А люди, яким випали болісні випробування, які переживають утрату, поготів потребують часу на осмислення.

Будь-які потрясіння важливі для психіки, навіть несуттєві порівняно з чимось значущим. Пол завважив, що стійкість до прийняття діагнозу жодним чином не залежить від складности лікування — значення має винятково внутрішня опірність.

Є фрази, які дають людині впевненість у тому, що її почуття важливі. І є фрази-паразити, які починаються зі слів «краще було б». А вислови на зразок «ти маєш радіти, що жива» взагалі знецінюють чиюсь біду і весь пережитий досвід. Не існує ієрархії болю. Весь досвід, який болить людині, — важливий.

Перш ніж оперувати мозок пацієнта(ки), Пол намагався збагнути його внутрішній світ: його індивідуальність, цінності, що робить його життя вартісним і які удари можуть змусити пацієнта(ку) попрощатися з життям.

Я не проводжу тут аналогію, бо рольові стосунки лікар(ка)—пацієнт(ка) передбачають, що хтось вище за іншу людину, а в міжлюдських стосунках ідеться про рівність, навіть коли є вікова різниця. Однак така уважність надихає. Співчувати й віктимізувати, робити з когось жертву — різні речі. Позиція жертви небезпечна тим, що з неї важко вибратися. Тому краще в публічній площині називати людей не жертвами, бо це слово має відтінок чогось пов’язаного зі слабкістю, а зраненими людьми. До того ж між формулюваннями «ви стали жертвою» і «ви пережили» смислова прірва на користь другого, бо в цьому формулюванні людина постає сильною.

Я прагнула окреслити, яких слів варто уникати, а які краще вживати у спілкуванні з тими, кого спіткало горе, хто в переживаннях і гризотах. А вийшло більше про літературу, бо вона не лише висвітлює чужий досвід, а й постачає найбагатший матеріал для моральних рефлексій. Нагадує про чужу крихкість, про потребу шанувати чийсь досвід, бо так чи так ми пізнаємо в ньому себе.

Мистецтвознавиця Аліса Ложкіна про страшні втрати і відновлення після них

Сьогодні я була в чорному лісі. Два роки тому в Каліфорнії сталася страшна пожежа. Катастрофа відчувалася за десятки, а то й сотні кілометрів. Небо над Сан-Франциско стало пекельно червоним, а курява висіла в повітрі ще тижні два. У цій пожежі вигоріло 90 % заповідної зони редвудів (так тут називають величезні секвої) — Big Basin State Park.

Нині цей парк знову відкрито для відвідування. Однак поїздка сюди — непростий досвід. Мертвий ліс, кілометри височенних чорних стовбурів самотньо стирчать з обпаленої землі. Постапокаліпсис. Смерть висить у повітрі і змушує мене думати про катастрофу, яку, на відміну від цієї, спричинили люди. Війна — така сама трагедія для нашого суспільства, як пожежа для цього лісу.

Я ходила тут і думала лише про Україну, про втрати, про вигорілі серця і домівки людей. Я ніби потрапила у якийсь страшний і водночас нереально прекрасний меморіал усім загиблим. Попіл, чорнота і водночас велич. Жоден твір мистецтва про війну, чесно кажучи, не пробирав мене так сильно, як цей чорний ліс. І не лише тому, що в ньому живе смерть, ні, це одночасно місце надії.

Редвуди — дивовижні створіння. За безліч тисячоліть існування в примхливому кліматі тихоокеанського узбережжя вони зуміли частково адаптуватися до лісових пожеж. Вогонь спалює гілки і залишає страшні рубці на стовбурах. Проте більшість дерев виживають. Уже за рік-два після страшної пожежі на обпалених чорних патиках проростає несміливий зелений пушок. Згодом він стане основою нової крони. Дерева буквально воскресають із небуття. Навколо вщент згорілих пеньків потроху виростає малеча — громада поступово, але впевнено відтворює себе.

Україна — могутній старий ліс, що за останнє сторіччя вигорав не раз, але знову і знову повертався до життя. Мені було боляче ходити серед цих редвудів сьогодні, бо я згадувала травми нашої історії і думала про гілля, яке щоразу відростає там, де ще вчора не було жодної надії.

ПІДСУМКИ

Ми справді дуже багато чого втрачаємо через цю війну — близьких людей, здоров’я, свої домівки, професійні навички, цінності... Та найголовніше, що з нами залишаються гідність і людяність. З нами залишаються беззаперечна віра в перемогу і торжество прав людини, адже ми боремося за гідне життя в цивілізованій країні.

Ілюстрації підготувала Олександра Майор

31 січня 2023
Поширити в Telegram
588
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Усі сексисти в купі: розбираємо випадки сексистських висловлювань за 2023 рік
Уже кілька років експертний ресурс Гендер в деталях реагує на обурливі сексистські висловлювання й дії в постійній рубриці #сексизм_патруль. Ми бачимо зміни в суспільстві, але досі вважаємо, що інститут репутації щодо сексист_ів не працює. Тому торік ми запустили антипремію «Сексист року», і цьогоріч хочемо її продовжити. Тут ми зібрали найяскравіші прикладу сексизму і об’єктивації жінок 2023 року. Знайомтеся з прикладами, щоб незабаром проголосувати за «переможця».
У час повномасштабної війни Збройні сили України як ніколи потребують залучення людського ресурсу та продуманої кадрової політики. Як забезпечити службу в армії для людей ЛГБТ+ без дискримінації? Які проблеми українські військові ЛГБТ+ мають тепер? Як спільнота ЛГБТ+ боролася за своє право на військову службу в різних країнах світу?У час повномасштабної війни Збройні сили України як ніколи потребують залучення людського ресурсу та продуманої кадрової політики. Як забезпечити службу в армії для людей ЛГБТ+ без дискримінації? Які проблеми українські військові ЛГБТ+ мають тепер? Як спільнота ЛГБТ+ боролася за своє право на військову службу в різних країнах світу?
Narratives in Ukrainian politics about the LGBT+ community
Generally, the political parties that made up the 9th convocation of the Verkhovna Rada of Ukraine declaratively share these liberal democratic values. However, some of them might hold varying positions and put forward legislative initiatives that do not match the declared values, and do not prioritize the protection and promotion of the rights of the LGBT+ community.