2920 
Хіба у нас не спільні цінності? Проте він дивиться на мене, як Бужанський на українську абетку. У його очах біль за все українське телебачення, яке я цієї миті уособлюю.
Це був модний правозахисний захід гендерного спрямування. На сцені виступали відомі спікерки, на фуршеті подавали суші, у фотозонах позували зірки українського ютюбу. Я брала інтерв’ю в редактора крутого столичного видання.
— Поясніть, — кажу, — глядачам, які думають, що жінок у сучасному світі не дискримінують, чому боротьба за гендерну рівність досі на часі?
Редактор крутого столичного видання роздратовано відмахується: «це ж елементарно», «що тут пояснювати», «це й дитині зрозуміло», «про що тут говорити».
У моїй пам’яті зринають вислови, які я стільки разів чула в курилках, на сімейних застіллях, за баром у рідному місті чи в бесідах із незнайомцями в купе. «Гендерної рівности досягнуто! У ХХІ столітті феміністичний рух добився своїх цілей. Століття тому було важко, але тепер вас ніхто не дискримінує! Балотуйся, працюй, іди в Раду або в шахту — ти сучасна жінка, ти можеш усе!» Чули такі слова? Я — так. Мій співрозмовник, очевидно, ні.
Я роззирнулася на відомих спікерок і зірок ютюбу у фотозонах. Я побачила людей, які до блиску натирають стіни власної бульбашки. Людей, які розказують про гендерну рівність одні одним, тиснуть руки і записують спільні сторіс. Усе навколо нагадувало тематичну вечірку для вузького кола хіпстерів і блогерок.
Я працюю в новинах на телебаченні. Більшість моїх глядачок — це жінки, за віком ближчі до моєї мами, ніж до мене. Сьогодні ввечері я розповідатиму їм про гендерну рівність. Я мала надію, що редактор крутого столичного видання мені допоможе, але він розводить руками: запитання про «очевидні» речі.
І я йому заздрю.
Заздрю, бо йому ніколи не доводилося чути фразу «в Україні, взагалі-то, матріархат». І на пальцях пояснювати співрозмовнику, що матріархат не працює, коли більшість ресурсів зосереджено в руках чоловіків.
Я йому заздрю, бо він ніколи не мусив шукати аргументів після фрази «так задумано природою». Знаєте, ці закони матінки-природи: земля має форму кулі, вода існує в трьох агрегатних станах, жінка заробляє на чверть менше, ніж чоловік?
Я заздрю, бо дядя Діма ніколи не питав його під час сімейного застілля: «Ну, і хто вас ущемляє?» І йому не доводилося відповідати дяді Дімі: «Такі, як ви, дядь Дім! Просто зараз своїм менсплейнінгом, наприклад».
Я заздрю, що до його інформаційного поля не долітають заяви топових вітчизняних політиків про те, що жінки — «наше натхнення», «прикраса життя», що їх треба «оберігати», про них слід «піклуватися». Слова, які я зазвичай використовую, говорячи про улюбленого кота, лунають з уст «сильних світу цього» на адресу половини людства. Тієї половини, до якої не належить редактор крутого столичного видання. Тож я йому заздрю.
Заздрю, що його не лякають цифри. Три жінки в уряді, дві в офісі президента, нуль очолює облдержадміністрації. «Хто їм заважає», — кажуть люди, які за пів години битимуть себе в груди із фразою про міфічний український матріархат.
Заздрю, що в коментарі під матеріалами про домашнє насилля до нього не приходять із закидами «очі бачили, що брали». Від людей, яким було б дуже боляче подивитися в ті самі очі, які «брали» турботливого чоловіка, а за три роки після весілля отримали фінгал на пів обличчя, втратили роботу і друзів.
Заздрю, бо йому ніколи не поступалися місцем у трамваї, а потім згори тихцем не фотографували його груди через комірець у блузці.
Наостанок я заздрю його вірі в те, що в цій країні більше не залишилося домогосподарки чи сантехніка, які дивляться «Сватів» замість дискутувати про цілі четвертої хвилі фемінізму.
Я заздрю і водночас боюся.
Боюся, що одного дня бульбашка редактора крутого столичного видання лусне і дійсність поглине його світ рожевих єдинорогів.
Боюся, що його гіроскутер зламається, піде дощ і в нього не буде іншого виходу, як зайти в 533-тю маршрутку.
Боюся, що там він зустріне умовного дядю Діму і той не слухатиме його з таким пієтетом, як учасники правозахисної події гендерного спрямування.
Тоді він зрозуміє, що є кисліші запахи, ніж смузі зі спіруліни. Гірші пісні, ніж останній альбом Дорна. Інші луки, ніж можна спостерігати в безпечному радіусі від станції метро «Золоті ворота». А для людей навколо не буде очевидно, що дискримінація жінок існує і з нею треба боротися.
Щоб побороти проблему, її для початку треба назвати і прийняти. Доки суспільство не погодиться з тим, що гендерна нерівність реальна, становище жінок не покращуватиметься.
Тимчасом у залі всі вже знудилися з чекання мого співбесідника. Він допиває свою латешку, розчаровано зі мною прощається і поспішає на сцену. Я дивлюся йому вслід і думаю: «Чорт забирай, хіба у нас не спільні цінності?»
