4480 
Джейн працювала у великій міжнародній організації. Напередодні 35-річчя її відправили на заслання. Це так Джейн називала своє перебування в Україні після двох років роботи тут (і трьох коктейлів). Попереду був ще рік — вона рахувала дні, коли можна буде повернутися на батьківщину у США.
Я тамувала її гнів і доливала кóли у віскі опівночі на кухні.
— Мені 35, і я вперше в житті почуваюся невидимою, — скаржилася Джейн, плутаючи англійський сленг і рафіновану українську, яку вона непогано вивчила на інтенсивних мовних курсах для іноземців.
Причиною її злости стали... українські чоловіки.
— В Україні треба бути гібридом Барбі і матері Терези, щоб заслужити на побачення з чоловіком, який навіть не дотягує до твого інтелектуального чи кар’єрного рівня.
Джейн уперше в житті почувалася такою небажаною і самотньою.
— У Штатах я йшла на дискотеку в майці за три бакси і старих джинсах, — нарікала вона. — А тут жінки густо фарбуються навіть уранці перед роботою. Це «лукізм» — дискримінація за зовнішнім виглядом.
На думку Джейн, лукізм — біда пострадянських країн і найбільше від нього страждають саме жінки.
Чи тисне українське суспільство на жінок, вимагаючи від них якоїсь особливої краси? Джейн пригадала спробу Януковича «увікнути» Україну. Пам’ятаєте його виступ у Давосі? «Для того щоб “увікнути” Україну, достатньо подивитися на неї власними очима, коли почнуть квітнути каштани в Києві. І в містах українських почнуть роздягатися жінки. Побачити цю красу — це чудово».
Після «роздягань під каштанами» минуло вісім років і одна революція. Наступним Україну «увікнув» Володимир Зеленський у Франції, назвавши своїх співвітчизниць одним із туристичних брендів країни.
— Це ганебні сексистські висловлювання, — погодилася я з Джейн. — Та Янукович і Зеленський нічого не вимагали від жінок, навпаки, констатували їхню винятковість.
— А хіба такі висловлювання — це не тиск? — заперечила Джейн. — Ти не можеш бути просто жінкою — без макіяжу, підборів та ідеальної укладки. Реклама, серіали, колеги на 8 Березня, навіть сам президент тобі каже: ти не маєш права бути «негарною». Що означає краса в їхньому розумінні, я вже бачила.
Незабаром я знову почула про «найкрасивіших у світі українських жінок» від соратника Зеленського (нині спікера Верховної Ради) Дмитра Разумкова. На святкуванні Дня незалежности США в Американському домі влаштували тематичну вечірку, присвячену жіночій історії.
— У нас самые красивые девушки, просто сейчас это воспринимается как сексизм, — заявив Разумков.
«Думай, як Джейн», — наказала я собі подумки. І відповіла Разумкову:
— Ми не прикраса. Ми — живі люди. Ми маємо право бути некрасивими.
— Но тем не менее всегда самые красивые девушки, где бы я ни был, это были наши с вами соотечественницы.
Мені чомусь здається, що навіть якби ці владні чоловіки проводили весь свій час на полях полуниці в Польщі чи в будинках для літніх людей в Італії, співвітчизниць, котрі на вигляд не «самые красивые девушки», вони однаково не помітили б.
Риторику про красивих українок придумали не Янукович, Зеленський чи Разумков. Її багато років плекає українське суспільство. Найгірше, що немає відповідника для чоловіків — ті спокійно виставляють фото типу «я і моє пивне пузо на пляжі» у тіндер із лаконічним підписом «Віталій».
Чи стають жінки непомітними, коли не відповідають канонічним нормам краси в Україні? Чи справді ми відчуваємо більший тиск, ніж, скажімо, ті самі американки, коли йдеться про вимоги до зовнішнього вигляду? Ці думки не йшли мені з голови, коли на тій самій вечірці я говорила про жіночу історію з мером столиці Віталієм Кличком:
— Вони — жінки, вони — натхнення для чоловіків. І все, що ми робимо, за великим рахунком ми робимо для жінок, — сказав Кличко.
Я як людина, яка винаймала квартиру без бойлера в Києві, вирішила трохи збити градус пафосу:
— Як ви думаєте, скільки українська жінка може прожити без гарячої води, а скільки американська?
Кличко засміявся. Пообіцяв дбати про водопостачання. І більше не говорив про «красу» й «натхнення».
Джейн не витримала і повернулася додому, так і не дочекавшись завершення контракту. Поступ наче є — сьогодні українські жінки дедалі більше змінюють підбори на кросівки, а «бойову розмальовку» частіше побачиш на відео макіяжів у ютьюбі, ніж у маршрутці. І я забула би про нашу опівнічну розмову з Джейн, якби не один діалог, який недавно трапився на зйомці. Це був репортаж про гастролі оперного театру. Кілька телеканалів знімали репетицію. Я розговорилася з оператором з невеличкого регіонального видання — худорлявий чоловік з цапиною борідкою і лисиною.
— Ця оперна співачка неймовірна, — кажу я йому. — Не можу відвести від неї погляду.
— Ти серйозно? Та подивися, яка у неї дупа жирна.
