3300 
— Віктор чіплявся до тебе?
Я майже впевнена, що вона відповість «так». Бо Віктор чіплявся до всіх, і до мене теж. Тринадцять років тому він, старший оператор, заліз у мій ліфчик під час обідньої перерви на прокуреній кухні регіонального телеканалу. Іншу журналістку він зловив у кутку коридора й обмацав так, що її істерику і плач дві години гамували колеги. От я й питаю свою близьку подругу, з якою ми чомусь більше як десять років не торкалися цієї теми:
— Віктор чіплявся до тебе?
Я здогадуюсь, якою буде її відповідь, але подумки повторюю: «Хоч би ні, хоч би не вона».
— Чіплявся, ще й як, — каже подруга. — А ти можеш пригадати, кого він не домагався?
Ні, якщо чесно, не можу. Це був працівник, який тероризував усіх дівчат у редакції. Якось уранці перед зйомкою я вдягла поверх блузи вовняну кофту і не знімала її, навіть коли стало геть жарко. Просто стікала потом через страх, що моя тісна блузочка може привернути його увагу. Коли Віктор помітив, що я вдягнена не по погоді, то поліз «жартома» розстібати ґудзики — мій план провалився.
Ми намагалися не сідати поруч із ним в автобусі, повертаючись з виїзних зйомок, коли багато журналістів їхали разом. Проте й тут мене спіткала неприємна історія. Одного разу автобус було набито до краю. Найболючіше мені згадувати жінку, яка мусила сісти поруч із Віктором. Вона вийшла і зі сльозами на очах сказала: «Біля нього мала сидіти ти. Ти знаєш, що я пережила під час цієї поїздки? Тобі все повернеться, земля кругла!»
Років десять потому світом прокотився рух Me Too.
Я не раз потрапляла в ситуації, коли журналісти з різних медіа обговорювали тему сексуальних домагань. «Чому ті жінки мовчали і не скаржилися, га?» — питали колеги, підіймаючи брови.
Я не Анжеліна Джолі і не Ґвінет Пелтроу, але ставила собі те саме питання. Чому? Чому я ніколи не говорила про те, що коїлося в нашій редакції? Мало того, чому жодна журналістка не озвучила публічно, що її по кілька разів на тижні обмацує колега?
Ми всі мовчали. Хтось від сорому, хтось від незнання, як діяти в такій ситуації. Наша керівниця лише розводила руками: «Ну, це ж Вітька, він такий». Тепер це звучить для мене як злочинна дикість. Тоді (господи, просто боляче визнавати) це здавалося нормою. «У Віктора такий темперамент. Що вдієш?»
Коли історія про Вайнштайна й акторок дісталася й українських новин, більшість телеканалів ставили її в кінець випуску, десь між новинами культури й «новонародженою пандочкою». Я пам’ятаю пости в соцмережах, де красиві й успішні акторки обіймаються і п’ють коктейлі з Вайнштайном. Це все супроводжувалося коментарями про неправдивість їхніх звинувачень.
Я відкриваю папку з фотографіями з мильниці «Олімпус» і гортаю світлини. Нарахували зо три, де ми з тим-таки Віктором усміхнено позуємо з мікрофоном і камерою, як добрі приятелі. Я питаю себе про те саме, що й усі ці диванні експерти про рух Me toо: чому ти стоїш поруч і усміхаєшся, де твоя самоповага? Я чекаю на відповідь, але внутрішній голос заглушує злість на себе.
А тепер я хочу розказати вам про книжку, яка повернула мені (і, я впевнена, ще тисячам жінок) спокій. «Вона розповіла. Викриття сексуального насильства і становлення руху Me Too» (читайте уривок тут). Я бралася за неї без особливого ентузіазму, бо чекала сухої документальної хроніки. Натомість отримала тривалий сеанс психотерапії. Цей текст ґрунтується на зібраних за три роки матеріалах і сотнях інтерв’ю про десятиліття сексуальних домагань і насильства, скоєних Гарві Вайнштайном. Він про культуру, яка сприяє замовчуванню злочинів.
Журналістки Джоді Кантор і Меган Туей узялися розслідувати «всім відому таємницю» — так у вузьких колах називали сексуальні домагання в студії «Мірамакс». Про «норов» її продюсера Гарві Вайнштайна ходили не просто легенди, а цілком прямі публічні натяки: «Вітаю п’ятьох леді, яким більше не потрібно вдавати, начебто їх приваблює Гарві Вайнштайн», — жартував комік Сет Макферлейн, оголошуючи номінанток на «Оскар» 2013 року. Зал, дощенту набитий голлівудськими зірками й менеджерами, вибухнув реготом.
Однак серед жертв Вайнштайна були не лише зірки, як-от Ґвінет Пелтроу і Роуз Макговен. У різні роки об’єктами його домагань і насилля були менеджерки, сценаристки, асистентки. Одні звільнилися і змінили фах після Вайнштайнових нападів, інші підписували мирову угоду й отримували гроші за мовчання. Кар’єра більшости після цього розвалювалася.
У процесі спілкування журналісткам відкривався певний шаблон його дій: заманити жертву в готельний номер, просити про масаж, шантажувати, ґвалтувати. Тепер багато хто дивується, на що сподівалися молоді акторки, приймаючи запрошення багатого продюсера зайти в готельний номер. Так от знайте, у кабінеті свого люксу в Беверлі-Гіллз Вайнштайн проводив усі ділові зустрічі, і з чоловіками-акторами теж.
Акторки і працівниці кінокомпанії, які в різні роки працювали на Вайнштайна, жили в різних країнах і не були знайомі між собою, розповідали журналісткам схожі історії, а іноді вживали однакові слова, описуючи майже ідентичні сцени в його готельних номерах. Одна з Вайнштайнових асистенток розповідала, що вдягала дві пари колготок, коли зустрічалася з ним віч-на-віч. Так вона почувалася захищенішою, бо виграла б більше часу, якби бос почав до неї чіплятися. Інша працівниця розповідала, як ходила до його кабінету в теплій куртці, навіть коли надворі була спека. Це для того, щоб уникнути небажаної уваги з боку начальника. Жінки навіть боялися сідати з ним поруч на дивані і, заходячи в номер, насамперед шукали очима крісло.
Я кілька разів мусила переривати читання, щоб поплакати. Я не знала жінок, героїнь цього розслідування, але я розуміла їхні почуття і їхній страх. Мене вразило, що більшість жертв продовжувала спілкуватися з Вайнштайном навіть після нападів і домагань.
«Звичайна меркантильність», — скажуть скептики. Чи знають ці скептики, що в архівах поліції зареєстровано низку заяв-одноденок? Запис про ці заяви є, а справ немає. Усе тому, що жінок, які скаржилися в поліцію на домагання чи зґвалтування, атакував пул юристів Вайнштайна. Їм погрожували, обіцяли, що справу закриють через брак доказів, нагадували про статки і зв’язки Вайнштайна. У такий спосіб жертв схиляли підписувати мирові угоди. Частина жінок, яка взяла гроші за мовчання, віддавала їх на доброчинність. Увесь службовий апарат кінокомпанії знав, що агресивна поведінка їхнього боса обходиться бюджету в кілька мільйонів щороку. Також усі знали, чому молоді жінки, які з’являються в колективі, можуть без пояснень миттєво покинути престижну роботу. Знали й про те, як Вайнштайн примушував до побачень і сексу їхніх колежанок. Бачили, як дехто через травматичний досвід підсідали на наркотики й алкоголь і, зрештою, вилітали з бізнесу.
Про те, що сексуальні домагання не були таємницею для підлеглих, свідчили бухгалтери, заступники Вайнштайна, навіть його рідний брат. Проте ніхто, ніхто з них не спробував припинити той терор проти жінок, який десятиліттями коївся у всіх під носом. Співробітники мовчали, юристи залагоджували справи в поліції і відкуповувалися від скривджених жертв. Кого частина суспільства в результаті назве винними? Правильно, самих жінок, які пройшли через те пекло.
Як гадаєте, що змусило цих жінок заговорити? На початку розслідування кожна з них відмовляла журналісткам в інтерв’ю. Знаєте, коли жінки заговорили? Щойно зрозуміли, що вони не самі. Кожна запитувала: хто ще готовий сказати, крім мене? Перелік охочих свідчити зростав у геометричній прогресії, щойно кілька перших сміливиць об’єдналися. Багатого і впливового Вайнштайна не могла знищити правоохоронна система. Його не могли знищити позови і журналістські розслідування. Його не зачіпали чутки чи жарти про домагання в кінокомпанії. Вайнштайна знищила солідарність жінок.
Багато хто сперечається, чому раптом жінки почали говорити. Чому рухи на зразок #ЯНеБоюсьСказати і #MeToo набирають шалених обертів. Чому останніми роками жінки почали масово заявляти про сексуальне насилля, байдужість оточення, неспроможність правоохоронних органів реагувати на такі випадки. Усе починається з першої жінки, яка не боїться сказати. Тоді з’являється друга. За нею третя. Ці жінки прокладають шлях для решти. І далі це має лавиноподібний ефект.
Чи виніс світ урок після #MeToo? Чи змінилася Україна після #ЯНеБоюсьСказати? Я запитувала себе про це в червні 2020-го, коли прокуратура вкотре відмовилася підписувати підозру Вікторові Іваніву. Це командир військової частини, якого звинуватила в домаганнях лейтенантка строкової служби Валерія Сікал. Жінка розповіла, що в перший день служби командир частини наказав їй сісти у свою цивільну машину і привіз до хатинки в лісі. Там він запропонував своє заступництво і легке проходження служби в обмін на секс.
Від грудня 2018-го правоохоронці затягують справу. Після скандалу командира не просто не відсторонили, а ще й підвищили, попри те, що, крім заяви Валерії, під час досудового слідства інші жінки дали свідчення про схожу поведінку керівника цієї військової частини щодо них.
Що робити суспільству і небайдужим жінкам у цьому випадку? Ходити на мітинги, брати участь у флешмобах, писати матеріали і тиснути на політиків, щоб про справу не забували. Публічно говорити про свій травматичний досвід. Триматися разом і не пробачати правоохоронцям байдужости.
Наше суспільство дуже лояльне до сексуальних насильників. Ми вважаємо злочинцями вбивць, грабіжників, наркоторговців. Однак ми поблажливо ставимося до ґвалтівників. У цьому мене остаточно переконала розмова, яка не йде мені з голови.
Прочитавши «Вона розповіла», я подзвонила тій самій подрузі.
— Що ти сказала б, якби зустріла Віктора на вулиці?
Я думала про таку зустріч і багато разів прокручувала в голові сценарій, що саме Віктор мусив почути тоді давно, але так і не почув. Я виказала б йому все те приниження і біль, які ми мусили переживати через співпрацю з ним.
— Та нічого, спитала б, як справи, — відповіла подруга.
Я здивувалася. Ні, не так: я очманіла, отетеріла — які ще є евфемізми для того, що я насправді відчула, почувши її відповідь?
— Чому? Чому не сказати все тепер, коли ти доросла жінка і можеш за себе постояти?
Запала довга пауза, перш ніж моя подруга відповіла:
— Бо, знаєш, він усе-таки непогана людина.
