23 вересня, 2020

Стули пельку своєму внутрішньому пластичному хірургу

2 вересня 2020
Поширити в Telegram
420
Емма Антонюк

Популяризаторка читання, страшний сон противників фемінітивів.

Він для мене надто красивий. Високий широкоплечий брюнет, очі зелені, усмішка широка, погляд зверхній. «Тікай, поки він не поповнив твою колекцію уявних бойфрендів!»

Ми познайомилися на вечірці. Я забувала видихнути, коли дивилася на нього.

— На Макса так дивляться всі дівчата в компанії, — казала подруга й уточнювала: — Дехто з хлопців теж.

З’ясувалося, що у нас із Максом багато спільних друзів. Після тієї вечірки ми перетиналися в барах, клубах і на кухнях за настільними іграми до третьої ночі. Шанс закохатися був у мільйон разів більшим, ніж шанс на взаємність. Я обривала всі випадкові діалоги, які ситуативно між нами виникали, і намагалася навіть не дивитися в його бік.

У цієї історії очікуваний кінець. Та перш ніж перейти до розв’язки, хочу розказати, як заплакана вибігала з кабінету пластичного хірурга. Це сталося через кілька тижнів після згаданої вечірки. Я працювала в програмі журналістських розслідувань і знімала сюжет про загибель 18-річної дівчини на операційному столі під час ринопластики (хірургічної корекції форми носа). Я дивилася на фото цієї дівчини і не могла зрозуміти, чому вона наважилася «лягти під ніж». На світлині було важко розгледіти ту саму «горбинку на носі», яка коштувала їй життя.

Ходили чутки, нібито дівчина загинула через гостру реакцію на наркоз. Активісти казали, що вона захлинулася власною кров’ю, коли поруч не було медперсоналу. В інтернеті писали, що в лікарні не було реанімаційного обладнання, тому її не «відкачали». Лікар, який її оперував, працював далі. Ні він, ні адміністрація лікарні трагічний випадок не коментували. Тому я записалася на прийом і вдала звичайну пацієнтку, щоб роздивитися ту клініку і поговорити з медперсоналом.

Тоді я пережила консультацію, яку пам’ятатиму все життя.

— Хочу зробити пластику носа, — повідомила я лікареві.

Брехуха з мене така собі, я хвилювалася, що він подивиться на моє молоде обличчя з прямим носом і вижене геть із кабінету.

— Пластику носа? — здивовано перепитав лікар. — А ви своє підборіддя бачили?

— Ге?

— От і я не бачу. Воно у вас недорозвинуте.

Сюрприз-сюрприз! Добра новина — мене ніхто не викрив. Погана новина — я завжди думала, що в мене два підборіддя, а насправді мінус одне.

— Вам потрібен імплант. Я радив би не маленький, а середнього розміру. А тоді вже й за ніс можна братися, його трохи зменшимо, бо у вас профіль Баби Яги.

Лікареві було під п’ятдесят. Він не нагадував ні Джонні Деппа, ні Бреда Пітта. І це не заважало йому, тримаючи в руках обличчя 25-річної дівчини, розказувати, де робити надріз, де вживлювати імплант, де розбивати кістку і коригувати перегородку.

— Заміжня? — спитав він.

— Не заміжня, — відповіла я. «І ніколи не буду» — промайнуло в голові.

— Після операції це зміниться, — підморгнув хірург.

За 15 хвилин «консультації» я вийшла з кабінету з розписаним планом «покращення» моєї зовнішности на кількасот тисяч гривень. І без того скромна самооцінка стала ще меншою, меншою за моє підборіддя. Не знаю, як минула консультація 18-річної пацієнтки, яка під час операції перестала дихати. Однак сумніваюсь, що їй дали шанс добряче зважити це рішення і не квапитися з пластикою.

Я розповідала подругам про той похід до клініки. Вони підбадьорювали мене, обурювалися, лаяли пластичного хірурга і сміялися з його «діагнозу». Проте я зробила цікаве спостереження: здоровий глузд цих жінок безслідно зникав, щойно мова заходила про їхню власну зовнішність.

— У мене товсті стегна, — каже мені знайома.

Попросіть описати її, і я розкажу про ідеальне відчуття стилю, широку усмішку, блискуче волосся, дзвінкий сміх. Я ніколи навіть не подумала б про «товсті стегна». Якби хтось інший так про неї висловився, я вилаяла б цю людину, змусила б просити вибачення. Проте так каже вона сама.

«Я пласка, як дошка», «у мене немає талії», «подивися, які глибокі зморшки у мене на чолі». З’ясувалося, більшість жінок навколо висловлюються несправедливо, а часом жорстоко про власну зовнішність. Ніби всередині у них сидить схиблений пластичний хірург, готовий порізати шкіру і перебити кістки, щоб тільки досягти симетрії, «правильних» пропорцій і відсутности найменших зморшок.

«Якого біса!» — подумала я і почала розглядати свій «профіль Баби Яги» уважніше. Помітила ямочки на щоках під час усмішки, контраст темно-карих очей зі світлою шкірою, волосся глибокого каштанового кольору. «Такій красуні можна обійтися і без підборіддя», — підморгнула я сама собі. Гаразд, це жарт. Є у мене підборіддя. Просто воно не таке велике, як бажання одного хірурга заробити гроші на моїх комплексах.

Пам’ятаєте соціальну рекламу DOVE? Там жінок просили описати себе професійному художнику, який складав фотороботів. А потім завдання змінили — жінки мали описати іншу учасницю експерименту. Фоторóботи жінок, які описували самих себе, були страшненькі, а складені з чужих слів — чарівні. Тобто жінки бачили самих себе менш красивими, ніж люди навколо. Ідеальна ілюстрація того, як ми до себе ставимося.

Що ж до Макса, цього чарівного красеня. Якось я просто запросила його на побачення. Я готова була ризикнути. Навіть якби він сказав «ні», на моєму «профілі Баби Яги» не зникла б усмішка.

— Нарешті! — відповів Макс. — Я так давно цього хотів, але боявся зробити перший крок.

— Що? (Ні, не так.) ЩОООО??! — до такої відповіді я не була готова.

— Ти мені з першого погляду сподобалася, але була дуже недоступна і, здається, навіть уникала мене. Звісно, мені бракує харизми, щоб бути поруч із такою темпераментною жінкою, але між нами завжди була якась хімія, правда?

2 вересня 2020
Поширити в Telegram
420
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Тепленька гендерна бульбашка
«Дискримінація? Ну, це ж так очевидно!» Чи завжди ми здатні зрозумілими словами пояснити, у чому проблема? З ким — із суспільством чи зі своєю бульбашкою — спілкуються гендерні активіст(к)и?
Травма і фемінізм: як зцілює підтримка
Зняття стигми з людей, які звертаються по допомогу до психотерапевтів, сприяло розвитку психотерапії і збільшило кількість жінок, котрі завдяки цьому суттєво покращили якість свого життя. Фемінізм як соціальний рух грає не меншу роль на шляху подолання психічних травм. Які зміни викликає травма у світогляді і психіці та як боротьба за права жінок може тут зарадити?
Хіджаб: дозволити не можна заборонити
Чи може феміністка носити хіджаб? Відповідь на це питання дуже відрізняється залежно від позиції людини. Дискусія розгортається між двома полюсами: покривати голову — це особистий вибір мусульманок чи їх до цього змушує агресивне патріархальне суспільство і дискримінаційна релігія? Про те, які феміністичні течії беруть участь у суперечці і яких позицій дотримуються, — у цій статті.