1878 
Ще ніколи мені не було так боляче від неможливости підібрати правильні слова. Просто знайте: сьогодні день, коли я зі словами не дружу. Не найкраща мотивація для підписниць прочитати цей текст далі третього речення. Я пишу для «Гендер в деталях» уже рік. Мої тексти хвалять, бо вони іронічні й дотепні. Бо влучно підбирати слова — моя фішка. А сьогодні я катастрофічно не даю собі з цим ради.
Мою подругу зґвалтували. Трапилося це давно, коли їй було 18, але дізналася я про це сьогодні. І одразу розгубила всі правильні слова. Коли з нею це сталося, перше, що вона почула від близького оточення, — «не треба було вночі вештатися». Хтось підібрав не ті слова. Слова, які мусили застрягнути в горлі, задушити, впасти туди, звідки піднялися по голосових зв’язках. Проте ці слова прозвучали. Їх було адресовано моїй подрузі, але насправді «нічого було вночі вештатися» стосується кожної з нас. Ці слова стосуються мене, якщо я після вечірнього пива з друзями сяду не в те таксі. Ці слова стосуються тебе, якщо ти підеш на пробіжку затемна. Ці слова стосуються кожної жінки, яка не з тим зайшла в ліфт чи хильнула зайвого в гостях. Момент, коли чуєш «нічого було вночі вештатися» перетворює весь світ на мінне поле. Коли заднім числом будь-яка людина може перетворитися на слідчого і пояснити, що ти зробила не так, перш ніж тебе зґвалтували. Цих неправильних слів так багато і вони завдають стільки болю, що я тепер не можу знайти слова правильні.
Є такий композиційний інструмент — вигадати іншу історію, яка проілюструвала б контраст до сказаного вище. Однак я не вигадую, це просто скажений день. Через кілька годин по тому народна депутатка запостила фото шкільного підручника, де сказано, що «зґвалтування може бути спровоковано необачною поведінкою жертви», а поруч картинка з дівчинкою в міні. Кілька близьких мені людей, з якими, як я гадала, ми поділяємо спільні цінності, сказали, що погоджуються. Мовляв, на світі є неадекватні маніяки, тож жінки не мали б привертати їхню увагу відвертим зовнішнім виглядом. «Це як піти вночі в троєщинський двір з останнім айфоном і повними кишенями кешу», — каже мій друг. Ось так «мінне поле» в моїй голові перетворилося на «троєщинський двір», а моє тіло — на повні кишені кешу.
Я шукала правильних слів, щоб пояснити своїм знайомим, що сама ідея «спровокувати злочинця» — це зло. Шукати проблему в необачній поведінці жертви — це зло. Бо винен завжди агресор. Не можна перетворити весь світ на «не ту машину», «не той ліфт», «не ту квартиру», «не ту спідницю». Коли ґвалтівник хоче напасти, весь твій одяг стає «не тим», усі вулиці стають «не тими», на «не тих» перетворюються всі знайомі чоловіки і перші побачення.
Ти була в короткій спідниці? Значить те, що з тобою трапилося, — твоя вина. Ти спровокувала нападника.
Ти була в довгій спідниці? А як же цей агресивний макіяж? Ти подавала знаки, з якими нападник не впорався.
Ти була без макіяжу і в комбінезоні? Але ж було темно? Ти мала б повернутися додому засвітла.
Ти взяла таксі? Треба було використати інший додаток. Ти сама винна, що потрапила в таку ситуацію.
Добрі, милі, лагідні люди навколо миттєво обернуться на мерзотних суддів, які замість звинуватити агресора перекладають відповідальність на твою спідницю.
Жертва не винна. Винен агресор.
Жінка має повне право вдягатися в короткі спідниці, вульгарно фарбуватися і вештатися там, де їй захочеться. Бо немає жодного рядка в Кримінальному кодексі, який забороняє свободу пересування, фіолетові тіні чи шкіряну спідницю. Зате є рядок, де сказано, що бити і ґвалтувати — це злочин.
Напевно, ситуація була б зрозумілішою, якби ґвалтували винятково жінок зі смокі айс у міні о другій ночі на Окружній. Одначе кожна третя жінка або дівчинка у світі бодай раз у житті стає жертвою фізичного або сексуального насильства. Це не означає, що кожна третя дівчинка або жінка у світі носить коротку спідницю, вештається нічними вулицями чи сідає не в ті машини. Це означає, що насилля проти жінок — реальна проблема. І в ньому винна не чиясь спідниця, а агресор.
Ми сидимо в пабі з другом. Наприкінці дня у мене немає сил шукати правильні слова. Так, ніби мої почуття не вербалізуються, а застрягають у грудях. Я розповідаю своєму другові про музей у Брюсселі, де виставлено одяг жінок, у який вони були вбрані в день зґвалтування. Пояснюю, що ґвалтують жінок у довгих сукнях, ґвалтують жінок у хіджабі, ґвалтують жінок у шортах. Це неправда, що ґвалтівники звертають увагу лише на жінок у міні. Говорити про «коротку спідницю» як про запрошення до насильницького сексу — це жорстоко і нечесно. Це плекає культуру віктімблеймінгу, коли шукають причину в жертві замість перекласти її повністю на злочинця. Тому жінки часто не звертаються після зґвалтування в поліцію — щоб не почути «сама винна».
Якось на БіБіСі була новина про те, що чоловік познайомився з компанією в якомусь пабі, вони випили й продовжили гулянку в гостях в одного з хлопців. Там чоловікові підсипали щось у склянку, він знепритомнів, а прокинувся вже зґвалтованим. Історія завершилася тим, що він звернувся в поліцію і кривдників покарали. І жодна, жодна людина не написала в коментарях «А на що він сподівався, коли йшов у гості?», «А в що він був одягнений?», «А скільки він випив?». Щоб ви не сумнівалися, була б на його місці жінка, добрі люди знайшли б сотню причин, чому вона сама спровокувала нападників.
— Що ти скажеш, коли дізнаєшся, що в тому брюссельському музеї більше джинсів, ніж коротких спідниць? — питаю я свого друга.
— Джинси теж бувають різними.
Спочатку я хотіла написати, що це був день, коли я не знайшла жодного правильного слова. Що слова поламались. Та потім подумала, що це як із короткою спідницею. Якщо друга сторона не хоче чути — байдуже, які на мені слова.
