1680 
Мені зриває дах під час ПМС. Я знаю, так плющить не всіх жінок, але в мені закипає гормональний суп із гіпертрофованої емпатії, гніву, люті й істерики. Під час ПМС я ридаю, побачивши собаку без лапки, заїдаю рибну котлету морозивом і переглядаю серію «Зачарованих», де Фібі вбиває Коула. Я не перебільшую, повірте. Це ще дуже стриманий і лагідний опис моїх передменструальних метаморфоз.
Якось колега сказав мені:
— Жінки щомісяця стають емоційно нестійкими через ПМС і при цьому хочуть керівних посад, однакових зарплат і ставлення нарівні з чоловіками. Вибирайте — ПМС або рівність.
Є хтось, хто добряче подумає і скаже: «Гмммм... Я вибрала б ПМС»?
— Я думаю, що ПМС — це всього-на-всього плата нашого тіла за те, що воно фізично здатне створювати нових людей. Вибирай — виношуєш і народжуєш саменький або тримаєш свою цінну думку про ПМС подалі від мого гормонального супу.
Жінкам ніколи не слід просити вибачення за ПМС, так само як чоловікам не варто відчувати вину, що їхнє тіло фізично не здатне випустити із себе чотирикілограмового карапуза. Сорі, ґайз, хочемо продовжувати людство — дякуємо жіноцтву, що терпить менструації.
Хоча тут просто гріх не згадати одну історію, пов’язану з ПМС. Вона трапилася на нелегальних бурштинових копальнях глибоко в Житомирський області — ідеальні декорації для гормонально-кримінального бойовика. Отож, дійові особи.
Я — молода журналістка у відрядженні.
Оператор — дебелий хлопака в білих кедах.
Водій — мовчазний вусатий дядько, який слухає шансон.
Бригада копачів бурштину — агресивно налаштовані хлопці, яких кришують правоохоронні органи.
Колишній учитель географії — головний бригадир із золотим ланцюжком і татуюваннями по всьому тілу.
Ми готували розслідування про нелегальний видобуток бурштину. Та все, що в нас було, — кілька болотистих ям на узліссі, де сто років тому старателі намили бурштину. Ми записали кілька підводок і рушили в готель, але заблукали. Довелося петляти лісовими стежками під жалісливе завивання Люби Успєнської, аж доки пісню про «єдінствєнного-нєжного» перервав рев генератора. Це воно.
Бурштин намивають за допомогою спеціальних девайсів — це генератор і шланги, через які струменіє вода. Навпроти нас група мужиків завзято порушувала кілька статей кримінального кодексу. Уздовж стежки стояли позашляховик і кілька стареньких легковиків. Засмаглий дядько топлес із цигаркою за вухом показав рукою, щоб ми припаркувалися і вийшли з машини. Оператор і водій не на жарт злякалися — зазвичай нелегальні старателі озброєні і нікого до себе не підпускають. Я взяла комунікацію на себе, бо розбірки мужиків — це останнє, що входило в мої плани на відрядження. Я вийшла з машини.
— Старша оперативна співробітниця Антонюк, — кажу. — Будемо протокол складати.
Старатель, у якого, очевидно, «криша» в поліції, СБУ і решті можливих контролівних органів моєї країни, подивився на мене, як на прибулицю.
— Шо? — спитав він трохи отетеріло.
— Нічого, заблукали ми, не вбивайте.
Якось невдобно стартувати на пришелепкувату дівчину зі слабуватим почуттям гумору.
— Ти хто така? — спитав старатель здивовано.
— Я журналістка, знімаю сюжет про нелегальний видобуток бурштину і тут раптом бог послав мені вас.
Старатель пирхнув, вирішивши, що це черговий жарт, а потім подивився на мене уважніше і похитав головою.
Я розказала йому все, що знаю. Про те, як пропонувала тему, як мені її не затверджували, бо я не запишу реальних старателів. Про кримінальні розбірки через бурштин, які бачила в ютьюбі. Про варіанти законопроєктів із легалізації старательської діяльности й нардепів, які їх лобіюють і роками перетягують одне на одного ковдру. Доки я вправлялася в наївній дипломатії, навколо зібралося ще кілька старателів. Ми почали обговорювати, які нардепи покидьки (тут було інше слово) і негідники (і тут). Якоїсь миті я зрозуміла, що бити нас не будуть. Ми роззнайомилися. Головний у їхній «бригаді» — колишній учитель географії, який пів життя розказував дітям про цінність надр, а після звільнення почав ці самі надра нищити, бо «їсти нема шо». Словом, я почала вмовляти своїх нових знайомих на інтерв’ю.
— Ми «замилимо» обличчя і змінимо голос, — запевнила я.
— Нічого не вийде, — заперечили вони.
— Отак пускаєш людей у свої надра, а вони вимивають твій бурштин, — спробувала пожартувати я.
— Та вона ж безобідна, пацани, — вписався за мене колишній учитель географії.
Так лагідно «блаженною» мене ще ніхто не називав. Історія завершилася тим, що я сама знімала інтерв’ю серед боліт, бо оператор відмовився виходити з машини — боявся забруднити білі кеди.
Лише коли старателі вказали нам шлях і ми виїхали з лісу, я зрозуміла, що в мене тремтять коліна. Це був адреналін від страху і радости за крутий матеріал. У машині далі грало радіо «Шансон».
— Вимкніть уже ці аудіотортури, — сказала я.
— У тебе що, ПМС? — спитав оператор.
І знаєте що? Він мав рацію, у мене справді був ПМС.
