1458 
— Я так погладшала, — нарікає подруга.
— Не парся, ти вже вийшла заміж! З’їж іще шматочок! — кажу я, і ми сміємося.
А потім цей діалог позбавив мене спокою. Я не припиняла аналізувати: чому так відповіла? Про що мій жарт? Він справді дотепний? Якщо так, що саме робить його смішним? Я розмірковувала не як колумністка феміністичного ресурсу, а як незаміжня тридцятирічна жінка, яка ляпнула щось дуже дивне і невластиве для свого світогляду. І, будьмо відверті, це не найвлучніший прояв мого почуття гумору.
А потім у мені почала пищати внутрішня сигналізація щоразу, коли я чула дивні несмішні кліше, які вживали інші люди.
— Дєвочкі, нє ссорьтєсь. — Двоє водіїв не змогли поділити парковку, третій намагається їх заспокоїти. Звертання «дєвочки» їх трохи охолоджує, але не надовго. «Віу-віу» — мій радар спрацьовував на кожну недоречну фразу, яку периферійний слух вихоплював із навколишніх діалогів.
А вчора знайома після побачення сказала, що хлопець їй не сподобався, бо поводився «як баба». «Віу-віу» — другого побачення йому не бачити.
Коли я зняла хороший сюжет для новин, у коментарях хтось написав, що я класна журналістка, «з яйцями». Так, наче уявні чоловічі геніталії додають крутости, якою я природно не володію. Щоб заткнути оглушливе «віу-віу», я розповіла про цей комент колезі. Вона сказала, що я доскіпуюся до слів.
Про мого оператора іноді кажуть, що він «істеричка», бо буває занадто емоційним. Я ніколи не чула слова «істерик» або «пліткар», навіть від найзатятіших противників фемінітивів. Тож я й справді почала «доскіпуватися до слів», бо слова — це більше, ніж просто сукупність звуків на позначення предметів і явищ. Слова — це ілюстрація способу мислення. Те, що він «істеричка», а я «з яйцями», — не просто дрібні дотепи, це «віу-віу», сигналізація, яка спрацьовує, коли слова принижують гідність, маскуючись невинними жартами.
Більшість часу я проводжу у своїй бульбашці, де люди читають феміністичні спільноти і не потребують тлумачного словника, коли чують слово «об’єктивація» (це ставлення до особи як до сексуального об’єкта раптом що). Я не вважаю володіння гендерною термінологією квитком до інтелектуального клубу найкращих людей. Цей опис бульбашки тут для того, щоб ви уявили весь спектр моїх емоцій, коли я чую «хороша книжка, легенька така, жіноче чтиво» від цих самих людей. Від мого внутрішнього «віу-віу» тріскаються шибки довкола.
Може здатися, ніби я чекаю, коли на календарі замайорить ПМС, беру свою гендерну лінзу і рушаю полювати на лінгвістичних бліх у діалогах знайомих та подруг. Моя внутрішня агресивна феміністка сидить у засідці зі снайперською гвинтівкою і тільки й чекає, щоб хтось зневажливо висловився про жіночу стать. Було б це насправді так, гендерна снайперка мусила б застрелити саму себе, насолоджуючись бризками крові на сліпучо-білому пальті. Так, я сама ненавмисне і несвідомо іноді вдаюся до сексистських кліше — «бенґ-бенґ» (лунають звуки пострілів).
Виштовхаймо дух Тарантіно з цієї оповіді і поговорімо про нашу повсякденну мову. Ми часто використовуємо художні засоби, які приписують слабкі, несерйозні, істеричні й карикатурно-інфантильні риси жіночій статі. І навпаки. «Будь мужиком» і «не будь, як баба», хіба що «баба з яйцями» — тоді образа плавно перетворюється на комплімент. Ми ніколи не досягнемо рівности і не поборемо дискримінацію, доки в базових побутових діалогах «жіноча машина» означатиме рожеву мильницю з чихуахуа замість карбюратора.
Чому ж я сама іноді стріляю собі в коліно, тобто говорю якусь сексистську нісенітницю? Бо я не прилетіла на цю планету з Марсу рятувати жінок від патріархату. Я виросла в українському суспільстві, в класичній патріархальній родині з радянськими комедіями на Новий рік і приготуванням салатів, доки чоловіки п’ють пиво на канапі. Мій фемінізм — це набуті цінності. Бо з різних життєвих ситуацій я зрозуміла, що «з людиною так не можна», але якщо ця людина — жінка, ніхто не помітить. Це стосується нерівности зарплат, домагань, насилля, «скляної стелі». Проте в моєму пухнастому лексиконі досі сверблять сексистські блохи. Найпевніше, у вашому теж.
Я прокручувала в голові цей ідіотський діалог із подругою, яка погладшала. Чому раптом я ляпнула недотепне «ти вийшла заміж — їж скільки влізе»? Чи гадаю я, що заміжжя — це причина перестати втягувати живіт і послабити харчові обмеження, бо жінка більше не мусить бути конкурентоспроможною на патріархальному ринку стосунків? Ні, я так не вважаю. Бо якщо ми вважаємо жінку людиною, то її стосунки із собою і власним тілом повинні будуватися з позиції самоповаги і турботи. Жарт про «вийшла заміж — тепер їж» позбавлено елементарної людяности, бо він зводить цінність живої людини до мальтійської болонки, якій міряють довжину холки на виставці собак.
Аналізуючи той діалог, я пригадала далеку історію з підліткового минулого. Це було родинне свято, на якому зібралася величезна буковинська сім’я.
— Тримай себе у формі, Еммо! — через весь стіл, що вгинався від калорійних наїдків, гукала моя турботлива родичка. — Це вже п’ятий пончик, штани репнуть!
Я запитливо оглянула її огрядну буковинську постать. Не тому що думаю, ніби важити понад сто кілограмів соромно. Я просто щиро не розуміла логіку пишнотілої жінки, яка порахувала кожний з’їдений мною пончик, коли сама явно не сповідувала таку харчову філософію.
Родичка поплескала себе по стегнах і, всміхаючись, сказала:
— Чого дивишся, це ж тобі ще заміж виходити!
Відтоді минуло років п’ятнадцять. Я написала десятки феміністичних текстів, зняла стільки само сюжетів на гендерну тематику, прочитала сотні книжок, знайшла роботу мрії і завела кота. Однак десь у закутку моєї свідомости сиділа ця буковинська родичка, яка рахувала кожен пончик, який віддаляє мене від потенційного заміжжя.
Іноді ми говоримо мовою. Іноді мова говорить нами. Іноді не нашими словами. Час від часу я перевіряю справність своєї гендерної сигналізації, щоб не пропустити цього «віу-віу». Не тому що це правильно і канонічно для справжньої феміністки, а тому що це — про життя, самоповагу і людяність.
