8421 
Щойно відклала книжку на фразі «Рід: пекла добровільні. Вид: пекла самообслуговування». А напроти мене сидить ніжний юнак і розповідає сумну історію про досвід, який йому здається вже інтегрованим, але сам він не помічає, що не годен його вголос назвати. Десь на початку щось сталося, він вирішив більше не нікому вірити ні на слово, ні на діло, собі зокрема. «Це була зрада?» — питаю я руба. Хоча, звісно, він може не відповідати, бо відповідь очевидна. І уточнювати не треба, хто зрадив — ти чи тобі, бо теж усе ясно. Занадто він вимагає від світу бути справедливим: справедливости прагнуть ті, кому зрадили, не підозрюючи, що справедливість надходить-у-продаж тільки в повному комплекті: одна для всіх кутів «трикутника», кожному по шістдесят градусів. Згадую, поки слухаю ту непрохану сповідь, іншу історію. Чоловік під сорок розповідав про реально найдраматичніший свій досвід — про майже вдалу спробу самогубства. «Чому, чому, чому?» — питаю. «Подружня зрада», — пояснює. «Тобі зрадили?» — «Та схаменися, дурепо сентиментальна, — вибухає, — звісно, що я зрадив, а не мені», — регоче. Обидва співрозмовники казали мені: я опрацював цей досвід, я навчився, я пережив. Обоє брехали.
Рід: пекла добровільні
Вид: пекла самообслуговування
Клас: невиправдні очікування
Підклас: зраджена довіра
Еротична, подружня, емоційна, любовна зрада — вони називаються по-різному. Перелюб, невірність, адюльтер — теж у цю поняттєву свинку-скарбничку. Зрада потенційно присутня в будь-яких стосунках, і в поліаморних та відкритих стосунках, які наче апріорі мають від неї захистити. Зрада є навіть у проміскуїтетних взаєминах. Сексуальна, романтична, еротична невірність — вона просто є в будь-яких любовних стосунках. Бо зрада — це взагалі не про любовні стосунки. Згадайте, прошу: «У середу рано Гриця отруїла. / Надвечір в четвер Гриценько помер, / А прийшла п’ятниця — поховали Гриця». Це з геніальної пісні Марусі Чурай: ми придумали собі шалену поетку і дали їй право співати таких потужних інфернальних пісень про вбивство зрадливого коханця. А ви звернули увагу на того «Гриценька» в момент смерти? Він знову любий, прощений, але тільки в ту мить і на одну мить. Зрада — не про любовні стосунки, не тільки про них. Гриценько здрібнений, він інфантилізований у мить цього прощення. Зрада — про точковий емоційний біль колосального масштабу, що його переживають як клінічну психологічну травму. І б’ють на сполох уже не одне десятиліття: зрад не поменшало, зрад не побільшало, але сприймають їх дедалі гостріше.
Усі репрезентативні світові опитування про сексуальне життя свідчать: від 1990-х до 2010-х число людей, які категорично засуджують зради, збільшилося втричі. Нині воно перевищує 60 % (точними цифрами нехтую, даруйте, мені важить тенденція). Цікаво, що в тих анкетах є питання «Чи засуджуєте ви зраду?», але немає наступного за логікою питання «Чи зраджуєте ви?» і тим паче «Чи зраджували вам?». У відомому опитувані «Дюрекс» 2005 року (і повторно 2010-го) питання «Чи зраджуєте ви?» було. Позитивну відповідь дали 22 % (через п’ять років показники були ті самі). Чи входять ці 22 % до тих 60 %? Цілком імовірно. Кількість аматорів «наліво» не міняється, а кількість обурених-ображених зростає.
Причин тому сила-силенна. Нова етика, нове пуританство, коли про секс більше говорять, багато говорять, але ніхто, здається, ним уже не займається (хіба на вебкамеру). Прикметно, що пов’язано це розбалансування «практиків» і «теоретиків» зі спробами відчайдушно зберегти індивідуальне право на приватне життя. Держава не має права залазити в наші ліжка і порпатися в наших тілах. Та дедалі частіше приходить усвідомлення, що й іншим людям без особливого запрошення немає там чого робити. Шануйте мою приватність! Аякже. Нову сексуальну політику щодо романтичної невірности сформовано насправді страхом перед СНІДом: вільне кохання стало небезпечним для життя. Посилення влади середнього класу і людей старшого віку (у кого гроші — того і правила) — ще один компонент, який впливає на масове засудження зрад. Подружня вірність стає ознакою привілейованих класів і переляканих вічно молодих генерацій.
Романтична зрада, яка корелює з процесами формуванням економічних еліт, на вигляд переконлива, аж надто переконлива. У потужній цікавезній праці про зради «Скок у гречку» (є переклад українською) Естер Перель аналізує сучасний шлюб (різні його варіанти) і доходить висновку, що капітал у цих копулах — емоції. Ми віддаємо стільки почуттів, на скільки розраховуємо навзаєм. Емоції в шлюбі нині функціонують за правилами фінансових потоків. Зрада одного з партнерів — це навіть не втрата статусу, це дослівно банкрутство. Перель стверджує: зраду переживають так болісно всі учасники, бо міняється наш спосіб переживати емоції. Людство починає любити страждати у своє задоволення. Адже емоції в шлюбі — капітал переважно неприбутковий, такий собі здирницький кредит під дуже погані відсотки.
Я думаю про цей свій текст і питаю у друзів і знайомих: «Пам’ятаєте, як вам уперше зрадили?» На мій подив, таке питання нікого не заскочує і мені охоче все розказують, детально, з подробицями. А коли питаю: «Пам’ятаєте свою першу зраду?» — не відповідає ніхто, просять шанувати їхній приватний простір. Бо зрада ніколи не про Іншого, тільки про Мене. Бо свідок і жертва — це позиції привілейовані, їм можна співчувати. Бо ніхто не любить бути поганцем. А всі книжки про зраду починаються з того, що немає інших слів, ніж неприйнятна «жертва зради», що неприпустимо говорити в таких стосунках про конкуренцію жертв. А от спробуйте назвати інакше і не говорити про це! У юриспруденції одне з найсимпатичніших означень подружньої зради — «кримінальна змова»: усе-таки є шанс, що з трьох бодай двоє порозумілися. А от хто саме ті двоє — якраз питання, що стосується феміністичної Утопії.
Наприкінці «нульових» вийшла книжка Лорен Розуарн «Зрада сестринству/а: невірність і фемінізм». Це типове феміністичне антропологічне дослідження, де аргумент дослідниці — її безпосередньо пережитий досвід. Не мало б вибухнути аж ніяк, але вибухнуло.
Лорен довго була «третьою стороною» адюльтеру, про це вона й написала. До 1970-х років ми, либонь, не знайдемо в культурі сюжетів, які свідчитимуть про подружню зраду як про стосунки двох жінок, посередником у яких стає чоловік. В авангарді тут будуть щоденники Анаїс Нін та її розповідь про одночасний роман із Генрі Міллером і Джун Міллер. Між іншим, зі щоденників Нін постали два твори на цю тему: один упорядкувала з фрагментів діаріуша вона сама, другий зробили вже по її смерті. І це геть різні історії: в одній — потрійний союз митців, обтяжений сексом, у другій — жінки закохані, але визнати себе лесбійками не готові, тому між ними примарою й ерекцією стоїть чоловік. Відтоді такі сюжети часто-густо перетворюються на полуничку з гомоеротичним намулом.
Розуарн написала про свої взаємними з дружиною коханця, про спустошення, яке спіткало обох жінок. І це спустошення — робить вона висновок — і є «стратегічною метою» адюльтеру. Це спосіб контролювати жінку. Це культурно схвалений прояв жіночої мізогінії. Одним словом, це конкуренція об’єктів Саме так, об’єктів — жінки конкурують за увагу чоловіка, навіть якщо на позір він «залишився за дужками». У копуляції ж-ч-ж відсутність чоловіка дорівнює присутності: це завжди гетеронормативні репресивні практики.
От тільки обурилися читачі «Сестринства» не цим, а тим, що слово взяла коханка, персонаж апріорі упосліджений і приречений мовчати-із-сорому. Фемінізм другої хвилі відкидає ідею винуватости будь-кого з учасниць адюльтеру: секс легітимний і нелегітимний має на меті вивільнити жіночу сексуальність. Важить наслідок, а не сума умов у процесі. Е ні, — зупиняє ті потоки Лорен, — ми робимо одна одній боляче, і ті «вправляння в садизмі й мазохізмі» всіляко вітають і наші посестри, і наші опоненти. Зрада — це сексуальна політика, так, але зрада — це й емоційна політика.
Ту книжку прочитали, але не у нас, звісно.
«Мости округу Медисон» пам’ятаєте? Три дні адюльтеру — про це кіно і книжка, і про все життя по тому плеканий акт самопізнання. Зрада естетизується замість етизуватися. Меріл Стріп не зробить нічого некрасивого-поганого, правда ж?
Жінка має право на сексуальну насолоду і має право видобувати її з будь-яких джерел! Романтична зрада — підривна діяльність щодо сексуальної політики! Любітеся — поборете! Мейк лав, но патріархат!.. Занадто гучно звучав у 1960-х цей заклик, щоб нині виникла готовність поставити його під сумнів етичної експертизи. В Еріки Джонг є твір «Страх перед польотом», там жінка набирається сил стрибнути в чуже ліжко і накручує цю акцію ледь не до рівня світової ідеологічної революції. Секс-протест і «ліва в квадраті» революціонерка. Сам заклик-некст поважати одна одну лише тому, що у нас в обох є вагіни, шансів на виживання десь поза утопічними проєктами не матиме... Хоча стоп, я ж тут якраз планую помріяти про феміністичну утопію.
Не існує в нашому житті царин, не забруднених гендером. Не поспішайте обурюватися через оте «забруднених» — саме це слово використовують у феміністичних студіях про гендер і мають рацію. Гендер як практика не аж таке позитивне явище, самі знаєте. Проте це ще й своєрідний ритуал, у якому відступиш від правил — значить забруднився, значить покайся, перевиховуйся й очищуйся. Питання про зради: як вивести потужну негативну емоцію з-під цього «ритуального» гендерного забруднення? Чи можна в романтичній зраді не акумулювати додаткові проблеми самовизначення — сексуального чи гендерного? Спитайте в «іншої жінки». Бо ні, не можна. Не тямимо цього наразі.
Те, що можемо зробити, і те, що робиться, — вивести подружню і романтичну зраду з простору кримінального злочину. Сама зрада переважно не є злочином, вона може стати обставиною в злочинах. Утім, про «вбивства честі» і «вбивства з пристрасті» чули? Про забитих камінням перелюбників читали? Нині є кілька країн, де зрадницю можна прилюдно забити камінням. Саме жінку. І таких країн наразі... (драматична пауза) п’ятнадцять. Саме так, п’ятнадцять. Надворі літо 2019 року. Літо, коли мені запропонували поміркувати, якою була б моя феміністична Утопія в плані романтичних зрад. По-перше, у ній не було б правочинним таке законодавство «п’ятнадцяти».
В Англії до середини ХІХ століття чоловік, який спіймав дружину на гарячому, міг не просто подати на розлучення, а й вимагати в коханця грошової компенсації. Сьогодні ця історія читається як анекдот, але вона реальна. Баронет Річард Ворслі оцінив шкоду, заподіяну зрадою дружини, — порушення його «рухомого майна» — майже в чотири мільйони. Довго судилися, коханець подав зустрічний позов, ніби він мусив робити те, що повинен виконувати законний муж. Компенсацію рогоносцеві таки присудили — один шилінг. Зверніть увагу, що жінці в цьому кумедному (чи таки не дуже смішному) анекдоті слова ніхто не давав. У 1707 році, а це не так давно, там-таки в Англії головний суддя означив зраду жінки як «найвагоміше вторгнення в приватну власність чоловіка». Між іншим, це була справа про «вбивство з пристрасті». Тобі зрадили, ти убив зрадника — ну й що, ти захищав своє майно. «Оце тобі, Грицю, за теє відплата», понімаєте. Так, анекдоти закінчилися. Покарання за невірність призводить до дискримінації саме жінок. Спеціальна робоча група при ООН 2012 року провела експертизу законодавств і правових практик та сформулювала такий висновок: криміналізація зради — це дискримінація жінки. Усе, крапка. І покладіть цей шилінг у банк під великі відсотки.
Вивести рефлексію романтичної зради з галузі юриспруденції в галузь суспільної моралі — про це говорять і феміністки, зокрема, ба навіть дуже впевнено... І стануть рядком прекрасні історії Паріса і Єлени, Трістана й Ізольди, Анни Кареніної і Вронського, Свана й Одетти. І заридають в унісон дві версії одного й того самого сюжету — «Крейцерова соната» Толстого і «Пані Боварі» Флобера. Прекраснодушні страждальці і бранці кохання поповнять всесвітні бібліотеки. А що хотів сказати автор?
Утім, дамо нарешті спокій літературі. У нас є реальний приклад, який змінив ставлення до романтичної зради крутіше за «Коханця леді Чаттерлей». Принцеса Діана і принц Чарльз. Вони в тій феміністичній Утопії будуть, либонь, на монетках номіналом «один шилінг рогоносців». Історія про реалізацію рівних можливостей (!!) у ситуації романтичної зради. Жінки за тридцять, які зраджують, найчастіше пояснюють мотиви й причини: «Чоловік мене любить не так і недостатньо. А коханця безумно кохаю я». Адюльтери Діани й Чарльза симетричні, але ролі розподілено не порівну. Нещаслива прекрасна принцеса в шлюбі з нелюбом — цей наратив тривав ще до загибелі леді Ді. Ніжну відданість Чарльза Каміллі формували як комічну історію спраглого сексу підкаблучника. Якщо він зрадив, то перезбуджений начальник купує прикрасу для юної секретарки. Якщо вона зрадила, то це жіночка потягує шардоне на пляжі і розповідає коханцеві, як її не розуміє чоловік. «Прості, любімий, так получілось», — як співалося в радянському мультику про Синю Бороду.
У феміністичній Утопії не буде романтичних зрад? Що за дурня! Будуть. Проте вони переживатимуться інакше, потребуватимуть ціннісного відгуку іншого порядку, ніж «сором від утрати контролю» чи «шалене кохання». Зради не будуть травмами, а залишаться тим, чим є насправді, — досвідом, який конструюють.
Відмова від позиції жертви, усвідомлення стосунків конкуренції, вихід із публічної правової сфери в царини приватного й етичного (вибачте, сестри «другої хвилі»), раціоналізація актуальної сексуальної політики. Зрештою, уявлення про раціональний рух емоцій за аналогією до фінансових потоків, саме так — уявлення усвідомлене й інституціоналізоване. Бо все, за що можна заплатити, а не треба рвати серце на брудні шмати, — вже не проблеми, а витрати. Я не хочу у своїй феміністичній Утопії більше жіночих проблем, хочу більше жіночих витрат. Отже, не стосунки, а відносини, де хоч у ліві двері ідеш, хоч у праві, аби тільки то не були двері «в шафу».
Чому я почала цей текст із двох чоловічих зізнань? Чи мало в мене було таких розмов із жінками? Ну от, переді мною жінка-співрозмовниця, так, саме так, з келихом вина в руці. Розказує про свої пристрасні ночі з «іншим» чоловіком і про почуття провини перед законним мужем, навіть якщо тієї провини де-факто й немає. Часом вона зривається на вигуки: «Його дружина — не моя біда. Її єдиний привілей — що вона раніше за мене зустріла нашого чоловіка. Її привілеї — не моя відповідальність». Насправді це не одна жінка говорила, це були чотири різні жінки, з якими велася та сама майже слово в слово розмова. І починалися ті відвертості з того самого драматичного вигуку: «Але ж я так його кохаю! Як уперше в житті! Як ніколи!»...
З утопіями є одна мерзенна річ, знаєте? Їх за суттю дуже важко відрізнити від антиутопій.
