Інтерв’ю із Сарою Філліпс про жіночий активізм в Україні — погляд із США

Сара Філліпс (Sarah D. Phillips[1]) — докторка (PhD) і професорка антропології, директорка Інституту російських і східноєвропейських досліджень[2] Індіанського університету (США). Викладає різноманітні курси[3] з антропології, а також «Постсоціалістичні гендерні утворення», «Культура, здоров’я та хвороби», «Чорнобиль: спадщина розпаду» й ін.

Дослідницькі інтереси Сари Філліпс — це медична антропологія, студії інвалідности, гендерні дослідження, ВІЛ-СНІД, наркозалежність, антропологія фармацевтичних засобів, Чорнобиль, громадянське суспільство й неурядові організації (НУО), розвиток. Географічні зони спеціалізації — Центральна і Східна Європа, колишній Радянський Союз, особливо Україна й Росія, США. Авторка численних наукових статей, розділів у книжках і монографій. Стипендіатка таких престижних фондів, як The Woodrow Wilson National Fellowship Foundation, Fulbright-Hays Doctoral Dissertation Research Abroad Grant та ін.

Сара вперше прибула в Україну 1995 року, щоб вивчати українську мову. В кінці 1990-х і на початку 2000-х років проводила дослідження на тему здоров’я й лікування після Чорнобиля та жіночого соціального активізму. У результаті 2008 року вийшла її книжка «Жіночий соціальний активізм у новій Україні».

У 2015 році отримала нагороду за видатні досягнення Асоціації жінок у славістичних студіях (Association for Women in Slavic Studies, AWSS[4]). А 2008 року здобула нагороду Американської асоціації україністів (American Association for Ukrainian Studies, AAUS[5]) за найкращу книжку з українських студій.

Сара Філліпс бере участь і в українських наукових подіях. Зокрема, у листопаді 2018 року виступала з доповіддю «Мова соціології та мова антропології: взаємодоповнення чи конфлікт» на щорічній конференції «Харківські соціологічні читання»[6].

Основні праці:

1. Филлипс, Сара. Инвалидность и мобильное гражданство в постсоветской Украине. — Х.: ХНУ им. В. И. Каразина, 2018. — 320 с.
2. Phillips S. D. Disability and Mobile Citizenship in Postsocialist Ukraine. — Indiana University Press, 2011.
3. Phillips S. D. Women’s Social Activism in the New Ukraine: Development and the Politics of Differentiation. — Indiana University Press, 2008.

Вибрані праці на гендерну тематику:

1. Phillips S. D. The Women’s Squad in Ukraine’s protests: Feminism, nationalism, and militarism on the Maidan // American Ethnologist. — 2014. — Vol. 41. — № 3. — P. 414–426.
2. Phillips S. D. Gender and Social Worth in Post-Soviet Ukrainian Civil Society // Gender, Politics and Society in Ukraine / Ed. Olena Hankivsky and Anastasiya Salnykova. — Toronto: University of Toronto Press, 2012. — Р. 180–203.
3. Phillips S. D. Prove it to Me: The Life of a Jewish Social Activist in Ukraine // The Many Faces of Women in Today’s Ukraine / Ed. Marian J. Rubchak. — Oxford: Berghahn, 2011. — Р. 65–87. https://krytyka.com/ua/reviews/mapping-difference-many-faces-women-contemporary-ukraine
4. Phillips S. D. Disability, Sexuality, and Masculinity in Post-Soviet Ukraine // Sexuality and Disability Research: Sexual Politics, Identity, Access and Policy / Ed. Russell Shuttleworth and Teela Sanders. — Leeds: The Disability Press, 2010. — Р. 99–120.
5. Phillips S. D. Society and Healing: Theorizing Women’s Social Activism in Post-Soviet Ukraine // Ethnos. — 2005. — Vol. 70. — № 4. — P. 489–514. https://www.tandfonline.com/doi/abs/10.1080/00141840500419766
6. Філіпс С. Д. Дискурс, ідентичність і думка: внесок фемінізму до політичних студій // Ґендер і державна політика / Упор. П. Ренкін; пер. з англ. — К.: Основи, 2004. — С. 97–130.
7. Phillips S. D. Women and Development in Postsocialism: Theory and Power East and West // Southern Anthropologist. — 2004. — Vol. 30. — № 1. — P. 19–37.

Профайли:

Googlescholar.

Research gate.

Презентація книжки «Инвалидность и мобильное гражданство в постсоветской Украине» в Києві 13 листопада 2018 року.

Інтерв’ю для «Голосу Америки», 24 січня 2011 року.

Записала 19 квітня 2018 року Тамара Марценюк.

Т. М.: Ви дослідниця фемінізму в США, яка працює з жіночими питаннями в Україні. Спершу хочу поцікавитися, чому ви обрали Україну як географічну територію для свого дослідження. Коли ви відвідали її вперше і яке було перше враження про жіночі й гендерні питання в Україні?

С. Ф.: Як багато вчених, котрі походять зі США і займаються українськими студіями, я починала з інтересу до Росії й російської мови. Я навчалася на бакалавраті й отримала свій диплом у Вейк-Форестському (Wake Forest) університеті 1993 року.

Коли я 1989 року вступила до університету, то мала вирішити, яку іноземну мову вивчати. Я думала про французьку, бо вивчала її в школі. Та я зустріла чудового викладача, який став моїм дуже важливим навчителем. Його ім’я професор Вільям Гамільтон. Він викладав російську, і 1989 року переконав мене вчити російську. Так я і вчинила. І я справді полюбила цю мову. Мене цікавили різноманітні речі — все, що стосувалося Східної Європи: політика, культура тощо. А потім 1993-го я потрапила на програму обміну. Вейк-Форестський університет мав студентську програму обмінів з Московським державним університетом. Так я провела семестр у Москві.

Коли я подавала документи на докторську програму, то спеціалізувалася на двох предметах — російській мові і культурній антропології. Отож думала, що писатиму дисертацію з антропології на тему жіночого руху в Росії. Улітку 1994 року я зробила невелике попереднє дослідження. Почалося навчання в магістратурі, я була в Москві й говорила з московськими дослідницями-феміністками.

Після року в магістратурі Іллінойського університету на своїй докторській програмі з антропології я зустріла гостьового лектора, якого запросив наш університет. Це був Майкл Найдан (Michael Naydan)[7] із Пенсильванського університету. У тамтешньому університеті була програма, за якою студентів відправляли в Україну, зокрема до Києва, на літні мовні курси і культурні студії. Професор Найдан заохотив мене подати заявку на цю програму.

Як результат, я провела літо 1995 року в Києві на українських студіях, до речі, саме в Києво-Могилянській академії. Це була моя перша подорож в Україну. Я дивовижно провела час. Мені дуже подобається Київ як місто. Мене дещо приголомшила Москва, і Київ видавався мені привабливим місцем для роботи над дослідженням. Мене дуже зацікавили — знову ж таки, це був 1995 рік — українська мова, культура, національна ідентичність, люди, які прагнули зрозуміти, що насправді означає бути українцем_кою і бути громадянином_кою України в 1990-х.

Перша подорож в Україну, Київ, Андріївський узвіз,1995

Я зберегла свій інтерес до гендеру й жіночих рухів. Хоча спливло багато часу, перш ніж я повернулася до цієї тематики. Мене дуже цікавило здоров’я, тож я планувала присвятити дисертацію впливу Чорнобильської катастрофи. Мався на увазі не так прямий ефект на здоров’я, як думки людей про здоров’я, тіло, стратегії здорового життя. Мене цікавили так звані альтернативні і нетрадиційні методи медицини у зв’язку зі впливом Чорнобилю на здоров’я.

У той час я особливо не думала про гендер. Це була середина 90-х. Я приїздила в Україну щоліта, щоб зробити попередні дослідження для дисертації, думаючи про здоров’я і Чорнобиль. А потім почала помічати, як багато активностей відбувається у зв’язку зі впливом Чорнобилю. І що робити з цим на політичному рівні? І на соціальному? Як дістатися до людей і допомогти їм, запропонувати допомогу в критичний для здоров’я період?

Тоді багато таких ініціатив упроваджували жінки. Я зацікавилася роллю жінок у розбудові громадянського суспільства в Україні. І ще тим, чому тоді, в пізніх 90-х, так багато жінок, котрі втратили роботу, говорили про кризу й перебудову, чому так багато жінок було задіяно в громадських організаціях і вони стверджували, що саме там знайшли своє місце. Було щось, що справді зачепило мене, чим я захопилася. Потім я зустріла прекрасних жінок, неймовірно енергійних. І помітила, що багато з них страждають, намагаючись знайти баланс між родиною і громадським активізмом та, певно, й іншими речами, які відбувалися в їхньому житті. Так явище так званого подвійного тягаря, про який я знала й раніше, вочевиднилося для мене, це була наочна ілюстрація. Ці жінки знемагали, намагаючись виконати свої обов’язки дружини й матері, зробити вдалу кар’єру і ще й розвивати себе як особистість.

Т. М.: Насправді ви вже відповіли на моє питання, чому ви обрали гендерну/феміністичну тему для дослідження. Пізніше ви написали книжку про цей жіночий активізм. А ще згодом ви приїхали в Україну за програмою Фулбрайта. Можете трохи розповісти про цей ваш досвід? І про труднощі, з якими ви, можливо, стикалися як дослідниця.

С. Ф.: Дослідження для дисертації я проводила в 1997–1998 роках, це був ключовий період моєї дослідницької праці. На початку 2000-х, коли я вже отримала докторський ступінь і працювала над книжкою, я здійснила кілька додаткових поїздок. Моє дослідження фінансували Фулбрайт і IREX, де були відповідні програми.

Етнографічна експедиція, р. Дніпро, 1997

«Жіночий громадський активізм в Україні» — моя перша книжка — базувалася на дисертаційних дослідженнях, які я проводила в Києві. Я шукала жінок, які керували в Києві недержавними організаціями. У мене були потужні зв’язки в Харкові, бо як стипендіатка IREX я зустріла колежанку, теж соціологиню, Ольгу Філіпову[8] з Харківського національного університету ім. В. І. Каразіна, і ми потоваришували. Я часто навідувалася в Харків, а Ольга цікавилася культурною антропологією і намагалася не так відходити від соціології, як презентувати культурну антропологію як наукову дисципліну своїм студентам. Вона запросила мене прочитати серію гостьових лекцій протягом року і сама розробила програму із соціокультурної антропології.

У Києві я прикріпилася в Інституті соціології НАН України, де моїм керівником став Юрій Іванович Саєнко[9]. Він очолював тривалий проєкт з аналізу соціальних, економічних впливів Чорнобилю та його впливу на здоров’я. Так я зацікавилася Чорнобилем і почала співпрацювати із Саєнком. Він був просто дивовижним колегою, ставився до мене, як до дочки. Був дуже динамічним, прийшов до соціології досить пізно. У нього був цілий набір професій: здається, починав шкільним учителем математики, потім став професійним фотографом. Дружив із Віктором Марущенком[10], вони разом працювали у сфері фотографії, і Саєнко зберіг інтерес до фотомистецтва. Він знав багатьох фотографів, митців, творчих людей із різних галузей, із якими познайомив і мене. І він дуже допомагав мені в моїх міркуваннях про Чорнобиль. Я дещо відійшла від тієї теми.

Що стосується гендерних аспектів мого проєкту, гендерного поділу громадянського суспільства, то мушу зізнатися, що на той час, у кінці 90-х, у мене не було керівника в Україні, хто допоміг би мені подумати про ці речі.

Т. М.: Добре, поговорімо про кінець 1990-х і тогочасні жіночі НГО. Наскільки я знаю, питаннями охорони навколишнього середовища займалася Всеукраїнська екологічна громадська організація (ВЕГО) «Мама–86»[11]. Поділіться своїми враженнями про неї.

С. Ф.: Я підтримувала зв’язок із «Мама–86», часто відвідувала їхні збори і цікавилася їхньою діяльністю. Та з якихось причин — не знаю, Тамаро, чому — «Мама–86» не ввійшла до п’ятірки організацій, які мені хотілося висвітлити у своїй книжці. Чесно кажучи, треба подумати, чому так склалося. Мабуть, почасти тому, що мене цікавили організації радше непрофесійні, які не досягли рівня, на який тоді вже виходила «Мама–86».

Інтерв'ю з активістками прав людей із інвалідністю у Донецьку, 2005

Я розглядала жіночий громадський активізм з погляду цих жінок і їхніх уявлень про особистісний розвиток, намагалася з’ясувати, що це означає — бути жінкою в українському суспільстві: які у них обов’язки й особистий досвід, як вони ростуть через свою роботу. Тому я не аналізувала детально діяльність «Мама–86», хоча мене надзвичайно вразило те, що вони робили. Міжнародне визнання, яке вони здобули, викликало повагу. Навіть тоді вони мали потужне висвітлення в медіа.

Хотілося б додати, що торік я розглядала ініціативи в Україні, пов’язані з відновлюваними джерелами енергії. Це було засідання в Спілці прикладної антропології, у фокусі зустрічі — атомна енергія. Я підготувала доповідь на зразок «30 років після Чорнобилю» — про те, що відбувається з атомною енергією й іншими джерелами енергії в Україні. Я працювала зі своєю докторанткою, яка зробила базову оцінку атомної енергії в Україні порівняно з відновлюваною. І я захоплено відзначила, що «Мама–86» досі активна, впливає на ситуацію і є гравцем у політиці щодо питань навколишнього середовища й енергетики. Те, що вони змогли утримати свою роботу, дуже важливо. Не знаю, чи хтось вивчав історію «Мама–86», робив порівняльний аналіз. Думаю, це чудова дисертаційна тема для когось, хто цікавиться гендером, жіночим активізмом, політикою й екологією.

Т. М.: Чи могли б ви коротко описати основні результати вашої книжки «Жіночий соціальний активізм у новій Україні» (2008)? Що вас найбільше здивувало?

С. Ф.: Я видала книжку і зробила аналіз у той час, коли люди, зацікавлені в політиці й гендері, ставили дуже конкретні питання. Чи можуть НГО дати жінкам більше прав і можливостей? Може так званий третій сектор стати місцем, де жінки набирають сили, чи це лише безпечний простір, куди змітається жіноча політика, доки чоловіки творять справжню політику і видають закони, а жінки залишаються ніби якимсь придатком у громадянському суспільстві і в політичних справах?

У Гамільтон-Лугарській школі глобальних і міжнародних досліджень, Університет Індіани (Російський та Східноєвропейський інститут), 2016

Одна річ почути, як жінка каже: «Я люблю цю роботу, відчуваю велику віддачу. Я щовечора лягаю спати, знаючи, що зробила сьогодні щось хороше. Я отримую всі ці навички, я відвідую всі ці тренінги. Я змінилася як людина. Я змінила свій зовнішній вигляд. Мої діти бачать мене в новому світлі, бо я для них приклад». Мене дуже надихало, коли жінки розповідали про особисті зміни, перетворення через їхню роботу. Проте слідом я ставила справді важке питання: «Гаразд, і що далі? Це просто місце для самоствердження й саморозвитку чи шлях, яким жінки створюють простір, щоб надавати підтримку жіноцтву загалом?» Оце питання викликало в мені сум’яття. У ті часи я тяжіла до критичної позиції і вважала, що НГО-нізація жінок не може повести нас далі, якщо це не матиме політичної підтримки, адже без неї потенціал обмежено. До такого висновку я дійшла.

Я не забувала, що робота в громадському секторі для багатьох є трампліном у політику, і хотіла показати приклади цього. Кілька їх є в моїй книжці. Можливо, «Мама–86» справді добре це продемонструвала б. Та серед жінок, із якими я працювала, і організацій, на яких я зосередилася в книжці, були такі, які займалися маргіналізованим населенням. Не так багато жінок використовували сферу й інструменти НГО та здобуті там навички, щоб зробити стрибок у політику, — це головний висновок моєї книжки.

Думаю, нині багато змінилося. Ви очевидно більше знаєте про те, як тепер пов’язані соціальний активізм та офіційна політика і чи між ними взагалі є межа. На жаль, в останні роки я не стежила за цими подіями в громадянському суспільстві.

Т. М.: Яке у вас тоді склалося враження про феміністичні ідеї в Україні? Чи були вони популярними в 1990-х?

С. Ф.: Вони потроху набирали популярности. Думаю, більшість цих жінок сказали б і, власне, чітко говорили: «Я не феміністка». Типово, так? Хоча коли вони продовжували говорити про рівність жінок і чоловіків, багато з них стверджували, що в Радянському Союзі було краще. Жінки мали більше можливостей для освіти, хоча водночас існували певні обмеження в соціалістичному ставленні до гендеру.

З українськими аспірантками Університету Індіани. Зліва направо: Тетяна Булах, Поліна Власенко, Анна Лисюк, 2016

Жінки говорили, що не мали часу готувати їжу, прибирати і які це породжувало конфлікти в сім’ї. Видно було, як вони страждають через гендерні очікування. Багато з них розповідали, що відчувають, ніби приносять себе в жертву, намагаючись відповідати очікуванням родини і суспільства щодо того, як жінка повинна поводитися. Коли в сім’ї виникали проблеми, складна ситуація, жінки вирішували кинути навчання і залишалися вдома з дітьми, щоб не віддавати їх у садочки, де вони постійно хворіли б.

Жінки багато розповідали про жертви, на які вони мусили йти як дружини й матері. Тепер же, коли вони досягли середнього віку (це справді була специфічна вікова група), а їхні діти дорослі і можуть самі подбати про себе, вони подумали: «Це час, коли я робитиму, що хочу робити. Я не збираюся сидіти вдома й варити суп, — як сказала одна жінка, — щоб нагодувати чоловіка. Я їздитиму на тренінги й допомагатиму іншим людям. Якщо йому це подобається — добре. Якщо не подобається — теж добре». Жінки говорили про це дуже емоційно, і це нагадувало описане в книжці Марти Богачевської[12] «Feminists Despite Themselves».

 З Тамарою Марценюк, в Університеті Індіани, 2018

Т. М.: Ви також досліджували проблеми людей з інвалідністю, це досить маргіналізована тема в Україні, хоча в останні роки через війну вона привертає більше уваги. Можете розповісти про книжку «Інвалідність і мобільне громадянство в пострадянській Україні» та своє дослідження? Як ви прокоментуєте гендерні питання у зв’язку з тематикою інвалідности?

С. Ф.: Тематикою інвалідности мене зацікавила одна з цих жінок, котрі розповідали про проблеми в родині. Вона жила в Києві, її син потрапив в аварію і залишився паралізованим. Жінці довелося покинути роботу, щоб доглядати за сином-підлітком. Згодом вона почала активну долучатися до діяльности різних НГО. Власне, то були групи підтримки для людей із травмами хребта і їхніх родичів. Первісний проєкт із жіночого громадського активізму переріс у проєкт із захисту прав людей з інвалідністю. Це було моє друге велике дослідження після жіночого проєкту.

Коли я говорю про захист прав людей з інвалідністю, то маю на увазі головно осіб з обмеженням руху — це вибірка, яку я вивчала. Якщо розглядати психічні обмеження, інтелектуальні, сліпоту, глухоту, може бути зовсім інша історія.

 З моїми аспірантками кафедри антропології Університету Індіани. Три мої аспірантки з України (всі випускниці Києво-Могилянської академії), пишуть дисертації про Україну, 2018 р.

Для жінок зовнішній вигляд, краса — це суттєва частина того, що означає бути жінкою, жіночною, тому для них обмеження руху особливо травматичні. Їм дуже важко прийняти цю стигму — що вони більше не привабливі в загальноприйнятому сенсі. Здається, потроху це змінюється. Багато людей у русі із захисту прав людей з інвалідністю говорили про те, як важко примусити жінок залишити домівку і брати участь в активностях, бо вони почуваються дуже невпевнено.

Були певні спроби змінити цю гнітючу ситуацію, як-от серія конкурсів краси «Міс Україна на візку» тощо. Це мало свої нюанси, але це були спроби зруйнувати стереотипи та розширити уявлення людей про естетику й красу. Танці на візках стали важливою річчю в таких спільнотах. І це спосіб, у який багато жінок могли показати себе і свій потенціал. Не кожна людина з обмеженнями руху спроможна виконувати такі фізичні вправи, танцювати на візку чи займатися іншими видами фізичної активності. Так само в усьому світі спорт — це сфера, у якій люди намагаються реалізувати себе. В Україні надзвичайно потужний спорт серед людей з інвалідністю. Тобі відомі успіхи Параолімпійської збірної. Для багатьох жінок участь у цьому русі стала чудовим досвідом, але це знову ж таки усуває безліч інших, хто не є провідними спортсменками і не може досягати таких висот.

Я розмовляла з жінками, які зустріли негативну реакцію на їхнє репродуктивне рішення. Це величезна проблема для багатьох: «Люди кажуть мені, що я не повинна мати дітей, бо це безвідповідально, адже я не маю можливости доглядати за дитиною. Та насправді у мене є така можливість, я справді хочу і є спільнота, яка мені допоможе». Це було у 2000-х. Для жінок на візках було неоднозначно народжувати і мати сім’ю після того, як їхні рухи стали обмеженими. Вони шукали підтримки в інших жінок, які вже народжували, між ними встановлювався тісний зв’язок. Жінки ніби воювали за право мати дитину й родину. Моя наступна робота засвідчила дещо кращу ситуацію. Ці жінки відчувають більше підтримки й усвідомлюють право на власне рішення, на рух уперед.

З моєю хрещеницею Сабіною Алієвою, Обухів, 2018

Є ще одна гендерна проблема, про яку більшість людей не так легко говорить... Її не висвітлено в моєму дослідженні, бо я не мала доступу до інформації про сексуальне насилля проти жінок з інвалідністю. Це поширена проблема в усьому світі. Дослідження показало, що жінки з інвалідністю більше зазнають небезпеки сексуального насилля. Проте я не помітила, щоб у цій сфері було щось зроблено. Це просто дискусія й питання для обговорення, і ця сфера вимагає ретельнішого дослідження й уваги.

Т. М.: Ви членкиня кількох феміністичних асоціацій. Згідно з вашим досвідом і знаннями, яка найпопулярніша феміністична тема для дослідження про Україну за кордоном? Що і чому цікавить людей?

С. Ф.: Перша велика тема, яка спадає на думку, це дослідження про гендер і національну ідентичність. Існує література про Україну, про Берегиню, про міф національної героїні чи богині, як Берегиня втілює ідею гендерних ролей в Україні в минулому й сучасному. Мені це видається великою темою для дослідження, про яку люди знають.

Хочу подякувати своїй аспірантці Поліні Власенко[13], котра досліджувала не так репродуктивний туризм, як складні модифікації цього питання і репродуктивний промисловий комплекс, що виріс по всьому світу, розглядаючи штучне запліднення й Україну як країну-постачальницю яйцеклітин. Українки вважаються хорошими потенційними донорками — це перше. Щоразу, коли Поліна презентує свою роботу чи публікує статтю, її питають: «А як щодо секс-трафікінгу? Як щодо секс-роботи?» Бути доноркою яйцеклітини — це інакша форма секс-трафікінгу. Про це свідчить той факт, що секс-торгівля — ще одна інша дослідницька сфера, у контексті якої славиться Україна.

Презентація моєї книги з українського руху за права людей із інвалідністю в Американському домі, Київ, 2018 рік

Т. М.: Що для вас особисто означає бути феміністкою в американському суспільстві? Які феміністичні ідеї вам ближчі? Що ви думаєте про фемінізм у США?

С. Ф.: Думаю, я дійшла до того етапу, коли справді хочу, щоб жінки мали власний вибір. Для мене це основа фемінізму, який я підтримую, і тип феміністки, якою я є. Ідея в тому, що кожна людина — не лише жінки, а геть усі — повинна мати можливість обирати ту освіту, яку хочеться, здійснювати ту професійну чи технічну, будь-яку роботу, якою хочеться займатися. І люди не мають бути приниженими через свій вибір. Їм не повинні говорити, що вони небажані через той вибір, який вони зробили.

Проте суспільство структуровано так, що перед людьми стоять справжні й нагальні вибори. І, звісно, я думаю про домашню працю, догляд за дітьми — всі ті речі, що їх зазвичай уважають жіночою сферою, жіночою роботою. Отож я не думаю про себе як про радикальну феміністку, але розумію, що займаю привілейовану позицію, адже маю справді добру роботу в університеті. І я ненавиджу скаржитися, адже моє життя привілейовано. Та мене непокоять великі проблеми, як-от нерівні чоловічі й жіночі зарплати в однакових професіях. Важко повірити, що ми досі боремося з цим.

Жінки у США досі зароблять 76 центів до долара, який заробляють чоловіки. Однак ми дивимося в дзеркальну стелю. Ми розглядаємо контекст, із яким я знайома, — університет. Відсоток університетських працівників, які отримують повного професора, дуже низький. Для жінок цей простір закривається, що ближче ти підходиш до рівня повного професора. Ця динаміка справді репрезентує те, як далеко нам ще йти.

Презентація моєї книги з українського руху за права  людей із інвалідністю  в Університеті ім. Каразіна, Харків, 2018

Щодо досліджень, які мене надихнули як антропологиню, то моя дорога до фемінізму пролягала через феміністичну антропологію. Це був шлях осмислення гендерних ролей, прикладів з інших культур, часу і місця, порівняльний аналіз і просто факт, що гендер — це еластичний концепт. Я не отримую достатньо поживи для розуму від речей, які показують гендер чорно-білим, сталим. Я більше зацікавлена в гнучкості. Почасти це пов’язано з поєднанням моїх інтересів — обмежені можливості й гендер, адже в обмежених можливостях є підхід, який розглядає кожного як носія певного обмеження. Ми всі перебуваємо в коловороті життя. Ми старішаємо, і обмежених можливостей у нас стає дедалі більше. Та є багато моментів на цьому шляху, коли обмеження радше тимчасове. Я хотіла б бачити гендер так само: як не щось постійне й завмерле, де ти стоїш в одній точці цього гендеру і неспроможна зійти з неї.

Я думаю, це все впливи культурної антропології та аналіз різноманітности й відповідности цих концепцій. Я завжди знаходжу цікавий антропологічний підхід до гендеру. Нині, коли я думаю про це, мене захоплюють міждисциплінарні дослідження, які поєднують гендер з іншими аспектами ідентифікації, наприклад гендер та обмежені можливості, про що я вже згадала, а також гендер і клас.

Т. М.: На вашу думку, Маргарет Мід[14] феміністична антропологиня? Я думаю, це цілком класична антропологія, і Мід одна з тих, хто в 1930-х написали ці історії про гендерні ролі. Чомусь ця класична література не дуже відома в гуманітарних науках, принаймні в Україні і загалом на пострадянських теренах.

С. Ф.: Звісно, я вважаю Маргарет Мід феміністкою. Її теж критикували, але її підхід, який полягає в розгляді культурного розмаїття, справді дуже вплинув на те, що з’явилося потім. І всі ці питання гендерних ролей у різних культурних контекстах: чоловіки й жінки відповідають на дуже різні очікування, відмінні від того, які ми можемо передбачити. Тому так, вона одна з праматерів.

Т. М.: На вашу думку, як можна через викладацьку діяльність зробити гендерну проблематику видимішою в суспільстві?

С. Ф.: Відповім на твоє питання в кілька етапів. Я помітила, що багато моїх студентів не мають уявлення про ці нерівності. Вони не усвідомлюють, що у двох студентів, які сидять у моєму класі — жінки й чоловіка, є шанси, що вони обоє отримають диплом, влаштуються на однакову роботу, і вона зароблятиме 75 центів, а він долар. Вони цього не знають.

Тож я думаю, що це частина нашої відповідальности як феміністичних викладачок — повідомити студентству про структурну нерівність, яка досі характеризує наше суспільство, допомогти їм побачити ситуацію через них самих, наскільки це співвідноситься з їхніми життями. Як вони або зберігають систему, або якого найменшого впливу від системи зазнають.

З моїми синами, Романом і Міхеєм, 2015

Т. М.: Що ви думаєте про сучасні виклики фемінізму в Штатах?

С. Ф.: Певно, це звучить як кліше, бо багато людей говорять про це, але Жіночий марш став чудовим явищем, підвищуючи видимість багатьох питань. Його учасниці й учасники винесли проблеми в поле зору суспільної уваги. В атмосфері, де всіх нас відволікають медіаспалахи, ця подія генерує добру енергію. Звичайно, існує певна небезпека, адже це просто — поїхати у Вашингтон і за вісім годин пройтися протестним маршем. Набагато важче повернутися додому й організувати це на локальному рівні, розуміючи, у які способи це може бути втілено. Думаю, це один із викликів. Це закорковування енергії, яка виходить із жіночих маршів, і передача її продуктивними способами.