22 лютого, 2020

Інтерв’ю із Світланою Дубиною про феміністичний активізм у Вінниці

12 грудня 2019
Поширити в Telegram
918
Тамара Марценюк

Кандидатка соціологічних наук, доцентка кафедри соціології Києво-Могилянської академії, гендерна експертка Української Гельсінської спілки з прав людини, гостьова дослідниця за програмою імені Фулбрайта (2017–2018) в Колумбійському університеті (США). Викладає курси на гендерну тематику «Вступ до гендерних студій», «Гендер і політика», «Маскулінність і чоловічі студії», «Фемінізм як соціальна теорія та суспільний рух» та інші.
Сфера наукових інтересів охоплює такі теми: соціологія гендеру, соціальна структура суспільства, гендерні відносини та гендерна політика (в Україні і Швеції); соціальна нерівність і соціальні проблеми; жіночий, чоловічий та ЛГБТ рухи; розмаїття (diversity). Авторка близько 80  наукових праць, низки публіцистичних статей, розділів у підручниках і книжках.
Поділяє ідею публічної соціології — науки і досліджень заради суспільних змін, тому постійно бере участь у різних міжнародних дослідницьких і викладацьких проектах, останній із яких стосується теми «Фемінізм як соціальна теорія і суспільний рух: світовий досвід і Україна».
Авторка курсу «Жінки та чоловіки: гендер для всіх» на онлайн-платформі Prometheus. У 2017  році видала книжку «Гендер для всіх. Виклик стереотипам» («Основи»), а 2018 року — «Чому не варто боятися фемінізму» («Комора»).

Світлана закінчила історичний факультет Вінницького державного педагогічного університету та модульний курс «Соціальна робота з вразливими категоріями населення» в Національному університеті «Києво-Могилянська академія». Стажувалася за програмами «Створення волонтерських груп і мереж в організаціях ЛГБТІК» (Німеччина), «“Нові політичні лідери” — політичні кампанії, PR» та «Фонд Солідарність», міжсекторальні комунікації в громадах у Польщі. Прослухала курс «Сприяння розвитку жіночого підприємництва» за програмою МАШАВ в Ізраїлі.

Світлана — сертифікована тренерка з практичним досвідом понад 18 років у галузі освіти дорослих, зокрема громадянської освіти, у сфері прав людини, захисту і попередження проявів міжетнічної ненависти (МОМ), підготовки правозахисних кампаній, проведення адвокасі та лобіювання у сфері захисту прав людини (ПРООН) та ін.

У 2017 році ініціювала й координувала проєкт Феменкемп[4], який проходив уже двічі (2018, 2019). Координувала такі проєкти Українського жіночого фонду, як «Економічні можливості постраждалим від конфлікту», «ВПО та приймаючі громади. Розбудова толерантности через діалог», «Внутрішньо переміщені особи в трьох містах України: плани, перспективи, можливості для примирення».

Записала 6 вересня 2018 року Тамара Марценюк.

Читайте також:

Т. М.: Які були передумови залучення вас до феміністичного руху України? Що спонукало вас зайнятися цією тематикою?

С. Д.: Це, напевно, прозвучить смішно, але ще кілька років тому я казала, що я не феміністка. Не знаю чому, абсолютно ретранслюючи поведінку й усі активності, але я чомусь так говорила. Це так дивно тепер, та я це точно пам’ятаю.

Передумова була одна-єдина: весь час так чи так я була залучена до активностей з обстоювання прав людини. У дитинстві це називалося «загострене почуття справедливости». Була така проблема: у десятому класі постало питання, давати мені медаль чи не давати, тому що успішність у мене була відповідною, а от із поведінкою — трошки були незадоволені мої викладачі.

Щиро кажучи, я сама думала про це. Я почала свою громадську діяльність наприкінці дев’яностих і почала її з організації для людей з інвалідністю. Мене тоді гостро зачіпало, що люди з інвалідністю, особливо з вродженою інвалідністю, молодь і діти були дуже закриті, нікуди не їздили, бо це просто фізично було неможливо. Вперше в історії України — як потім виявилося — ми повезли молодь на інвалідних візочках у Карпати. З’ясувалося, що за цими дітьми доглядають саме мами, до волонтерства більше залучено дівчат. Тепер я розумію, що звідти це й пішло — оця концентрація на правах жінок, у 1990-х роках для мене все це було про права людини, але в цьому колі прав людини найбільше було про жінок.

Потім у мене мама отримала інвалідність, і я зрозуміла, наскільки жінки, навіть жінки з інвалідністю, відрізняються від чоловіків-інвалідів, зокрема в підходах, сприйняттях. Скільки тих інвалідних жінок, які а-ля «берегині», і як ця інвалідність стає крахом їхнього життя, їхніх ролей.

Я часто їздила в село. У мене батьки родом із села, мене в дитинстві відвозили туди на канікули. І там у сільських жінок була виснажлива праця на буряках. Мене це в дитинстві вражало. Батьки з Погребищенського району, де, вважалося, найкращі чорноземи в Європі, і це так званий «цукровий Донбас» Там жінки гектари буряку вручну сапали сапами.

Може, це такі глибинні речі, які настав час просто відрефлексувати. І я поступово прийшла до цього. Я взялася за проєкти, зосереджені на обстоюванні репродуктивних прав жінок, як я тепер розумію. Наша організація «ВІСь» почалася з проєкту — інформаційної кампанії з протидії раку молочної залози. І то було про права жінок.

Т. М.: Розкажіть, будь ласка, докладніше про діяльність вашої організації «ВІСь».

С. Д.: У 2010 році у нас була невелика така компанія, ми зареєстрували організацію під назвою «Інформаційно-просвітницький центр “ВІСь”», і от їй уже дев’ять років. Ми хотіли говорити про все — нам так здавалося — інформація, просвітництво. Якось воно так розпорядилося, і з того проєкту все пішло: ми почали говорити переважно про жінок, права людини, протидію дискримінації.

Якщо говорити про тему прав людини, то хто найбільше дискримінований? Жінки. Продуктивна праця чия? Жіноча. Дискримінація — така штука: якщо ти не можеш її прийняти — а я не можу її прийняти, вона мені аж на фізичному рівні робить недобре, — ти починаєш їй протидіяти. Якщо ти починаєш їй протидіяти, то розумієш, що самотужки це робити можна, але ти не настільки ефективна. Тому люди об’єднуються.

Так я прийшла в рух. Нині я кажу про себе чітко: я феміністка, я у феміністичному русі. Я не вітаю, коли пишуть «жіночий/феміністичний рух». Я чітко кажу: я у феміністичному русі. Це не лише позиціонування, це спосіб життя. Спосіб реагувати на життя і спосіб сприймати життя.

Я тепер багато про це думаю. Уже другий рік поспіль ми реалізовуємо проєкт Феменкемп. Він триває трохи більше як тиждень, але підготовка до нього і після нього — це цілорічний процес. І от дівчата, які були на кемпі, вони такі, що не дадуть злукавити. Робили про це відеоролик. Вони щирістю тебе «вивертають», хай там що я на себе «надягла» — усі ці формальні, нещирі одежини. Вони настільки прямі й відкриті, що я просто не зможу брехати, чи лукавити, чи якісь «фінти вухами» робити. Коли вони давали інтерв’ю для відео, я не була присутня і не чула, що вони говорили, а потім, коли мені прислали подивитися, то там такі слова були: так нам на кемпі кльово, круто, тут наші старші товаришки, вони діляться з нами досвідом, але й ми їм розказуємо, що гряде нове суспільство; Дуже круто, що вони є, бо це підсилює мене, і маю надію, що так само підсилюю їх. Мені дуже приємно і це підтримує мене, що у нас уже склалася команда на Феменкемпах. Дуже круто, що ці Феменкемпи підтримують. У 2018 році у нас було фінансування з шести фондів.

Якщо згадати проєкти, які ми організовували, — їх дуже багато. Ми з молоддю багато працюємо. Мали трирічний цикл — студентський гендерно-соціальний театр. Спочатку він був просто як соціальний театр, а одразу після першого проєкту (його, до речі, підтримав Фонд Гайнріха Бьолля) став гендерним. Ми хочемо говорити про гендер, тому що і мені важливо було про це поговорити, і, як виявилося, молодим людям теж.

Із чого цей гендерний театр узявся? Я хотіла поговорити зі студентством і розповісти, власне, що таке гендер. Тому що мені дивно, чесно: скільки років говоримо про це, багато років, але люди не мають уявлення і не розуміють, що це. Ще й самі сахаються поняття «гендер», і інших лякають. Я пішла до команди волонтерів запитати, як ми повинні говорити. Вони кажуть: «Ми не знаємо». — «Добре, а як не говорити?» — «Тільки не читайте нам моралі, лекції не читайте». І з того народився цей театр.

Це дуже простий проєкт: команда дівчат і хлопців, які розповідають свої історії. Спочатку ми провели для них тренінги, дали поняття, що таке гендер, потім вони почали відрефлексовувати, чому це стосується кожної і кожного з них, із якими життєвими історіями можна то пов’язати. Потім із цих життєвих історій робилися невеличкі, до п’яти хвилин, мініатюри, їх розігрували в театрі. І ми гастролювали з цим по Вінницькій області, їздили на фестивалі соціальних театрів. Такі прості речі, до яких я звикла, але ми їздили по школах, і люди, дивлячись ті мініатюри, плакали. У нас така була невеличка мініатюрка «Домогосподарка не робота». Сюжет дуже простий: коли жінка домогосподарка і вдома всіх обслуговує, а потім до чоловіка приходять друзі і він каже їм, що вона п’ятнадцять років не ходить на роботу, «сидить» удома... І вона йому дякує: «Дякую тобі, любий, що я з тобою п’ятнадцять років відпочиваю». Наша волонтерка Кася (вона з Польщі, прийшла до нас у театр), коли вже їхала додому, каже: «Дякую вам дуже, цією мініатюрою я віддячила своїй мамі, адже це історія про неї». На цій мініатюрі, коли виходила наша артистка й говорила ці дуже прості слова, у залі плакали жінки, тому що це про те, яка їхня праця знівельована і непоцінована.

Т. М.: Ви співорганізаторка Феменкемпу. Поділіться, будь ласка, передумовами заснування і враженнями від цього заходу, який уже кілька років проводиться в Україні.

С. Д.: Після гендерного театру я зрозуміла, що потрібно дуже глибинне занурення. І коли я робила Феменкемп, а потім поїхала на Фемінтенсив, який організовують «Жіночі перспективи», то вже зрозуміла, що феміністична тусовка — це моє, я в ній живу. Це такий безпечний простір.

Проте тоді я про безпечний простір ще не думала. Для мене було важливо зібратися, сконсолідуватися, змережуватися. Однак часом відбуваються якісь такі речі, які самі народжуються. І коли дівчата, молоді феміністки, вже кажуть, що для нас дуже важливо, суперресурсно хоча б тиждень перебувати в безпечному просторі, бути серед своїх, де, крім знань, досвіду, практики, можна просто дихати спокійно. Я зрозуміла, наскільки важко цим дівчатам у низовому феміністичному активізмі.

Мене колись запитали, що для мене фемінізм, що він мені дає. Я відповіла, що фемінізм дає мені можливість бути собою. Тепер я розумію, що фемінізм для мене — натхнення бути собою, натхнення бути в тому просторі, у якому я можу бути такою, як я є. Сьогодні я вже точно знаю, що Феменкемп і Фемінтенсив — це найкраще, що може відбуватися в моїх феміністичних графіках.

Я не буду лукавити: прийти і сказати, що ти феміністка, — цим можна накликати на себе не просто якийсь негатив, а й агресію. Я цього року це відчула. Якщо 2017 року ми проводили кемп і я щодня викладала фоточки у фейсбук (я дуже активна в соціальних мережах, уважаю, що це важливо), то 2018 року ми провели кемп в інформаційно закритому режимі. І вся інформація, фото й відео, вийшла вже після кемпу, з міркувань безпеки. За рік ситуація ускладнилася, на жаль. Бути феміністкою в Україні стало не дуже безпечно.

Мені важливо, що є продовження. Український жіночий фонд оголосив про грантову підтримку для учасниць кемпу. Дівчата подали свої проєктні ініціативи, їх фінансово підтримали. Ми з випускницями спілкуємося весь час, тобто для мене це вже процес. Оцей молодіжний фемінізм — я нині дуже серйозно думаю, як його не «возглавить и погубить». Та наснажує і не дає спочити сестринство з Мартою Чумало[5], Галею Федькович, Роксею Поцюрко, з усіма, з ким робиться Феменкемп. Та й самі дівчата потужні.

Ми також багато працюємо у сфері просвітництва. Бо ще раз кажу: я вже переконалася, що люди не розуміють. Для мене світ давно не є гендерно бінарним, але часом я бачу, що багато установ та інституцій, які за своїми функціями повинні говорити в державі про гендер, перебувають десь у 1980-х роках. Не люблю радити, але, може, у них немає хорошої тематичної літератури, то з цим можна підсобити. Сарказм, звісно, але хочеться направду більшої гендерної грамотности в соціумі. І політичної волі для впровадження гендерно-чутливих недискримінаційних практик.

Для мене є роки, що відчуваються як якесь провалля. Був такий сплеск, ми вчилися. Я мала змогу слухати Тамару Мельник[6], знайома з людьми, які, власне, започатковували фемінізм в Україні, які вперше в Україні сказали «я феміністка», і ці жінки — лідерки й громадські діячки — теж тренерки у нас на кемпі. Це жива історія. Симона де Бовуар чи Олімпія де Гуж — для нас то не просто якісь там картинки. Ми розуміли, про що ми говоримо. А потім сталося якесь провалля у вивченні теорії й підходів до цієї теорії. Я не знаю чому так, може, вважалося, що й так усі про те знають. І тепер у правозахисті зустрічаю людей без ґрунту, якого мені у них не вистачає. Активізм, не ґрунтований на глибинному розумінні прав людини, — то трохи сумно.

Колись мене надихнула фраза де Гуж, що «жінка, яка може зійти на ешафот, має право зійти й на трибуну». Для мене це не просто слова, і я хочу, щоби багато людей зрозуміли, про що йдеться...

Т. М.: А яка ситуація у Вінниці зі сприйняттям і ставленням до фемінізму?

С. Д.: Часом є відчуття якоїсь підміни понять. Наприклад, Вінницька міська рада ухвалила Хартію рівности жінок і чоловіків. То добре? Звісно. Із цієї Хартією всі так носяться, і мої колеги носяться, які... Ну, вони часом кажуть, що вони не феміністки, але хай буде жіночий рух. І тут 8 березня відбувається «святкування»: у міській раді вручають квіточки від імені чоловіків «берегиням», «красуням» — знову лайт сексизм. Не вистачає розуміння, а ще не вистачає прийняття гендерної рівности ціннісно.

І про звернення Вінницької міської ради щодо «збереження інституту сім’ї в Україні» я дуже добре пам’ятаю. Звернення до Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради України та Ради національної безпеки і оборони ініціатор пояснив боротьбою за традиційні сімейні й християнські цінності. Це звернення майже одноголосно підтримали всі депутати і міський голова. Ще справді багато роботи в царині гендерного просвітництва.

А часом буває той інтерес до фемінізму й агресивний. Наприклад, коли активістка Femen спалила у нас макет трамвая під одним із магазинів, не будемо називати торгову марку, то був антифеміністський сплеск у соцмережах. Мене тоді не було в місті. Читаю в коментах під мізогінними постами, яких було дуже багато: «ша, люди, зараз Дубина прибіжить». Ну, і тегають мене, звісно. Я кажу: прибігла, що сталося? — Та трамвай спалили. — Який трамвай? Думала, справжній трамвай. А тоді ставиш людям конкретні запитання: з якою метою спалила? а якби спалила не вона? якби спалили хлопці в балаклавах з оголеними торсами, бо вона оголялася, що ви сказали б? І люди починають якось трошечки думати. Однак ставлення до фемінізму не вельми приязне у нас.

Розібралися ми з тим трамваєм. Я взагалі противниця всяких палінь, але порозмовляли. Мене питають: ви ж, правда, проти Femen? — Ні, я не проти. — А що, вони теж феміністки? — Так, вони теж феміністки. Я це маю визнавати, і мені болить за феміністичну несолідарність.

Я дуже тішуся однією фразою, яку почули на Феменінтенсиві 2017 року, коли ми були в Карпатах. Там в одній із груп народилася ідея, що ми можемо йти в різних колонах, але до однієї мети.

Мені дуже хочеться чіткости й чесности. Мені дуже хочеться, щоб організації, які позиціонують себе як феміністичні, були феміністичними за суттю. І хочеться більше феміністичних організацій.

Т. М.: Я хотіла б уточнити з приводу кількох моментів. Ми досить мало у феміністичному русі говоримо про жінок з інвалідністю. Які організації й проєкти ви знаєте, які займаються тематикою прав жінок з інвалідністю?

С. Д.: Я довго працювала з організаціями для людей з інвалідністю. У них немає сегрегації на жінок і чоловіків, але там багато жінок. Той проєкт, що я згадувала, з протидії раку молочної залози... Рак же не піддається профілактиці, але можна інформувати про нього. Тоді якраз підійшли дуже близько до жінок з обмеженнями рухового апарату. Пізніше воно пішло, і був проєкт, у якому ми теж брали участь, з репродуктивних прав жінок з інвалідністю, зокрема жінок на інвалідних візочках. Було дослідження в Національній асамблеї інвалідів, як вона тоді ще називалася, і ми у Вінницькій області теж до того долучалися. Бо є жінки 45+, які ніколи не були на прийомі в гінеколога. Ні-ко-ли. А були такі жінки, котрі казали: один раз була і більше ніколи не піду, бо то тортури. Є проєкти, які вивчають ситуацію і намагаються допомогти.

Дуже хороша діяльність, до речі, в Житомирі. Є така активістка пані Неля Ковалюк, вона співпрацює з Українським жіночим фондом. У них дуже велике просування у сфері репродуктивної медицини що стосується універсального дизайну. Адже йдеться не лише про жінок на інвалідному візочку, — старшій жінці теж сідати в те крісло... І вони почали ставити крісла-трансформери.

А водночас вряди-годи бувають такі неприємні історії. Я чула від жінок з інвалідністю, що їм пропонують або, ще гірше, що вони відчувають загрозу, що їх можуть позбавити репродуктивної функції без їхньої згоди. Тобто їм пропонують стерилізацію, кажуть про це особисто їм або їхнім батькам. Я знаю про це абсолютно достеменно, мені про це розповідали лідерки громадських організацій, які мають інвалідність. Власне, їхнім батькам пропонували це зробити при операційному втручанні. Я пам’ятаю, що коли працювала в організації для людей з інвалідністю, у дівчат із ДЦП були дуже великі проблеми, коли вони збиралися народжувати. Медицина тоді відставала. Тепер, сподіваюся, все відбувається по-іншому.

Ви ж знаєте, що у нас є уповноважена урядова в справах людей з інвалідністю і багато таких організацій, але... Усе-таки жінки з інвалідністю... і ці обов’язки, які покладаються на жінку взагалі, — вони ж ніде не діваються від жінки з інвалідністю, особливо я це спостерігаю в сільській місцевості. І це дуже травмує. Жінки виснажуються, працюють понад силу. А якщо інвалідизація відбувається в процесі цього життя, коли жінки стають ще ніби й тягарем для чоловіків... Це дуже важко.

Багато проблем для жінок — з інвалідністю і ні — з дітками. У нас було кілька проєктів на підтримку жінок, котрі вимушено переїхали, зокрема, і я вдячна донорам, грантодавцям, тому що вони почули нас. Ми ніколи не сегрегували жінок: якщо ми робили якісь підтримувальні тренінги для жінок, які переїхали, то там були і жінки з громади. Інакше виходить, що інтегруємо, сегрегуючи, а це тупість. В окремих проєктах у нас були дитячі групи: був ресурс на аніматорів, на бебісітерів, і вони з дітьми займалися.

Наразі у нас теж є проєкт «Економічні можливості постраждалим від конфлікту», який в Україні координує Український жіночий фонд, а фінансує USAID, — це великі десятиденні цикли бізнес-тренінгів, підтримка стартапів, консультування. І до нас звертаються жінки, які хочуть узяти участь: вони підходять під категорії цільових груп, які ми запрошуємо, але не мають куди подіти дітей на час занять. І хоча ми спеціально заявляємо, щоб підтримати жінок у цьому плані, що будемо працювати в суботу й неділю, та ситуацію це міняє важко. Адже й у суботу та неділю чоловіки/тати ніби вдома, але не хочуть бути з дітьми. Тому проблема є.

Т. М.: А ще хочу запитати про феміністичні організації у Вінниці. У місті, на мою думку, активне громадянське суспільство. А яка ситуація з феміністичним активізмом у Вінниці?

С. Д.: Я не відчуваю, що це рух. Ми ситуативно партнерствуємо. Організації наші часто не пов’язано з феміністичним рухом. Серед назв слово «фемінізм» є тільки в товариства феміністок «Прогресивні жінки»[7]. Я не знаю, які в них нині проєкти.

Я не можу твердо сказати, що у нас є якийсь феміністичний рух, або сказати, що є жіночий рух. Проте є організації, які між собою комунікують, їхні представниці відвідують заходи одна одної. Про мережу говорити я не можу. Можливо, у Вінниці діє якраз ця модель: ми йдемо в різних колонах, але до однієї мети. Хотілося б ту мету розуміти чіткіше й усвідомити, чи то справді одна мета.

Наразі у нас створено неформальну коаліцію для реалізації національного плану щодо Резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека». Ми намагаємося щось між собою вирішувати. Сказати, що усе у нас гладенько, я не можу. Побачимо, як розвиватиметься це партнерство. Для мене в коаліціях безальтернативно важливі спільні цінності, відкритість та консенсус в ухваленні рішень. Робота покаже.

У нас у місті 2018 року було кілька нехороших ситуацій. Зокрема, праві радикальні рухи зірвали «круглий стіл», де мали презентувати дослідження про злочини на ґрунті ненависти та мову ворожнечі, який організувала ЛГБТ-організація «Наш мир». Попри охорону поліції, ми його не провели... Зате було пафосно проведено маніфестацію за традиційну сім’ю, проти гендерної рівности.

Однак ми розмовляємо. У нас є відкриті майданчики. Звісно, мені хотілося б більшого. Щоб ця європейськість була не декларативною, а реальною. Та поки що роботи ще дуже багато в цьому плані. Ми розмовляємо, ми можемо між собою дискутувати і то дуже гостро дискутувати. А нині ми виходимо на новий етап, тому що тепер у нас у Вінниці є хаб, створено цивілізований простір взаємодії, такий дуже крутий. Є мережа з 29 громадських організацій, і ми теж туди входимо. Я була в тимчасовій координаційній раді і тим тішуся. У нас там ухвалено недискримінаційні принципи, принцип гендерної рівности. Це те, що відбувається в хабі. Там і фемінітиви вживають.

Є в мені така перфекціоністка, максималістка — мені хотілося б краще. Та коли я порівнюю з іншими містами, то у Вінниці непогана ситуація. Є багато людей, які готові й долучаються до вирішення нагальних проблем. Є ті, кого можна покликати і до кого відгукнутися. Поки що ми не проводимо марші рівности, а для мене це теж важливо. Поки що в місті не зареєстровано жодної ЛГБТІ-організації. Поки що люди бояться, не почуваються безпечно.

От буквально протягом місяця маємо два випадки ксенофобії. Два нетверезих учителя побили іноземця, до того ж жорстоко побили. А пізніше у мене попросили поради. Я консультували жінку, мусульманку (хоча тоді вона була не в хіджабі). На зупинці громадського транспорту жінка, яка просто стояла поруч, випхала її на дорогу з криками «Їдь у свою Сахару!» і зламала руку. Такі-от відбуваються речі.

І мені стає зрозуміло й очевидно, що це довгий процес. Забезпечення прав людини, протидія дискримінації, просування фемінізму — це процес. І для того щоб не було цих проваль, треба постійно щось робити.

Т. М.: Ви залучені і до інших правозахисних ініціатив. Розкажіть про це докладніше, будь ласка.

С. Д.: Як колись напишу мемуари, і там буде так: одна з найяскравіших сторінок мого життя — участь у діяльності та, взагалі, просуванні Коаліції з протидії дискримінації в Україні.

Ця діяльність почалася 2010 року. Тоді я познайомилася зі Святославом Шереметом і з Анною Довгопол. А 2011 року було створено Коаліцію з протидії дискримінації в Україні, яка наразі неформальне об’єднання, хоча вона об’єднує, як мені здається, майже 60 організацій. Я в цій Коаліції експертка, і коли мені треба написати статус, то я завжди зазначаю, що я експертка Коаліції з протидії дискримінації і правозахисниця. Тому що правозахистом я займаюся багато: починала з прав людей з інвалідністю, працювала з багатьма організаціями, у Вінниці працювала з правами на забезпечення універсального дизайну, з репродуктивних прав. І сьогодні, коли в нашій організації реалізують якісь проєкти, наприклад проєкт на підтримку жінок ВПО (я одразу вибачаюся: ненавиджу цю абревіатуру, але поки що вона є; хоча В означає «внутрішньо переміщені», я їх називає «вимушено переміщені»), для мене важливо — забезпечення їхніх прав, це для мене феміністичний проєкт.

Я дуже багато працюю в навчальних закладах, із молоддю. Це просвітництво у сфері прав людини, боротьба з дискримінацією, гендерне просвітництво, протидія насильству й сексизму, підтримка жінок, які зазнають множинної дискримінації. Як на мене, було б дуже корисно пояснити людям зовсім базові речі: що таке дискримінація, що таке права людини, про що фемінізм і які наслідки гендерних стереотипів, чітко означити, що насильство — це злочин. Пояснити і показати. З мого досвіду: на людей дуже діє, коли їм показуєш і розказуєш результати досліджень, саме фахових досліджень, бо вони є різні. Коли показуєш, які групи в Україні найбільш дискриміновані, для людей це виявляється інсайтом. А про найчисельнішу з дискримінованих груп, про жінок, узагалі мало хто задумується.

У кожному нашому проєкті ми говоримо про права. Коли ми починали цей великий проєкт — «Економічні можливості постраждалим від конфлікту», був досить поважний форум, приїжджала пані директорка USAID в Україні, і мені треба було сказати щось на початку. А я не вельми люблю промови, то й задумалась. Та космос завжди відповідає на запити, і мені трапилася на очі фраза Рузвельта, що голодні й безробітні люди — це ґрунт для диктатури. От із цього й почала.

Тому для мене всі ці проєкти — це теж про права, про забезпечення гідности для кожної людини. Частіше ми йдемо до цього через просвітництво, хоча тепер я часто беру участь у відкритих акціях на підтримку прав жінок. Нині стало багато таких правозахисних саме про жінок. Якщо є потреба, маємо виходити, бо то про сестринство і про солідарність. Вдячна, що маю радість спілкування з неймовірними жінками, маю можливість багато бачити й робити — все це в життя притягується фемінізмом.

Фото Олени Ангелової. 

12 грудня 2019
Поширити в Telegram
918
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Інтерв’ю з Анною Мягких про гендерну освіту та ініціативи в місті Дніпрі
Анна Мягких[1] — кандидатка юридичних наук, доцентка, тренерка, правозахисниця, голова ГО «Гендерний клуб Дніпро»[2] та керівниця Гендерного центру Державного вищого навчального закладу «Національний гірничий університет» (м. Дніпро). Із 2018 року доцентка кафедри загальноправових дисциплін Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ та регіональна координаторка Асоціації жінок-юристок «ЮрФем»[3]. У 2011–2018 роках викладала курс «Ми різні — ми рівні. Основи культури гендерної рівности» в Міському юридичному ліцеї (м. Дніпро).
Інтерв’ю з Орисею Сушко про жіночий активізм: погляд із Канади
Орися Сушко[1] — громадська діячка, активістка української діаспори в Канаді та міжнародного жіночого руху. Голова СФУЖО — Світової федерації українських жіночих організацій (World Federation of Ukrainian Women’s Organizations, WFUWO)[2] у 2012–2018 роках. Голова Комітету СФУЖО з протидії торгівлі людьми (2007–2012). Єдина в той час жінка-президентка Конгресу українців Канади (КУК)[3], який очолювала у 2004–2007 роках[4]. Друга заступниця президента Світового конгресу українців (2012–2018)[5]. У 1995 році запрошена доповідачка на міжнародній конференції «Жінка в демократії» (Київ), яку організувала президентка громадської організації «Жіноча громада» Марія Драч[6].
Інтерв’ю із Сарою Філліпс про жіночий активізм в Україні — погляд із США
Сара Філліпс (Sarah D. Phillips[1]) — докторка (PhD) і професорка антропології, директорка Інституту російських і східноєвропейських досліджень[2] Індіанського університету (США). Викладає різноманітні курси[3] з антропології, а також «Постсоціалістичні гендерні утворення», «Культура, здоров’я та хвороби», «Чорнобиль: спадщина розпаду» й ін. Дослідницькі інтереси Сари Філліпс — це медична антропологія, студії інвалідности, гендерні дослідження, ВІЛ-СНІД, наркозалежність, антропологія фармацевтичних засобів, Чорнобиль, громадянське суспільство й неурядові організації (НУО), розвиток. Географічні зони спеціалізації — Центральна і Східна Європа, колишній Радянський Союз, особливо Україна й Росія, США. Авторка численних наукових статей, розділів у книжках і монографій. Стипендіатка таких престижних фондів, як The Woodrow Wilson National Fellowship Foundation, Fulbright-Hays Doctoral Dissertation Research Abroad Grant та ін.