Інтерв’ю з Орисею Сушко про жіночий активізм: погляд із Канади

Орися Сушко[1] — громадська діячка, активістка української діаспори в Канаді та міжнародного жіночого руху. Голова СФУЖО — Світової федерації українських жіночих організацій (World Federation of Ukrainian Women’s Organizations, WFUWO)[2] у 2012–2018 роках. Голова Комітету СФУЖО з протидії торгівлі людьми (2007–2012). Єдина в той час жінка-президентка Конгресу українців Канади (КУК)[3], який очолювала у 2004–2007 роках[4]. Друга заступниця президента Світового конгресу українців (2012–2018)[5]. У 1995 році запрошена доповідачка на міжнародній конференції «Жінка в демократії» (Київ), яку організувала президентка громадської організації «Жіноча громада» Марія Драч[6].

Крайова голова Союзу українок Канади у 1993–1997 роках і одночасно заступниця голови Національної ради жінок Канади (National Council of Women of Canada)[7] й очільниця Комітету з питань становища жінок у своєму рідному місті Гамільтоні.

Орися Сушко була в команді канадського уряду, яка займалася питаннями протидії торгівлі людьми і розпочала кампанію боротьби з торгівлею людьми «Синє серце» (Blue Heart Campaign)[8], яку розробило управління ООН із наркотиків і злочинности (United Nations Office on Drugs and Crime, UNODC). Сушко пристосувала цю кампанію для реалізації її в Україні та серед українських громад по всьому світу. За ці й інші досягнення 2010 року її нагороджено «Орденом Канади» — найвищою державною відзнакою в цій країні.

У 2007 році Президент України Віктор Ющенко вручив Орисі Сушко орден княгині Ольги ІІІ ступеня.

Записала 18 березня 2018 року Тамара Марценюк.

Т. М.: Пані Орисю, для початку розкажіть, коли й чому ви вирішили зайнятися питаннями становища жінок.

О. С.: Я виростала в українській родині в Канаді. Ми всі були ангажовані в організації, зокрема при церкві. Моя мама, Емілія Степова, дуже активно працювала в жіночій організації, а я як дитина, то бігала за нею. Може, тому я й почала цікавитися справами становища жінок. Фактично я продовжила справу своєї мами.

Дуже важливо, щоб жінки мали нагоди на рівноправність, такі самі, як мужчини мають. І жінки повинні мати також пошану відповідну. Це був мій інтерес, ще коли я виростала, і нині продовжую цю справу, надзвичайно важливу.

Орися Сушко вітає словом  у кімнатах СУА в Нью-Йорку (березень 2013)

Т. М.: На бакалавраті ви навчалися на програмі «Жіночі й релігійні студії» в Університеті МакМастера (McMaster University). Поясніть, будь ласка, такий вибір нáпряму освіти.

О. С.: Крім проблеми прав жінок, мене змалечку цікавила ще тема церкви та різних релігій. Я прагнула знати про різні релігії, зокрема, щоб краще розуміти своїх друзів.

Я активна парафіянка Української православної церкви Канади. Займала при церкві різні посади, 22 роки викладала в українській школі при парафії і весь той час диригувала студентським хором. Два роки була директоркою тієї школи. А в 2000–2005 роках очолювала комітет із гендерних і сімейних питань при Консисторії Української православної церкви Канади.

Розкажу історію, як моя міждисциплінарна освіта стала в нагоді. Я подавалася на посаду координаторки з питань рівности при головній освітній раді міста Гамільтон. На неї подавалася також професорка з моєї програми і ще десь 125 кандидатів. Цю вакансію отримала я і думаю, саме тому, що, крім інтересу до жіночої тематики, я була членкинею й інших комітетів при міській раді, як-от міжнародних питань, відносин і релігії. Думаю, це допомогло мені отримати ту роботу.

На тій посаді я працювала в 1990-х роках і мала чимало обов’язків. Була відповідальною за розробку політики і впровадження питань прав людини, таких напрямів як «Антирасизм і рівність етнокультур», «Розмаїття», «Рівна оплата праці», «Політика проти домагань», «Змінити свою майбутню програму» (знущання над жінками) та ін. Я організовувала і проводила численні навчальні семінари, конференції для персоналу, контролювала виконання «Політики проти домагань» правлінням тощо. Треба було співпрацювати з державними службовцями в цих питаннях, знаходити державних і корпоративних спонсорів для певних програм. Це була надзвичайно цікава робота.

Орися Сушко доповідає під час 200-ліття Шевченка в ООН (березень 2014)

Т. М.: Ще одна тема, з якою ви працювали, — протидія торгівлі людьми. Розкажіть трішки, що вас спонукало за неї взятися. Це дуже непроста глобальна тема, актуальна для всього світу, в Україні ж якраз у 1990-х почалася масова міграція жінок за кордон і вони стали групою ризику секс-торгівлі. У нас почали на це звертати увагу, а з чим саме ви працювали в Канаді?

О. С.: Я очолювала Комітет із питань становища жінок у місті Гамільтоні. Ми займалися різними справами, які стосуються жінок, зокрема питаннями протидії торгівлі людьми.

Коли я була крайовою головою Конгресу українців Канади, я нав’язала контакт з одною депутаткою з уряду Канади, Джойс Сміт, яка працювала над цією темою. Ми мали різні зустрічі, я приїздила до Оттави, і вона мене залучала до своєї команди. Пізніше, коли входила до управи Світової федерації українських жіночих організацій (СФУЖО)[9], я очолила в ній відповідний комітет із протидії торгівлі людьми (Anti-Trafficking Committee, 2007–2012). Ми співпрацювали з ООН, яка провадила кампанію по боротьбі з торгівлею людьми «Синє серце» (Blue Heart Campaign). Я нав’язала контакти з ними, і, властиво, ми цю всю інформацію поширювали в Україні, зокрема перекладаючи її українською мовою.

Також я знайома з журналістом Віктором Малареком, який працював із темою секс-торгівлі[10].

Т. М.: Я пам’ятаю, що книжку канадського журналіста українського походження Віктора Маларека з розвідувальної журналістики «Наташі: сучасна світова секс-торгівля»[11] (The Natashas: Inside the Global Sex Trade, 2003) перекладено українською і російською мовами, її було презентовано в Україні.

О. С.: Ми разом із Малареком їздили в Чикаго, куди нас запросила одна жіноча організація, і представляли цю тему. Так що я з ним співпрацювала в цій справі і від імені СФУЖО вручила йому нагороду. Тема торгівлі людьми, зокрема секс-торгівля, залишається актуальною й нині.

І. Ключковська та О. Сушко в Київському оперному театрі (2016)

Тоді, щоб донести важливість проблеми, я вирішила сконтактувати з жіночими організаціями в Україні, які займаються подібною тематикою. Так я вийшла на Любов Максимович і ГО «Центр “Жіночі перспективи”»[12] у Львові. Любов Максимович разом із представницями інших організацій брала участь у сесії на цю тему, яку я очолювала, під час Конгресу СКУ в Києві. Я запросила її до Канади, коли ми тут мали схожу сесію в Торонто. Ця тема дуже важлива, кінця її не видно.

Т. М.: Ви згадали вже про Світову федерацію українських жіночих організацій (СФУЖО), яку ви наразі очолюєте й у якої є офіс у Торонто. Можете трошки розповісти найголовніше про цю організацію та про її найважливіші здобутки для жіночого руху в Україні і за кордоном.

О. С.: Світову федерацію українських жіночих організацій було засновано після Другої світової війни в місті Філадельфії[13]. Нині СФУЖО об’єднує майже 30 жіночих організацій із 16 країн на чотирьох континентах. Ми займаємося різними справами, які стосуються становища жінок. Видаємо журнал «Українка в світі»[14]. Проводимо річні наради в різних країнах, де є зорганізоване жіноцтво (Париж, Львів, Київ, Стокгольм). Розсилаємо нашим організаціям важливу для жіноцтва інформацію.

Здійснюємо міжнародні кампанії, як-от на підтримку Надії Савченко, котра перебувала в полоні. Ми так працювали над тією темою: надсилали листи, просили всіх, щоб підтримували. Ну, ми знаємо, що було при кінці, але загалом наші зусилля мали результат.

Л. Порохняк одержує відзнаку СФУЖО Княгині Ольги (2016)

Також маємо дуже добрі відносини з жіночими організаціями в Україні. Насамперед це Національна рада жінок[15], яку очолює д-р Людмила Порохняк[16], Союз українок України, Ліга українок України та інші. Недавно ми підписали листа про офіційну співпрацю з Міжнародним інститутом освіти, культури та зв’язків із діаспорою (МІОК)[17] Національного університету «Львівська політехніка». Директорка цього інституту — д-р Ірина Ключковська[18].

Крім того, ми багато уваги звертаємо на нашу працю при ООН, маємо там офіційне представництво. Щороку, коли в ООН влаштовується Комісія статусу жінок, ми беремо активну участь, організовуємо сесії, зустрічі тощо. Головна представниця від СФУЖО, д-р Марта Кебало[19], дуже діяльно постійно представляє нас в ООН. Як голова СФУЖО я беру активну участь у цих заходах.

Т. М.: За свою громадську і державну роботу ви отримали чимало нагород, зокрема в Канаді.

О. С.: Так, я одержала Орден Канади (Order of Canada). Нас у Канаді тільки три українки, хто має цей орден. Це справді велика пошана за працю, тому що я працювала з урядом із цих жіночих тем, з містом, де живу, і дуже діяльно в українській громаді, була крайовою головою Конгресу українців Канади тощо. Я була першою головою-жінкою за всі роки, відколи засновано Конгрес, десь 1940 року.

Не знаю, хто подав мене на цей орден. Мені казали, що там вони два роки досліджують усю інформацію, яку їм надають, усі листи підтримки. Це справді велика шана і велика честь. А разом з тим почуття скромности. Вони вручають сніжинку, і знаєте, чому сніжинку? Вони хочуть, щоб ми це завжди носили, бо кожна сніжинка відмінна, так і кожна особа, якій дають цю нагороду, відмінна.

А ще тому що я кавалерка ордену і тому що я працювала над проблемами рівноправности та прав людини, мене часто запрошують бути суддею в питаннях надання громадянства Канади. Я керую церемоніалом, тобто вітаю нових громадян, повідомляю про відповідальність громадянина, проводжу церемонію і присягу. Для мене це надзвичайно велика честь.

Під час отриманні відзнаки в Києві (2016)

Крім «Орден Канади» й ордена від президента Ющенка, я отримала й інші нагороди та відзнаки: ювілейну медаль королеви (2013), орден святого Володимира від Світового конгресу українців (2008), медаль «Шевченко» від Конгресу українців Канади (1995), митрополичу премію від Української православної церкви Канади (1991) та ін.

Медаль "Учасник Євромайдану" (2016)

Т. М.: Ви казали, що вже багато років ви є в Конгресі українців Канади. Що ви думаєте взагалі про жінок і активізм жінок у рамках цього Конгресу? Яку роль там відіграють жінки?

О. С.: Так, до Конгресу, крім головної управи, входять крайові організації і багато з них це жіночі організації. Так що є досить добрий баланс. Я була першою жінкою-головою, отже, то був перший раз. А тепер головує Павло Грод[20].

Жінки в КУК грали відповідну роль, можу сказати. Я перед тим була головою локального відділу, тоді провінційного відділу, опісля крайової управи.

Протягом 15 років я була членкинею консисторії (провід церкви в Канаді) Української православної церкви Канади (1985–1995, 2000–2005), вперше мене номінували 1985 року. До консисторії входять 12 мирян і 12 священиків. Собор УПЦК відбувається кожні п’ять років, на ньому обирають членів консисторії. Властиво, я була тільки другою жінкою на цій посаді.

Т. М.: Маю ще запитання, яке стосується гендерної рівности і релігії. Чи може віруюча людина, релігійна сповідувати ідеї рівних прав і можливостей, адже вважається, що в основних релігіях чітко прописано становище жінки і воно гірше, ніж у чоловіка? Ви людина віруюча, до того ж активно залучена в церкву, але паралельно ви працювали з питаннями гендерної рівности, які ніби кидають виклик традиційним уявленням. Як, на вашу думку, це поєднується?

О. С.: Я тепер є головою парафіяльної ради українського православного собору Св. Володимира в Гамільтоні — вже десятий рік. Ми займаємося різними справами, не тільки гендерними чи жіночими. Мене всі шанують, у моїй екзекутиві половина жінок і половина чоловіків. І у нас немає жодної проблеми з цим. Ми працюємо над різними темами: щоб молодь була з нами, щоб існувала українська школа і недільна школа теж, розробляємо й підтримуємо різні культурні, мистецькі програми. Так що, на мою думку, це не проблема взагалі. Ми не можемо бути священиками і не можемо заходити у вівтар — поза цим я не бачу проблем. Справа позитивна — є пошана.

Презентація книжки про Наталію Кобринську, разом з Ореславою Хомик та Маріянною Заяць (Київ, 2016)

У православній церкві священик не є головою громади. У нашій церкві він шанований і приходить на засідання екзекутиви як дорадник, він сидить із нами, у нас у всіх добрі стосунки, але він не може нам наказувати — тільки порадити. Наскільки я розумію, в католицькій церкві священик може бути головою парафії й у нього більша відповідальність у цьому плані.