Новітні тенденції фемінізму: що показало 8 Березня 2020 року в Україні і світі

Історія українського фемінізму: досягнення, поразки, цілі та 8 Березня

Україна ввійшла в пострадянську добу з практикою відзначати 8 Березня, яка сформувалася ще в 1960-х роках у Радянському Союзі. Саме тоді цей день став святом весни, краси, квітів та одноденного звільнення дружин і матерів від так званої «другої зміни» — хатньої праці, яку вони виконували переважно одноосібно ввечері після основної роботи та на вихідних. Падіння «залізної завіси» дало українкам нагоду й можливість дізнатися про феміністичний рух.

Першими феміністками в незалежній Україні були жінки з академічних кіл: науковиці відкрили для себе існування феміністичної школи в літературознавстві та цілої окремої дисципліни гендерних досліджень. У другій половині 1990-х років почали з’являтися феміністичні організації правозахисного, просвітницького і громадсько-політичного спрямування. Ще пізніше поняття фемінізму дійшло і до ширших кіл: в Україні транслювали першу профеміністичну на пострадянському просторі телепередачу «Я сама», що її з 1995 року вела на російському телеканалі ТВ–6 Марія Арбатова. У 2004 році на платформі livejournal було започатковано українську спільноту feminism-ua, 2005 року — російськомовну спільноту feministki. У середовищі українського анархістського руху жінки виявили анархістський фемінізм та історію іспанської жіночої анархістської організації часів громадянської війни Mujeres Libres («Вільні жінки»).

Марш у 2008 році. 

Перший феміністський марш 8 Березня в Україні організували 2008 року саме жінки з київського анархістського колективу «Свободна». Із 2009 року марші відбувалися вже в кількох великих містах. Так поступово офіційному відзначенню свята на рівні держави і масової культури почало протиставлятися контркультурне — таке, що повертає восьмому дню березня зміст жіночої емансипації. Переосмислення своєї гендерної й соціальної ролі та радянської культурної спадщини, що його заклали нові феміністські ініціативи, не почалося і не закінчилося переосмисленням звичного свята, але останнє стало найяскравішим публічним вираженням цього переосмислення.

У 2010 році в Києві за підтримки Центру візуальної культури (тоді ще Національного університету «Києво-Могилянська академія») було створено «Феміністичну офензиву» — жіночу сепаратистську (лише жінки могли бути учасницями групи й ухвалювати рішення на зборах) ініціативу, яка проіснувала до 2014 року. Крім конференцій, мистецьких заходів і акцій протесту проти заборони абортів, організація провела за ці чотири роки і кілька маршів 8 березня. Перший марш до 8 Березня в Києві під назвою Феміністичний марш відбувся 2011 року саме з ініціативи «Феміністичної офензиви», інші співорганізаторки — ГО «Інсайт» та сам ЦВК. Марш одразу зібрав кількадесят осіб, серед них чимало учасників-чоловіків.

  Марш у 2011 році. 

За ці роки вже оформлений публічний жіночий рух в Україні часто був реактивним, зокрема доводилося реагувати на законодавчі ініціативи із заборони абортів, криміналізації гомосексуальности та обмеження прав на штучне запліднення. Проте після перемоги Євромайдану жіноча емансипація вельми пришвидшилася (детальніше про це у «Феміністичних підсумках 2014–2019 років»): було скасовано перелік із 450 заборонених для жінок професій, ухвалено рамковий закон про гендерну рівність у Збройних силах України, дозволено навчання у військових коледжах для дівчат, почали розпадатися попередні гендерні ролі «барбі» (гламурної жінки) та «берегині» (хранительки домашнього вогнища). Жінок, яким близькі ідеї фемінізму, помітно побільшало, і хоча наразі у нас немає якихось кількісних даних про рух українських феміністок, ми можемо приблизно орієнтуватися на зростання кількости учасниць маршів, частоту проведення феміністських подій, частоту згадування феміністської повістки у ЗМІ.

Проте це не означає, що феміністський рух в Україні здобуває лише перемоги. Досі не ратифіковано Стамбульську конвенцію (докладніше про це далі). З 2018–2019 років зростає активність антигендерних праворадикальних груп у відповідь на збільшення кількости феміністських (і присвячених правам ЛГБТ-спільноти) подій. Рівень гендерно-зумовленого насильства досі надзвичайно високий: щороку в Україні з фізичною й сексуальною агресією в родині стикається понад мільйон жінок, а від домашнього насильства гине 600 жінок[1]. З огляду на це антинасильницька або ж безпекова повістка нині надзвичайно пріоритетна.

Зважаючи на загальний поступ жіночої емансипації останнім часом, вимоги маршів 2015–2018 років (2014-го його не проводили через початок російської воєнної агресії в Україні) радше проактивні і рідко пов’язані з потребою відповідати на консервативні законотворчі ініціативи, як це було у 2012–2013 роках. ЗМІ досі переважно не готові сприймати слово «фемінізм», однак поява в останні роки кількох тематичних інтернет-видань зрушила ситуацію з мертвої точки, відтак ігнорувати велику ходу в центрі Києва і в інших містах мейнстримна преса більше не може. Це, своєю чергою, призвело до того, що змінився візуальний бік маршів у бік націлености на об’єктиви камер, почали з’являтися костюмовані персонажі і навіть плакáти англійською мовою.

Поступово вимоги відійшли від базово-ліберальних, почали деталізуватися і набирати інтерсекційного характеру, а до маршів стали приєднуватися дедалі більше різних ініціатив. Перший повноцінно інтерсекційний марш із великою кількістю озвучених вимог відбувся в Києві 2018 року з ініціативи організації «Інсайт». Він водночас намітив розмежування у феміністському русі. Навколо його назви — Марш жінок, на відміну від Феміністичного маршу, — і тематики виникла гостра дискусія: організаторок звинуватили в тому, що слово «жіночий» відхиляє подію від феміністської повістки, а інтереси маргіналізованих суспільних груп недостатньо представлено у її повістці.

«Цього року ми бачимо створену “Інсайтом” подію “Жіночий марш”. У самому тексті події не йдеться про расизм, що тільки посилився в країні, про трансфобію, яка стала “візитною карткою” мейнстримного фемінізму в Україні, немає мови і про жінок, залучених до секс-роботи, тих, хто вживають наркотики, не громадянок України, лесбійок, ромок, людей із ВІЛ та інших уразливих груп. В описі акції навіть не згадано слово “фемінізм”, що може свідчити про присвоєння повістки і викривлення її в цілях організацій, зазначених як організаторки», — йдеться в заяві організації «Ритми спротиву»[2]. 

Організаторки заперечили і одне, і друге, зокрема звернули увагу на участь у марші низових ініціатив секс-працівниць, ВІЛ-позитивних жінок, ромських жінок, а також прямо задекларували прихильність до фемінізму в супровідних текстах: «Громадська організація “Інсайт” уже сім років поспіль бере участь в акціях до Міжнародного дня прав жінок. Щороку, як і нині, ми виходимо з чіткою повісткою: [...]

• За фемінізм. Ми виступаємо за визначення, встановлення і досягнення рівних політичних, економічних, культурних, особистих і соціальних прав для жінок. Наголошуємо, що феміністкою/феміністом є людина, яка поділяє ідеї і принципи рівности чоловіків і жінок.

• Проти насильства щодо жінок, ЛГБТКІ+ людей із небінарною ідентичністю тощо.

• Проти фізичного насильства, поширення праворадикальних рухів, створення національних дружин, нападів на ЛГБТКІ+ на гендерні заходи».[3] 

Критикеси, зрештою, взяли участь у феміністичному марші в Херсоні, а побоювання щодо викривлення повістки не підтвердилися в дійсності.

Сам факт таких конфліктів свідчить про те, що принаймні з 2018 року всередині українського феміністського руху з’явилися видимі розходження. Станом на 2020 рік умовно можна виділити ліберальний та інтерсекційний фемінізм, які співпрацюють і почасти перетинаються та відповідають за основну частину публічних феміністських подій; радикальний фемінізм, який тримається окремо і зосереджується на трансексклюзивності й аболіціоністському підході до юридичного регулювання проституції; анархічний і марксистський лівий фемінізм, який фокусується на майновій нерівності й економічному вимірі життя жінок; та критичний квір-фемінізм, який теж існує окремо від центральних феміністських подій.

Хоча ця класифікація досить недискретна й приблизна, вона працює на практиці: організаторкам основних акцій час від часу «прилітає» критика з боку прихильниць інших течій, базована саме на ідейних розбіжностях, а не на приватних конфліктах. Нейтральна позиція щодо законодавчого регулювання проституції сприймається як підтримка моделі легалізації (доходить до конспірологічних звинувачень у «сутенерському лобі»), а ініціатива в проведенні акцій і наявність ресурсів для їх ефективного втілення — як спроба відтіснити від формування повістки більш маргіналізовані групи (цікаво, що не завжди представниці і представники «критичної течії» говорять про себе: навряд чи можна вважати маргіналізованими в значенні непривілейованих в Україні осіб, які здобули вищу освіту на Заході).

У 2020 році критику висловила також група митців[4], котрі виступають з позицій захисту тих, хто для цього маршу нібито занадто маргіналізовані, щоб узяти в ньому участь і бути почутими.

По суті, найголовніша проблема з такою критикою полягає в тому, що претензію «про насильство мало говорять» пред’явлено події, центральною темою якої цьогоріч було заявлено ратифікацію Стамбульської конвенції (Конвенції Ради Європи про запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами), тобто не що інше як передумова для створення комплексної і дієвої системи протидії домашньому й гендерно-зумовленому насильству.

«Нам кажуть, що ми вигадуємо, що насправді насильства немає, а сварки і бійки в сім’ї — це особиста справа родини. Нас переконують, що ми самі провокуємо насильство, що наш одяг, макіяж, поведінка провокує ґвалтівника. Нам повторюють, що жінки не рівня чоловікам, що ми повинні сидіти вдома і надихати їх на звершення. Щоразу, коли ми говоримо про те, що нас ґвалтують, зневажають, б’ють і обмежують у правах на системному рівні, то чуємо, що це лише вигадки або що ми занадто емоційні. Кожна з нас чула це не раз у своєму житті. З нас досить!» — звучить заклик до маршу.

17 січня 2020 року у Верховній Раді сформувалося депутатське об’єднання «Цінності. Гідність. Родина», метою якого заявлено зміцнення «родинних цінностей» та популяризацію консервативної думки, тому побоювання щодо консервативного повороту на рівні офіційного курсу держави небезпідставні. Стамбульська конвенція зобов’язує держав-учасниць розробляти і впроваджувати комплексну скоординовану політику протидії домашньому і гендерно-обумовленому насильству. Станом на сьогодні Україна не ратифікувала цей документ унаслідок протистояння цьому з боку церковних кіл «через нав’язування гендерної ідеології, яка не здатна захистити жінок від насильства, проте суттєво шкодить моральним засадам і сімейним цінностям українського суспільства»[5] та з боку консервативної частини парламенту.

Організаторки маршу підготували також петицію до Президента України із закликом ініціювати рішення про необхідність створити законопроєкт про ратифікацію та сприяти внесенню цього законопроєкту до Верховної Ради України. Підписати її можна за посиланням https://petition.president.gov.ua/petition/87528.

Окремо слід відзначити питання ультраправого насильства: у тих чи тих обсягах воно завжди існувало паралельно феміністському рухові і близькому до нього ЛГБТ-рухові та загрожувало їм обом. До 2014 року цей рух охоплював і відверто проросійські групи на кшталт «Вєрного казачєства», але десь із 2018 року (ймовірно, здобувши підтримку світової консервативної спільноти) він різко пішов угору саме як антигендерний, «сімейний» і консервативний, як відповідь на зростання кількости феміністських подій, яким можна перешкодити відбутися.

8 березня 2020 року: Жіночий* марш у Києві

Цього року, як і в попередні роки, київський марш викликав дискусії у феміністському середовищі за тиждень-два до самої події.

Прихильниці шведської моделі законодавчого регулювання проституції (яку ще називають нордичною, аболіціоністською або моделлю криміналізації клієнта), котрі мають кілька великих спільнот у фейсбуці, але не часто активні в офлайнових акціях та інших темах феміністської повістки, звинуватили організаторок у підтримці сутенерства через участь в акції організації секс-працівниць «Легалайф-Україна», яка виступає за декриміналізацію секс-праці в Україні. Окремі коментаторки навіть погрожували опоненткам (у відповідь на сарказм опонентки «а ще я немовлят їм» прозвучала погроза «ну, ми не немовлята, можемо напіддати тобі самі»)[6]. Позиція організаторок полягала в тому, що центральна тема події — ратифікація Стамбульської конвенції, а щодо інших питань учасниці можуть мати різні погляди. Зрештою, критикеси маршу з боку прихильниць шведської моделі, як і в попередні роки, після внутрішніх дискусій про можливість участи теж приєдналися окремою колоною.

8 березня на марш у Києві вийшло від двох до трьох тисяч осіб, зокрема й чоловіків. Співорганізаторками події разом із ЛГБТ-організацією «Інсайт» виступили «Міжнародна амністія в Україні», організація ВІЛ-позитивних жінок Positive Women, благодійна організація секс-працівниць «Легалайф-Україна», ромський жіночий фонд «Чіріклі», Український жіночий фонд.

Перед початком маршу в Києві. Фото: Олена Ангелова / Гендер в деталях

Крім підтримки безпекової повістки, різні групи учасниць винесли на публічну сторінку маршу у фейсбуці свої розгорнуті вимоги й заяви, а на саму подію — свої плакати. Вперше серед них були мусульманки і маломобільні жінки, так само вперше на таких акціях з’явилася велоколона. З інших тем, артикульованих у рамках колон, виступів і заяв, — потреби наркозалежних жінок і секс-працівниць, потреби ВІЛ-позитивних підлітків, участь жінок у побудові сталого миру й безпеки, адвокація потреб матерів та забезпечення дружньої до людей з дітьми міської інфраструктури, дискримінація жінок на ринку праці, участь жінок у кліматичному русі, потреби спільноти трансгендерних людей, жіночий спорт.

Якісно інтерсекційна структура маршу успішно працює в Києві останні два-три роки, а число учасниць постійно зростає. Цю тенденцію я хотіла б спрогнозувати і на наступні роки.

Мусульманки перед маршем у Києві. Фото: Олена Ангелова / Гендер в деталях

До участи в марші долучилися також молоді жінки з антифеміністського езотеричного руху «Срібло троянди»: вони принесли труну, у якій символічно «ховали» фемінізм.

Іронія в тому, що, несучи важкий предмет, перфомансистки виконували роботу, яка вважається чоловічою; та й узагалі, на тлі веселих дівчат у танці, дівчата, які сумно тягнуть важке, однозначно грали на боці фемінізму. Труну допоміг принести на акцію лідер згаданого вище депутатського об’єднання Святослав Юраш, із яким ця антифеміністська група задекларувала співпрацю щодо можливого впровадження в Україні криміналізації клієнтів секс-працівниць. У цьому позиція групи збігається і з частиною феміністського руху.

З боку праворадикальних «антигендерних» груп («Традиція і порядок», «Правий сектор», «Християнський фронт», «Катехон») теж відбулася контракція числом десь п’ятдесят учасників. Активісти, відокремлені від жіночого маршу кордоном поліції, били в барабани і публічно зачитували молитви різних християнських конфесій, а після акції напали на окремих учасниць, які ще не встигли добратися додому. Чотирьох нападників затримала поліція.

Марші в українських містах

Марші також уже не вперше відбулися в містах, де є феміністська спільнота, — у Харкові (від п’ятиста до тисячі осіб), Львові (близько двохсот осіб), Херсоні (близько ста осіб). Учасниці акції в Маріуполі (близько сорока осіб) використали яскраво-рожевий колір для його феміністського перепривласнення і солідарности «з усіма жінками* різних ідентичностей, вподобань, походжень та переконань». Невеликі акції відбулися в Одесі і Луцьку.

«Рожевий бунт» у Маріуполі. Фото: Платформа ТЮ

Уперше цього року хода до 8 Березня відбулася в Полтаві під назвою Марш лагідної фемінізації. В акції взяли участь кількадесят жінок із гаслами «Я — жінка і я змінюю світ!», «Зручні дівчата не роблять історію», «Повага щодня», «Я — мама, я — феміністка», «Безпека — наша вимога», «Б’є — значить сяде», «За рівні права і можливості»[7].

На свою першу акцію вийшло і близько двох десятків жінок у Запоріжжі під гаслами «Свобода, рівність, жіноча солідарність», «Права жінок = права людини», «Ні сексизму! Ні расизму» та іншими[8].

Акція мала відбутися і в Краматорську, але через небезпечну епідеміологічну ситуацію в місті її перенесли на невизначений термін (так само «переїхав» в онлайн щорічний березневий харківський освітній проєкт «Тижні жіночої солідарності»).

В Ужгороді акцію, що відбулася, треба вважати успіхом, адже в попередні роки публічні заходи до 8 Березня зривала неонацистська організація «Карпатська Січ». Цього року представницям дванадцятьох місцевих організацій вдалося домовитися про співпрацю з місцевою владою, тому подія змогла пройти безпечно.

(Докладний огляд усіх акцій, які відбулися в Україні цього року, читайте в статтях Анастасії Костіної «Гасла, плакати й “традиційні барабани”»[9] та «Про права, а не тюльпани»[10]).

Усього цьогоріч в акціях в Україні взяло участь близько п’яти тисяч осіб, головно жінок, але в Києві з помітною часткою чоловіків. Регіональні акції поки що порівняно невеликі і проходять переважно під гаслами загального характеру на зразок наведених вище, специфічною вимогою є хіба що та сама ратифікація Стамбульської конвенції.

8 Березня в медіа

Загальнодержавні і місцеві ЗМІ про акції до 8 Березня писали назагал адекватно, хоча й стисло. Проте окремі ЗМІ приділили забагато уваги контракціоністкам із труною, відвівши їм половину чи й більшу частину матеріалу, а це виразно зміщує акценти в бік неправдивости. Міжнародна преса не приділила київському маршеві великої уваги і обмежилася кількома знімками у фотогалереях про те, як цей день відзначали в усьому світі, а тим паче проігнорувала регіональні події. Натомість учасниці події вочевидь розраховували на міжнародну видимість, про що свідчать непоодинокі англомовні плакати. Лише одне інтернет-видання («Вечірній Київ») дало посилання на петицію, підписати яку закликали організаторки маршу.

Напис на плакаті «Місце жінки — у спротиві». Фото: Олена Ангелова / Гендер в деталях

Міжнародний жіночий день — не «совкове», а всесвітнє свято

Відома радикально антирадянськими поглядами ексміністерка охорони здоров’я Уляна Супрун, на жаль, поширила неправдиву інформацію, пов’язавши вихідний день 8 березня як спадок Радянського Союзу із високою гендерною нерівністю[11]. Проте за даними рейтингу Global Gender Gap Report за 2020 рік[12], найгірші позиції посідають країни мусульманського Сходу (Іран, Ірак, Пакистан, Ємен) і Африки (Гвінея, Нігерія, Гамбія, Чад), а не пострадянські. Ба більше, з п’яти країн, що їх Супрун навела як приклад, три мають у цьому рейтингу позиції вищі за Україну: Молдова — 23 місце, Білорусь — 29 місце, Куба — 31 місце, Україна — 39 місце, — а отже, їхньої пострадянськости соромитися не варто. Зрештою, в СРСР таки відбувалася емансипація жінок і, хоча цей процес був внутрішньо суперечливим і недосконалим, прогрес порівняно з Російською імперією і навіть почасти з країнами Європи цілком помітний.

Радянські трансформації смислу 8 Березня в день весни й жіночої краси (детальніше про них — у статті Оксани Кісь «Украдене свято»[13]) не скасовують той факт, що Конвенція Організації Об’єднаних Націй про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 року, яку ратифікували 150 держав, серед них і Україна, зобов’язує країн-учасниць проводити заходи, спрямовані на ліквідацію гендерної дискримінації.

З 1996 року щорічні святкування Міжнародного дня прав жінок під егідою ООН проходять під певним гаслом, 2020 року воно звучало як «Я покоління рівності» (I am Generation Equality), а отже, світова спільнота вважає їх доцільними. Незалежно від того, мати 8 березня вихідний і проводити в цей день марші чи не мати і проводити марші в найближчий вихідний, і наші міжнародні зобов’язання, і артикульовані знизу потреби українських жінок досі вимагають пильної суспільної й медійної уваги до себе. Боротьбу тисяч жінок за свої інтереси не слід зневажливо означати як «радянську», адже боронити свої права не соромно.

Навряд чи можна вважати пострадянською країною Францію, де на марш у столиці вийшло 60 тисяч жінок[14]. У паризькому марші взяла участь українська група FEMEN, багато жінок одягнули костюм Розі-клепальниці — відомого феміністського символу.

Thibault Camus/ AP Photo

Неофіційною героїнею французького 8 Березня стала акторка Адель Енель («Портрет дівчини у вогні»). У листопаді 2019 року вона відкрито розповіла про домагання з боку режисера свого першого фільму Крістофа Руджіа[15], а в лютому 2020 року демонстративно, зі словами «Браво, педофіле» покинула церемонію вручення премії «Сезар»[16], коли нагороду за найкращий фільм отримав режисер Роман Поланський, відомий сексуальним насильством щодо неповнолітньої. Свій останній фільм «Я обвинувачую» Поланський, котрий переховується від американського правосуддя у Франції, зняв про справу Дрейфуса, що багато хто витлумачив так, ніби він асоціює з Дрейфусом себе. Протест Адель Енель підтримали інші учасниці й учасники заходу, а під залом, де проводилася церемонія, зібрався великий жіночий протест[17].

Напис на плакаті «Дякую, Адель Енель». Фото: Martin Bureau via Getty Images

Серед акцій у світі слід відзначити також мексиканську, де жінки оголосили 9 березня «днем без жінок» — днем загальнонаціонального страйку з одночасною відмовою виходити на вулиці і робити покупки[18]. Через це з вулиць «зникли» десятки тисяч жінок. Напередодні, 8 березня, у десятках міст відбулися масові акції. Центральна тема цього року в Мексиці схожа на українську — це феміцид, що його й символізує «зникнення».

Протест у Мехіко. Фото: Luis Antonio Rojas / The New York Times

У Берліні 8 березня — офіційний міський вихідний із 2019 року, і марш цього дня під гаслом «8 березня — день жіночої боротьби» зібрав 12 тисяч учасниць і учасників[19]. Загалом марші, флешмоби й пікети відбулися в багатьох країнах світу, від Швейцарії до Пакистану, навіть попри спалах пандемії коронавірусу, який наклав обмеження на кількість учасниць і число акцій. У Багдаді жінки поєднали відзначення Міжнародного жіночого дня з участю в протестах із різноманітною політичною й соціальною повісткою; ці протести тривають у країні з жовтня і вже призвели до відставки прем’єр-міністра[20].

Жінки на демонстрації в Багдаді. Фото: Thaier Al-Sudani / Reuters

Порівнювати київський марш з іншими акціями не дуже доцільно через суттєві відмінності в здобутках жіночого руху в різних країнах. Подекуди, як у країнах Скандинавії, у таких акціях майже немає потреби, подекуди, як у Киргизстані, поліція просто не дозволила акціям відбутися. Цей текст не претендує на всебічний аналіз місця українського феміністського руху всередині загальносвітового, а проте це місце безперечно є і це добре.

Підсумки та прогнози

Нині український фемінізм має далекосяжні перспективи для дальшого кількісного зростання, що сприяє поглибленню розколу між наявними течіями та формуванню нових. Станом на тепер безпекова й інтерсекційна повістки максимально пріоритетні, проте сильні позиції має і ліберальна, спрямована на підсилення жінок, на зростання їхнього лідерства та їхньої політичної участи.

У статті 2018 року я прогнозувала позитивну динаміку феміністського руху, і, як бачимо, за два роки він справді зріс кількісно і якісно. Безпекова повістка, зокрема ратифікація Стамбульської конвенції, залишається пріоритетною, як і уважне стеження за діяльністю консервативного лобі в парламенті.

Так само ми спостерігаємо поглиблення суперечностей і розмежувань між різними течіями, а ось чого я не спрогнозувала тоді, так це появи публічного жіночого антифеміністського проєкту. Інтерес до публічної події в центрі міста у мейнстримних ЗМІ є, але не більше, отже, завдання налагодити взаємодію фемінізму з ширшим загалом суспільства ще попереду. На наступні рік-два я прогнозую стабільність динаміки останніх років.