Жінки у військовій справі

Фу Хао (бл. 1200 р. до н. е.)

Про походження родини та дитинство Фу Хао практично нічого невідомо. Вона була дружиною китайського імператора У-Діна, оракулом-заклинателькою і верховною жрицею. Однак відомою жінку зробив не шлюб із імператором, а видатні воєнні досягнення. Вона стала першою в історії Китаю очільницею армії. Фу Хао керувала тринадцятитисячним військом – найбільшим збройним формуванням тієї епохи. На чолі армії вона брала участь в усіх кампаніях, що за наказом У-Діна відбувалися на кордоні з імперією Шан. Жінка керувала бойовими колісницями та була командувачкою таких знаменитих воєначальників як Чжі та Хоу Ґао, котрі навчалися в неї мистецтвам бою і воєнної тактики. Фу Хао здобула багато перемог над державами ту-Фан, Ба, І та Цян.

Імператор високо оцінював талант дружини-воєначальниці: вона отримала в управління прикордонну область, успішно захищаючи її від чужоземної агресії. Її палац став символом воєнної могутності Шан і стримував сусідів від вторгнення на територію імперії.

Фу Хао поховали на кладовищі верховних правителів у місті Іньсюй. Вона не лише домоглася права займатися воєнними та релігійними справами, що досі були неприступними для жінок, але й стала в цих сферах найуспішнішою.

Жанна д’Арк (1412 – 1431 р.)

Народилася в селищі Домремі, що на межі Шампані та Лотарингії, у заможній селянській сім’ї. Кажуть, що Жанну з дитинства переслідували видіння: уві сні дівчині являлися християнські святі, віщуючи їй роль визволительки Франції. У сімнадцять років Жанна звернулася до дофіна Карла по дозвіл приєднатися до війська. Її призначили командувачкою підрозділу, що в той час боровся з англійцями під Орлеаном. Таке рішення було неочікуваним і ризикованим, однак Жанна мала цілковиту підтримку Карла, адже засвідчила його права на престол (дівчина апелювала до своїх видінь). Перш ніж отримати обладунки, жінка була змушена пройти комісію богословів, щоб підтвердити право носити чоловічий одяг. Одержавши відповідний дозвіл, Жанна д’Арк стає очільницею армії та здобуває в Орлеані першу перемогу, захопивши з невеликим загоном бастіон Сен-Лу. Воєначальниця здійснює ще кілька успішних операцій і змушує англійців відступити. Восьмого травня місто звільнили (цей день і нині є святковим), а Жанна д’Арк стала Орлеанською дівою та національною героїнею.

Після відновлення воєнних дій полководиця вирушає до Комп’єна, що вже був в облозі. Однак хтось із близького оточення зраджує її – д’Арк опиняється спершу в бургундському, а згодом в англійському полоні. Карл, що завдячував Жанні нещодавнім сходженням на престол, відмовляє їй у допомозі. Англійська церква судить д’Арк як єретичку та засуджує на публічне спалення. Як і багатьох інших непересічних жінок, їй закидають стосунки з дияволом (не забувають і про чоловічий одяг, що йому – з очевидних причин – надавала перевагу полководиця). Однак справа проти Орлеанської діви була, в першу чергу, політичною, адже д’Арк стала для французів символом єдності та надії. Її смерть мала покласти кінець воєнним успіхам Франції. Тим не менш, сталося протилежне – усі зусилля були покладені на те, щоб англійці відповіли за цей удар. У 1453 р. Столітня війна завершилася перемогою французів, а Жанна д’Арк і після смерті лишилася втіленням національного духу та героїчної боротьби.

Надія Андріївна Дурова (1783 – 1866 р.)

Народилася в Києві в сім’ї військового, однак батьки майже одразу віддали її на виховання другові-гусару, тож до п’яти років дівчинка росла такою собі «полковою донькою». У вісімнадцять її видали заміж, однак щасливого шлюбу не вийшло. Захопившись козаком-осавулом, Надія лишила родину та втекла з коханим. Вдягнена по-чоловічому, Дурова приєднується до кавалерійського полку (кіннота не носила борід, тому жінку було важче викрити). Надія брала участь у битвах при Ґудштадті та Фрідланді й була в Тільзиті в день підписання мирної угоди з Наполеоном. Під час одного з боїв Дурова, ризикуючи життям, урятувала пораненого командувача та здобула звання унтер-офіцерки й Георгіївський хрест. Однак те, що непересічний боєць є насправді бійчинею, все ж стало відомим. Перед однією з битв жінка пише батькові лист із вибаченнями – за написаним її згодом і викривають. Про історію офіцерки дізнається навіть імператор – і, замість обуритись, висловлює щире захоплення її відвагою. Надія дістає дозвіл воювати далі. У франко-російській війні Дурова очолювала півескадрон, билася під Бородіном та була ординарчинею фельдмаршала Кутузова. Надія вийшла у відставку, маючи звання штабс-ротмістерки. Бійчиня прожила до 82 років і була похована в Єлабузі з усіма воєнними почестями, що на них ця видатна жінка, без сумніву, заслуговувала.

Євгенія Михайлівна Шаховська (1889 – 1920 р.)

Народилася в Петербурзі у заможній купецькій сім’ї та здобула якісну світську освіту. Завершивши Смольний інститут, Євгенія зацікавлюється тим, що було аж ніяк недоступне колу «шляхетних панянок», що із ними разом вона декілька років навчалася. Дівчина захоплюється боксом і стрільбою, освоює водіння авто. Згодом її увагу привертає авіаційна галузь, що тільки почала розвиватися та цілком виправдано вважалася небезпечною. Дізнавшись про Раймонду де Лаош, що у 1909 р. стала першою в історії літункою, Шаховська, захоплена досвідом француженки, нарешті зважується вступити до авіашколи. Вона виїжджає на навчання до Німеччини та за три роки одержує диплом. Євгенія починає працювати інструкторкою, однак трапляється випадок, що змусить її відмовитись від кар’єри. Під час одного з польотів біплан Шаховської потрапляє до повітряної ями та розбивається. В авіакатастрофі гине відомий літун В. Абрамович, що був другим пілотом, а Євгенія дивом лишається цілою. Більш як на рік Шаховська лишає польоти, однак із початком Першої світової вирушає на фронт. Євгенія стає першою в світі воєнною літункою: вона здобуває звання прапорщиці. Однак довго воювати їй не дозволили. Наприкінці 1914 р. її звинувачують у шпіонажі (згадавши, вочевидь, німецьку освіту) та ув’язнюють. Після більшовицького перевороту Шаховська виходить із тюрми та погоджується на посаду в ЧК. Від гордої та натхненної жінки, що марила небом, після жорен двох режимів лишається тільки спогад; в’язниця ламає її. Кар’єра слідчої не сприяє віднайденню себе та не робить Євгенію щасливою: у 1920 р. жінка гине у стрілянині.

Олена Іванівна Степанів (1892 – 1963 р.)

Народилася в сім'ї священика УГКЦ, навчалася в семінарії Українського педагогічного товариства та долучилась до організації «Пласт». Згодом Олена стала студенткою філософського факультету Львівського університету, членкинею товариства Сокіл та організувала й очолила його першу жіночу чоту. Степанів брала активну участь у стрілецькому русі, заснувала товариство «Січові стрільці – ІІ» і керувала жіночим підрозділом. Жінки-військові були явищем нетиповим: про бійчиню писала австрійська преса, її фото друкували на листівках та уславлювали піснями.  Під час Першої світової командувала жіночою ротою, відзначилася в багатьох боях (зокрема, біля гори Маківки). Здобула звання хорунжої та декілька визначних нагород: медаль Хоробрості та Воєнний хрест. У 1915 р. жінка потрапляє до російського полону – це був перший випадок захоплення української офіцерки росіянами. Бійчиню посилено охороняють та згодом транспортують до Ташкенту. До Галичини Степанів повертається у 1917 р., де спершу поновлюється в УСС, а згодом воює в лавах Української галицької армії. Завдяки зусиллям бійчині у 1918 р. відбулося Листопадове повстання. Виняткові силу й хоробрість жінка виявила під час українсько-польскої війни.

Згодом Олена Степанів виїжджає до Відня на навчання та захищає там докторську дисертацію. Жінка займається науковою роботою в Австрії, а пізніше – і в СРСР. Повернення з еміграції виявляється помилкою: у 40-х Олену заарештовують за антирадянську пропаганду й ув’язнюють. Попри все, жінці стає сил і волі пережити мордовські табори: у 1956 р. вона повертається до Львова, де й закінчує свій шлях.