5139 
Гендерна освіта в Україні— тяжка праця, а не щаслива випадковість
Кандидатка філософських наук, старша наукова співробітниця Інституту соціології НАН України Ольга Іващенко присвятила свій виступ історії історії розвитку гендерних досліджень в українському суспільстві. Цей процес почався з фемінізму. Пані Іващенко пригадує, як 1992 року Галина Фріланд приїхала з Канади, аби прочитати студентству Університету імені Шевченка лекцію про рух за рівність жінок і чоловіків. Тоді у великій лекційній залі зібралось аж троє охочих… Утім, саме з цього невеличкого товариства почали розвиватися гендерні студії в Україні. Пізніше до трьох активісток і Галини Фріланд доєдналися ще літературознавиці, і таким чином час від часу науковиці проводили засідання феміністичного клубу.
1994 року Ольга Іващенко отримала можливість пройти стажування від Британської Ради в London School of Economics, під час якого їй також вдалося навчатися на одній з перших магістерських програм із гендерних студій. Повернувшись, пані Іващенко почала займатися гендером і в Україні, утім, дуже обережно. Адже академічна спільнота тут (особливо чоловіча її частина) намагались усіляко завадити цьому процесові. «Тоді це просто називали черговою закордонною модою. І я дуже добре пам’ятаю, що на засіданні фонду «Відродження», де розглядалася можливість упровадження курсу “women studies”, син славетного Василя Стуса Дмитро просто сказав: «Гендер —це матюк». От із таких позицій ми починали свої гендерні студії в Україні, і ніде й ніколи ми з чоловічої сторони підтримки не мали», — пригадує Ольга Іващенко.
Позаяк науковиця стала заступницею головного редактора соціологічного вісника, це давало можливість просувати гендерний дискурс через публікації, а також ввести поняття «гендер» у соціологічний словник.Важливим кроком стала поява «Другої статі» Симони де Бовуар у видавництві «Основи», заснованого однією з учасниць феміністичного клубу Соломією Павличко. А також переклад українською підручника з соціології Ентоні Гідденса. Потроху таким чином розпочалася легітимізація поняття «гендер». Утім, як зазначає пані Іващенко, за весь час жодне дослідження в цій сфері не було підтримане вітчизняними організаціями, усе відбувалося завдяки іноземний підтримці.
Одночасно з гендерним в Україні розвивався і феміністичний дискурс у вигляді правозахисного жіночого руху. І, власне, саме завдяки результатам діяльності останнього громадськість менш скептично почала ставитися до питань гендеру. Але в той же час відбувалась і політизація жіночого руху через те, що всі організації були «під крилом» міністерства сім’ї, молоді та спорту. «Ми могли дуже часто чути, що жінки, які представляли собою жіночі студії, на масових заходах починали свої виступи зі слів «Я не феміністка»», — розповідає пані Іващенко. Важлими кроками на шляху до встановлення гендерного консенсусу науковиця також вважає дослідження ООНщодо стереотипів про жінок, введення гендерного квотування, а також анулювання списку заборонених для жінок професій. Утім, як запевняє пані Ольга, і досі працюють не так, як мали би, — жінок беруть у партію лише для замилення ока. «Таким був контраверсійний шлях гендерної освіти. Тобто, магістерська програма з гендерних студій, яку ми зараз маємо, це не те, що було нам просто дано. Це роки відданої роботи жінок, які, виборюючи права для себе, виборювали їх і для інших», — зазначила наостанок Ольга Іващенко.
«Ґвалт! Вимираємо!», або моральні паніки в гендерному контексті
«Здавалося б, що може бути кращим за боротьбу за справедливість чи з несправедливістю? Що може бути поганого в тому, що люди отримують більше можливостей, ресурсів, зрештою, свободи?» — розмірковує доцентка факультету соціології Людмила Малес.І відразу додає: «У процесі емансипаційних змін порушується статус-кво і,що найбільш важливо, перерозподіляються ресурси, що позначається на привілеях однієї з груп». Отож, на думку науковиці, агресія по відношенню до процесів емансипації викликана на так страхом перед загрозою ефемерним традиційним цінностям, як страхом втратити власні привілеї і владу над іншими. Для збереження статусу-кво антигендерні рухи використовують не лише агресію, але й ігнорування, сексизм (тут зазвичай залучають медіа) та маніпуляції, що, власне, і включає в себе роздмухування моральних панік. Останні ж експлуатують наші базові потреби. Наприклад, у випадку з гендерованими моральними паніками йдеться про наше прагнення до самозбереження. Вони тиснуть на травматичний досвід минулого, яке втратило свою проблемну компоненту, але лишило емоційний слід. Зазвичай такі паніки підпадають під парасолькову тему, себто, проводяться під гаслом «Ґвалт! Вимираємо!». «Це можуть бути твердженя «Жінки не хочуть народжувати через емансипацію, — ґвалт, вимираємо!»; «Жінка вбиває ненароджену дитину, — ґвалт, вимираємо!» тощо. Моральні паніки не народжуються з незнання, але поширюються саме завдяки йому» — такого нерадісного висновку доходить Людмила Малес. На її думку, брак знань використовується антигендерним дискурсом із метою маніпулювати думкою людей завдяки ЗМІ. Боротися з цим явищем можна завдяки підвищенню публічності фахівців і фахівчинь, що відстоюють гендерний дискурс .
Присутня на круглому столі координаторка програми «Гендерна демократія» Фонду імені Г. Бьолля в Україні Ганна Довгопол звернула увагу присутніх і на необхідність вровадження квір-студій в гендерні університетські програми, адже це також важливий аспект наукового знання і пізнання світу. Утім, для квір-студій Україні досі бракує відповідних фахів_чинь і базового розуміння цього питання. Ганна Довгопол, у свою чергу, також покладає надію на освітні заходи, що відбуватимуться в рамках цьогорічного КиївПрайду.
Комерційний секс — право на власне тіло чи чергові кайдани патріархату?
«Якщо ми говоримо про комерційний секс як іще один спосіб домінування чоловіків, утакому випадку забуваємо про те, що жінка — не об’єкт, і вона теж може розпоряджатися власним тілом», — вважає аспірантка кафедри соціології Факультету соціальних наук та соціальних технологій НАУКМА Оксана Ковтун. Вона також запевняє, що, за даними досліджень, життєва історія жінки, що була у складних умовах і почала працювати в секс-індустрії, не відрізняється від історії жінки, котра в таких же умовах не пішла в цю сферу. Відповідно, можна говорити і про випадки, коли комерційним сексом займаються свідомо і за власним бажанням. На думку пані Ковтун, не можна говорити про жінок у секс-індустрії як про жертв чи злочинниць поки не з’ясовано, ким вони самі себе вважають. Науковиця також звернула увагу на процес драматизації зла, характерний для опису комерційного сексу. Оскільки ця сфера дуже закрита, вона обростає всілякими міфами, що створюють хибне уявлення про тих, хто в ній працює. «Деякі дослідження показують, що часом жінки йдуть у комерційний секс тому, що працюючи на більш «традиційних» роботах вони так само піддаються насильству. У комерційному сексі вони отримують більше коштів і можуть краще регулювати власну безпеку», — зазначила Оксана Ковтун. На її думку, жодна з моделей урегулювання комерційного сексу не буде дієвою, доки не будуть подолані несприятливі економічні та соціальні умови, що штовхають жінок на таку працю.
Іншу думку висловила Марія Дмитрієва, кандидатка філологічних наук, публіцистка, засновниця фейсбук групи Фемінізім.UA. Вона вважає, що поняття «за власним бажанням» неможливе, якщо йдеться про роботу в секс-індустрії. Адже проституція згубно впливає на абсолютно всіх жінок. Марія Дмитрієва відстоює думку, що найефективніший спосіб боротьби з цим явищем — запровадження шведської моделі, що криміналізує тих, хто купують секспослуги. Такий підхід допомагає зменшити попит, що, відповідно, впливає на саму пропозицію. Пані Марія різко засуджує будь-які спроби легалізувати проституцію, оскільки це означатиме не захист для секс-працівниць, але ще більше нівелюватиме права жінок, збільшуватиме обіг торгівлі людьми, підвищить ризик насильства тощо. «Ми всі не вільні, поки хоча б одну з нас експлуатують таким чином», — переконана Марія Дмитрієва.
Реальні історії з життя як спосіб боротьби з гомо- і трансфобією
У другій частні круглого столу до присутніх приєдналася Джесіка Лінн, трансжінка, котра стала міжнародною спікеркою-захисницею прав трансгендернихлюдей. Джесіка, будучи ще маленьким Джефрі, молилася до Бога, аби Він дав їй дівоче тіло. Утім, із роками вона починала розуміти, що це неможливо. Підлітком Джесіка намагалася відволікти себе від думок про трансгендерність завдяки мистецтву та спорту. Із 11 років вона займалася футболом, повністю присвячуючи себе цьому заняттю, однак згодом запал зник. У свої 16 тоді ще Джефрі часто вдавався до алкоголю, оскільки мав доступ до нього завдяки компанії старших хлопців. Якось він познайомився на вечірці зі своєю першою дівчиною на ім’я Барбара. Зустрічаючись із нею, Джефрі постійно відчував себе на її місці, переживав ті емоції, які мала б переживати саме вона. Зрештою, через півроку стосунків він таки наважився розповісти Барбара всю правду. Спочатку це був шок для дівчини, утім, пізніше, вона прийняла коханого таким, яким він був. Вони навіть вирішили одружитися, але щастя не протривало довго. 1985 року Барбара та Джефрі потрапили у страшну аварію, і після кількох днів без тями кохана Джефрі померла.
На відверту розмову з батьками Джефрі наважився у 22 роки. Коли він розповів мамі про те, ким відчуває себе насправді, мама відповіла, що вони з батьком знали про це ще з його народження. Навіть водили Джефрі до фахівця, котрий поради просто ізолювати дитину від дівчачих речей і занять і просто виростити з нього хлопця. Після цієї розмови Джефрі нарешті почав досліджувати власну фемінність і бажання свого тіла.
Пізніше Джефрі зустрів Рейчел, із якою в нього з’явилося двоє синів. 1996 року вони розлучилися й розділили опіку над хлопчиками. У той час Джефрі жив подвійним життям: будучи люблячим батьком поруч із сином й даючи волю власній фемінності, коли діти були в матері. Пізніше Рейчел завагітніла втретє, і вони зійшлися знову. Незабаром пара знову розлучилася, і матір забрала наймолодшого сина, лишивши Джефрі з двома старшими хлопчиками.
2009 року він нарешті наважився на трансгендерний перехід і почав із гормонотерапії. Того ж року Джефрі розповів усе найстаршому синові. А ще через деякий час — і середньому. Обидва хлопчики були збентежені, однак пізніше зрозуміли рішення батька й запевнили, що приймуть і підтримуватимуть його в будь-якому тілі. 2010 року Джефрі остаточно перетворився на Джесіка.
Маючи за плечима нелегкий досвід пережитого як трансгендерна жінкаДжесіка почала їздити світом і розповідати свою історію іншим. Вона переконана, що тільки так, завдяки особистому досвіду, можна виховати в інших толерантність і розуміння. Зараз Джесіка співпрацює з американським Інститутом Кінсі, а також проводить зустрічі по всьому світу, аби розповісти іншим свою історію, привідкрити лаштунки життя транс гендерних людей і побороти трансфобію.
Гендерна освіта 2.0
Останньою на круглому столі виступила докторка соціологічних наук, завідувачка кафедри міжкультурної комунікації та іноземної мови Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут» Олена Горошко. Вона презентуваала своє дослідження GenderClass 2.0 inUkraine. Для початку пані Горошко наголосила на тому, що Україні досі характерний нерівний розподіл найвищих академічних посад, адже більшість із них посідають чоловіки. ЇЇ дослідження було присвячено гендерному аспектові бакалаврських програм в Україні. Також у цьому контексті пані Горошко намагалася з’ясувати, який формат навчання є найбільш ефективним для викладання гендерних студій. Отримані дані засвідчили, що таким є традиційний метод обличчя до обличчя. Через цифровий розрив в Україні (обмеженість доступу до ІКТ, вартість Інтернет-послуг, постійні реформи в Україні тощо). Окрім цього, з’ясувалося, що саме студенти-чоловіки вимагають уваги та допомоги викладача в організації спільної діяльності в мережі більше. Вони повинні бути більш мотивовані та підготовлені в цій галузі.
На думку пані Горошко, важливо звертати увагу на гендеровані аспекти не лише під час вивчення гендерних студій, але і в загальному контексті, адже часто сексистські вислови та обмеження через стать вважаються цілком допустимими в навчальному процесі через банальне нерозуміння їхнього згубного впливу.
Як відзначили інші присутні на круглому столі, у зв’язку з результатами досліджень пані Горошко, формат навчання під назвою «жива бібліотека», який, наприклад, використовує Jessica Lynn, може стати в нагоди для українських гендерних студій. Наприклад, ті ж зустрічі студентства з ЛГБТ-спільнотою могли би зруйнувати стіну нерозуміння й стати підґрунтям для впровадження тих самих квір-студій.
Здавалося б, наукова спільнота мала би відстоювати прогрес і бути рушієм поступу. Утім, в Україні питання гендеру й досі лишається табуйованим. Залишки патріархату, брак знань і моральні паніки в суспільствічасто обмежують дії прогендерних академічних і неакадемічних рухів. Утім, вихід є. Як зазначила на початку Ольга Іващенко, котра стояла біля витоків гендерного дискурсу в Україні: «Вода камінь точить. Потрібно тихо, спокійно робити свою роботу». Остаточна «легалізація» гендерного дискурсу — справа не року і не двох, але, повернувшись іще на 10 років назад, ми можемо побачити той значний прогрес, якого досягли спільними зусиллями академічної та активістської спільнот. Головне тепер рухатися вперед і поширювати знання серед мас.
