3970 
Анна Мягких[1] — кандидатка юридичних наук, доцентка, тренерка, правозахисниця, голова ГО «Гендерний клуб Дніпро»[2] та керівниця Гендерного центру Державного вищого навчального закладу «Національний гірничий університет» (м. Дніпро). Із 2018 року доцентка кафедри загальноправових дисциплін Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ та регіональна координаторка Асоціації жінок-юристок «ЮрФем»[3]. У 2011–2018 роках викладала курс «Ми різні — ми рівні. Основи культури гендерної рівности» в Міському юридичному ліцеї (м. Дніпро).
Анна Мягких — сертифікована тренерка із сексуальної освіти молоді, а також сертифікована тренерка Міжнародної фундації виборчих систем (IFES) Україна, програми MALE (Альянс рівноправного партнерства чоловіків і жінок).
Серед реалізованих за останні роки проєктів варто виділити такі як «Ефективна та гендерно-збалансована реклама: як продати без сексизму» (Інтерньюз Нетворк), Gender EdCamp Dnipro і Gender Fest Dnipro (Представництво в Україні Фонду ім. Гайнріха Бьолля), «Безпека через порозуміння» (БФ «Відродження»), «Менторство, мережування і діалоги задля залучення молодих жінок до формування політики» (U-LEAD з Європою), «Протидія антигендерному руху» (Український жіночий фонд). Крім того, ініціювала й реалізувала (на волонтерських засадах) власні проєкти: гендерний кіноклуб і лекторій, Школа СамоБезпеки, у співпраці з партнерами/ками вже три роки реалізує проєкт курсів самбо для жінок, постраждалих від гендерного насильства. Брала участь у проведенні в місті Дніпрі виставки «Жінки і конфлікт в Україні», акції #янебоюсьдіяти та Фестивалю рівности.
У 2017 році в Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого захистила дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидатки юридичних наук на тему «Ідея прав жінки в політико-правовій думці України кінця ХІХ — початку ХХ століття»[4].
Учасниця ефірів на Громадському радіо, зокрема про новий проєкт роботи з патрульною поліцією в Дніпрі та про курси самооборони для жінок[5].
Вибрані публікації на гендерну тематику:
- Мягких Г. О. Ідея прав жінки в політико-правовій думці України кінця ХІХ — початку ХХ століття: автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 / Г. О. Мягких; кер. роботи О. Р. Дашковська ; Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого. — Харків, 2017. — 18 с.
- Мягких, Анна. Иван Франко: социал-демократическое трактование прав женщины в Украине конца ХІХ — начала ХХ века // Международный научно-практический журнал «Legea si Viata» (Молдова). — 2016. — № 3/3. — С. 33–37.
- Мягких Г. О. В’ячеслав Липинський: український консерватизм і питання прав жінки // Антропологія права: філософський та юридичний виміри (стан, проблеми, перспективи): статті 19 учасників Восьмого міжнар. «круглого столу» (м. Львів, 7–8 грудня 2012 р.). — Львів: Галицький друкар, 2013. — С. 300–307.
- Мягких Г. О. Ідея рівноправності чоловіків і жінок у працях М. Грушевського // Особистість. Суспільство. Право: зб. наук. статей і тез наук. повідом. за матер. Міжнар. наук.- практ. конф., присв. 10-річчю Полтавського юридичного інституту (Полтава, 15 березня 2012 р.): У 2 ч. — Х., 2012. — Ч. 1. — С. 146–149.
- Мягких, Ганна. Принцип рівноправності чоловіків та жінок у західній традиції політико-правової думки: історичний аспект // Ґендерна освіта — ресурс розвитку паритетної демократії: зб. матер. Міжнар. наук.-практ. конф. (Тернопіль, 27–29 квітня 2011 р.). — К., 2011. — С. 348–352.
- Мягких Г. О. Майнові та особисті немайнові права жінки в українських землях другої половини XIX — початку XX ст. // Вісник Академії правових наук України. — 2007. — № 3(50). — С. 86–94.
- Мягких Г. О. Юридична природа гендера. Методологічні проблеми правової науки: матер. міжнар. наук. конф. (Харків, 13–14 грудня 2002 р.). — Х.: Право, 2003. — С. 385–386.
Записала Тамара Марценюк 25 листопада 2018 року.
Т. М.: Що спонукало вас звернутися до тематики гендерної рівности, фемінізму та становища жінок?
А. М.: Мені важко згадати, коли й чого мене сюди потягло. У 14 років я навчалася в юридичному ліцеї в місті Дніпрі і писала курсову роботу з прав жінок. Пізніше ця тема в дещо зміненому вигляді перейшла в мою дисертацію. Я цим цікавилася, але більше як юридичною тематикою.
Звичайно, інтерес закладався раніше. Дякуючи мамі та бабусі, царство їй небесне, я любила читати, у нас була велика бібліотека. Пригадую, на мене дуже вплинула Жорж Санд. Крім того, у нас була родина самостійних, незалежних жінок. Наприклад, бабуся моя, як для 1970–1980-х років у Радянському Союзі, багато заробляла. І справа не просто в тому, що заробляла, — «заробляла» я зараз кажу як маркер. Сильна, самостійна, активна, вона працювала в Німеччині і займалася торгівлею. На той час це було дуже небезпечно, майже кримінальна діяльність. Нині це просто підприємництво, а тоді щось таке злочинне: бабуся тихесенько возила килими й сервізи «з мадоннами» і таке інше.
Були приклади сильних жінок. Ми жили в кооперативному, а не державному або заводському, будинку, там багато жило євреїв і єврейок — «цеховиків». Велика частина мешканців із нашого будинку виїхала в Ізраїль, коли в 1990-х стало можна виїжджати. Тобто специфічне таке середовище. До речі, у юридичному ліцеї в нас теж була на три чверті інтелігенція, переважно єврейська. Це були викладачі вищих навчальних закладів, люди, які самостійно й вільно думали і теж жили, не розраховуючи на державу.
Тобто я починала не так із теорії, як із практики життя. Те, що я бачила поруч, дуже відрізнялося від того, що я бачила, коли йшла десь далі в суспільство. І всі ці висловлювання про жінок, коли кажуть, якими вони повинні бути... Досі коли мені кажуть, якою я маю бути, мене це просто бісить. З цього когнітивного дисонансу і народилися зацікавлення.
Т. М.: Ви викладаєте в університеті, розкажіть детальніше про свою академічну зацікавленість гендерною тематикою.
А. М.: Мої наукові інтереси радше різновекторні. Мені не цікавий якийсь певний напрям. Мало того, у нашому суспільстві якщо просто викладати і займатися наукою, можна вмерти з голоду або скотитися в корупційні дії. Життя примушує шукати ще заробіток, працювати. Тому, на жаль чи на щастя, життя склалося так, що завжди було кілька робіт паралельно. Були періоди, коли я більше займалася науковою роботою, а бувало й менше.
Тема моєї дисертації «Ідея прав жінки в політико-правовій думці України кінця ХІХ — початку ХХ століття». Мене цікавила не суто юридична тематика, а стик історії, політології і права. Як в Україні розвивалася політико-правова думка стосовно прав жінок. Мені хотілося побачити, як це відбувалося в період національного становлення української держави і що пізніше відбувалося на національному рівні: чи був у нас фемінізм і жіночий рух, як це впливало на жіноче середовище, як це вплинуло на юридичне закріплення. Дуже важлива тема, яка мало проговорюється.
Мене цікавить популяризація цієї теми. Руки не доходять просто до цього, ніяк не зберуся. Досі я навіть у феміністичному середовищі чую, мовляв, більшовики дали жінкам вільні права. Чомусь часто забувають, що рівноправність жінки вибороли ще в Російській імперії і її закріпив Тимчасовий уряд, а згодом і українські державні утворення. Тобто це було досягнення лібералів.
Персоналії, про яких я писала, представляють різні ідеологічні напрями — лібералізм, соціалізм, націоналізм, консерватизм. Усі ці напрями існували в Україні. Це важливо розуміти, тому що нині спостерігаємо поступове формування цих ідеологічних напрямів наново. Поки що наш політикум не дуже ідеологізований, але це має статися і воно відбувається: не тільки консервативний дискурс, а й соціалістичний зберігається як наслідок Радянського Союзу. Дуже актуалізувався завдяки Майдану і війні з Росією націоналістичний напрям. У моєму дослідженні показано, як взаємодіють фемінізм і націоналізм та що з цього виходить. Якщо ми забуваємо минуле, то наступаємо на ті самі граблі і намагаємося все повторювати.
Крім того, мене цікавлять права жінок, репродуктивні права, сексуальні права. Один із проєктів, якими я тепер активно займаюся, — сексуальна просвіта молоді. Я розумію, що цей напрям дуже важливий для формування і сексуальної культури, і культури загалом. Я вважаю, що це суттєво вплине на ситуацію із сексуальним насильством. Це пов’язані речі: якщо підніматиметься рівень сексуальної культури взагалі, сексуального насильства ставатиме менше.
Т. М.: А яка ситуація з викладанням гендерної тематики в університеті?
А. М.: По-перше, керівництво різних навчальних закладів по-різному ставиться до цієї тематики. Є такі, що проявляють так званий «доброжелательный сексизм». Вони не сприяють і не заважають, нервують своїми дурними репліками, але можна щось робити. Це неоплачувано, додатково, тобто будь ласка, збирайтеся — дають аудиторію, не заважають. Ми так робили гендерний аудит Гірничого університету: нам ніхто не заважав, але ніхто й не допомагав. Думаю, нині так у більшості випадків. Ще десять років тому було дуже важко, тепер із цією темою працювати легше.
По-друге, складно цю тематику інститутиціоналізувати. Там, де цей курс викладають, перед викладачами постає проблема — зібрати аудиторію, зацікавити темами. Тому є багато причин, зокрема стан нашої освіти, особливо в регіонах. Або якщо такі курси все-таки набираються, то коштом адміністративного ресурсу. Тобто якщо курс викладають, наприклад, завідувачі/ки кафедри, їм легше додати це до програми. Я зіткнулася із ситуацією, коли не могла добитися, щоб дисципліну поставили в план, який пропонують студентам. Змінила місце роботи, бо на попередній не домоглася навіть, того, щоб її пропонували як вибіркову дисципліну. Тому що нікому не було цікаво: поза уроками і поза лекціями, будь ласка, працюйте зі студентами, але в план не поставимо.
У юридичному ліцеї в Дніпрі у 2011–2018 роках викладався як вибіркова дисципліна курс «Основи культури гендерної рівности», який навіть рекомендувало Міністерство освіти і науки. Поки була у нас попередня директорка ліцею, Тетяна Недосєкіна, я цей курс викладала, адже це залежить напряму від керівництва.
Із цим курсом виникали труднощі з батьками. Наприклад, коли мене запитують про сексуальну орієнтацію і рух ЛГБТ, я відповідаю те, що думаю, а це не всім подобається. Були звернення від батьків. Директорка Тетяна Недосєкіна мала такі самі переконання і відбивалася від цих нападів, брала на себе всі ці розмови з батьками, і серйозних проблем у нас не було. Тепер керівництво ліцею змінилося, і вже я цей курс не викладаю. В інших школах области його теж не викладають.
Т. М.: А як би ви загалом охарактеризували стан гендерної освіти в дніпровських вузах?
А. М.: Я створювала гендерний центр при Гірничому університеті, знаю наших викладачів/ок та викладачів/ок інших вишів у місті, котрі якщо не окремі курси викладають, то використовують ці теми в тих курсах, які у них є. Можу сказати, що за останні 7–8 років ситуація дуже змінилася, наукове середовище сприятливіше ставиться до цих тем. Той сексизм, «доброжелательность» ще залишається, але вже всі розуміють, що таке гендер. Щось відкрито ляпнути — це вже не комільфо.
Багато хто включає ці теми у свої заняття або організовує окремі заходи. Якийсь «самвидав», наукові роботи пишуть зі студентами. Я вважаю, що тепер цього достатньо багато. Точно знаю, що гендерна тематика є в нашій Митній академії і в класичному університеті імені Гончара. Майже в кожному університеті є ентузіасти. В Університеті внутрішніх справ є навіть окремий Центр гендерних досліджень, є й дисципліни в навчальній програмі, наприклад Ірина Грицай викладає курс із гендерної тематики в праві.
Т. М.: Що вас спонукало відкрити гендерний центр при Гірничому університеті? Як це все починалося?
А. М.: Тут я дуже завдячую своїм викладачам у ліцеї, які багато для мене зробили, сприяли мені. А в цьому випадку велика подяка ще Тетяні Ісаєвій[6], без неї цього не було б. Ми познайомилися на якомусь заході в Харкові, Тетяна запропонувала відвідати гендерний музей, від якого я була в захваті. Потім вона запропонувала приїхати на організований нею зліт тих, хто створювали гендерні центри. І я дякую керівництву Гірничого університету за те, що вони пішли назустріч і ми організували гендерний центр вже при університеті. Ми залучили до роботи студентів, пізніше робили гендерні аудити, студентські конференції тощо. Це дуже вагома волонтерська база.
Т. М.: А яка назагал ситуація з феміністичним активізмом у Дніпрі? Які є ініціативи й персоналії?
А. М.: Це буде радше мій особистий погляд, адже досліджень я не проводила. Крім того, я не візьмуся оглядати, як це починалося і зароджувалося, бо я не стояла біля якихось там витоків. Проте я знаю людей, які вже давно діють у цьому напрямі.
Вікторія Наріжна[7] й Алла Рибіцька[8] — засновниці Сестринської сотні[9]. Я не знаю детально й поетапно їхню діяльність, але вони точно робили соціально видимі дії. Це і до Майдану було, і під час Майдану.
Тетяна Телькінена перша організувала в Дніпрі курси самбо для жінок.
Олена Моргун[10] уже років двадцять займається протидією торгівлі людьми. Є люди, які давно-давно в цьому. Я ще маленькою була, коли вони починали. Я ж у Харкові навчалася, й ота студентська тусовка... Я не була в Дніпрі, тому більше знала феміністок і активісток не з Дніпра і познайомилася з ними не в Дніпрі.
У Дніпрі активізм нині є, він стає таким, як у всьому світі. Викристалізувалися відмінності, є представниці різних напрямів фемінізму. Ми спочатку намагалися якось гуртуватися, потім я дуже нервувала, що спроби ці виявилися невдалими. Бо одне діло — аналізувати, коли збоку дивишся, а інше діло — коли це особисто знайомі. Ви сиділи, випивали разом, щось робили разом, а потім починаєте сперечатися. Тепер я вже спокійно дивлюся на це, вважаю, що це такий етап розвитку.
Ми різні, тому кожна обирає свій напрям. Сьогодні такий етап, коли ще не завершено цю кристалізацію, ще не сформовано порядок денний і логічні підстави, тільки окреслилися якісь групи і напрями. Мені здається, що коли всі стануть на ноги, сформулюють, стратегії підготують, тоді ми знову зможемо намагатися якось взаємодіяти. Нині період розпорошення, щоб ми укріпилися і далі співпрацювали вже з інших позицій.
Т. М.: Попрошу навести приклади організацій та ініціатив. Зокрема, я знаю, що у вас у Дніпрі є дві фейсбук-групи на гендерну тематику.
А. М.: У нас є громадська організація «Гендер Stream»[11], яку організувала Ольга Полякова[12]. Вони зареєстровані як громадська організація. А інші групи... Я навіть не думаю, що вони діють як зареєстровані.
Є у нас радикальні феміністки: це дуже освічені панянки, з цікавими акціями й ідеями, але це не громадські організації, а громадські ініціативи, і це їхня принципова позиція — неінституціоналізованість.
Вікторія Наріжна, про яку я вже згадувала, нині організовує книжковий фестиваль Bооkspace[13]. Вона впізнавана особа, тому її феміністичні переконання мають вагу. І на фестивалі було багато феміністичних тем, усе подавалося відповідним чином.
Т. М.: Хочу повернутися до університетського середовища і поцікавитися, чи є, на вашу думку, інтерес з боку студентства до гендерної і феміністичної тематики? Як узагалі працювати зі студентами, щоб привертати увагу до проблематики?
А. М.: Я працюю з цим багато років, тому впевнена в тому, що скажу. По-перше, я певна, що треба працювати з молоддю віком 15 років, це 10 клас. 9 клас — вони ще не дуже зібрані, ще багато гормонів вистрибує з вух, на уроках можуть кидатися гумками, папірцями. 11 клас — ті вже готуються до вступу, замучені тестами. А ось 10 клас — вони як губки. Коли з ними працюєш, то фактично немає підлітків — дівчат чи хлопців, які не сприймали б цю тематику. І так класно працювати, такі результати! Є діти, з якими я працювала і котрі вже років десять як поїхали з України, а ми досі в контакті, досі вони мене кличуть у Канаду, у Штати — куди завгодно. Вони відстежують, щось роблять і т. ін. Дуже перспективно.
По-друге, от зі студентством уже складніше розмовляти. Будьмо об’єктивними: багато хто емігрує, найактивніші батьки виштовхують своїх дітей з України. Дніпро вже давно не місто-мільйонник. Це офіційна статистика, а насправді майже 250 тисяч осіб виїхало. Мільйонником місто ще залишається за рахунок тих, хто приїхав зі сходу. Із міста виїздять найактивніші, хто не потрапив за кордон, ті їдуть у Київ, Харків, Одесу, Львів. У Дніпрі залишаються менш активні і ті, у кого не було змоги виїхати з певних причин. Усі, хто може, хто включені й активні, хто хоче змін, переїжджають у більші міста.
Чому ще з місцевими студентами важче працювати? Тому що вони дуже практично орієнтовані. Невеликий відсоток студентів справді цікавляться дослідженнями, розробками тощо. Відповідальніші вже з першого курсу думають, де заробити грошей, на другому курсі працюють, у них немає часу і сил. Крім того, у цьому віці вони захищають стереотипи ще агресивніше, ніж тридцятирічні. Чому? У них мало особистого досвіду. Я кажу: ви ж майбутні юристки, ви прийшли здобувати освіту і, як я розумію, будувати кар’єру. Часто студентки відповідають, мовляв, мені начхати на кар’єру, я краще буду «качать попу» і «знайду собі папіка з лексусом». Отак-от розмовляють.
Т. М.: Якими актуальними проєктами зі сфери забезпечення гендерної рівности ви займаєтеся останнім часом? Із якими викликами стикаєтеся у своєму активізмі?
А. М.: Класний проєкт — це самооборона для жінок. Уперше такі курси в Дніпрі зробила Тетяна Телькінена, десь років шість тому на базі Університету внутрішніх справ. Я їх із задоволенням відвідувала. Навіть довелося скористатися навиками: якось мені на дорозі відірвали дзеркало на машині, так я наздогнала водія і він таки купив мені нове дзеркало.
Потім два-три роки тому ми зібралися подумати, що нам робити на 16 днів проти гендерного насильства. І Марина Москальова запропонувала відкритий майстер-клас із самооборони для жінок. Провели цей захід на Європейській площі, було багато зацікавлених, журналістів, чималий розголос.
Потім Ольга Полякова домовилася з патрульною поліцією про тренерів, і ми запустили курси самооборони для жінок, постраждалих від гендерного насильства. Паралельно займалися дві групи: одна в Університеті внутрішніх справ (координувала Ольга Полякова), а я відповідала за таку групу в Гірничому університеті. У Гірничому ця ініціатива закріпилася, продовжує функціонувати на комерційній основі.
Щодо викликів. Після ідеологічних і словесних нападів на мене я вирішила робити тільки те, що важливо для мене особисто. У нас склалася нездорова ситуація, коли певні феміністичні групи закидають тобі, ніби ти належиш до привілейованого прошарку. Добре, я біла гетеросексуальна жінка з високим рівнем освіти і достатнім доходом. Тобто що відбувається: я дуже багато впахувала, щоб досягнути того, що маю, а чомусь почуваюся винною. Я піймала себе на тому, що виправдовуюся і прошу вибачення. Мене ця ситуація дуже вразила. Коли ти даєш палець, тобі відгризають руку.
Крім того, я думала, щó хочу змінювати. Вирішила, що ми робитимемо школу не самооборони, а самобезпеки (до речі, назву придумали ліцеїсти). Ми змінили концепцію, долучили навички виживання в екстремальних ситуаціях або побутових, або таких, як у Керчі були, наприклад, і ніхто не знає, що робити. У нас війна за 200 кілометрів, а ми теж не підготовлені і ніхто в державі цим не займається. Ота цивільна оборона — це профанація. Поцікавтеся, як це в школі. Дівчата з папірців читають, рубана це рана чи колота, ніяких муляжів, нічого не бачать. Вони, якщо побачать якесь поранення, то знепритомніють. А хлопці як марширували, так і марширують.
Люди приходять по практичні навички, а ми їм ще розповідаємо про фемінізм. У цьому напрямі працюємо і з нашими тренерами-чоловіками. У нас є заняття з парамедицини, їхня особливість у тому, що це дуже практично орієнтовані курси: тільки практика, тільки симуляційні завдання, жодних блаблабла тощо. З виїздом на полігони на вихідні. Ми не готуємо штурмовиків, бо це неможливо за два місяці, але людям треба чути, що таке граната, як вона вибухає, який іде звук. Раз-два-три-чотири — люди почули і вже в екстреній ситуації немає паніки. Постріляли, побігали, тому що треба формувати відповідну біомеханіку тіла. Курси орієнтовані передусім на жінок, але ми беремо і чоловіків. Це комплексна підготовка із самооборони, тактики поведінки в екстремальних ситуаціях плюс парамедицина.
Складна і співпраця із ЗМІ. Наприклад, коли ми робили Фестиваль рівности в Дніпрі, ініційований Інсайтом, там була секція з прав представників ЛГБТ. Роздали інформацію в поліцію, журналістам, і вони, щоб привернути увагу до заходу, написали статтю під назвою «У міській центральній бібліотеці пройде гей-парад». Був скандал, у результаті нас вигнали з бібліотеки. Ми хотіли саме бібліотеку, тому що захід планувався обов’язково інклюзивний, а там шикарне приміщення, пандус як треба, ліфти, туалети — все як на Заході. Що з того, що журналісти виправили потім назву, мовляв, хотіли яскравішу для привернення уваги.
Сьогодні робили акцію на 16 днів протидії гендерному насильству[14]. Щоб зацікавити журналістів, треба дати картинку, аби їм було що фотографувати і знімати, і треба цікавих спікерів. Отож ми запросили всіх наших тренерів і тренерок, волонтерів і волонтерок, відпрацювали симуляцію. Була така сценка: фанати двох футбольних клубів починають сперечатися, нападають одне на одного, під гарячу руку потрапляють «цивільні». Бійка, хтось нападає з ножем, поранення, нападник біжить, його наздоганяють і відбирають зброю, відводять у поліцію. Тим часом інші «цивільні» надають медичну допомогу пораненому ножем. Так ми продемонстрували, як треба діяти. Сценка коротенька, але дуже яскрава, була піротехніка, кров і все інше — щоб була картинка і журналісти справді зацікавилися.
Прийшли всі наші канали, взяли інтерв’ю у нас, у тренерів, у поліції. Будемо чекати, які матеріали вони зроблять. Це волонтерство, жодних грантових коштів на це немає. У нас було 35 волонтерів/ок сьогодні. Я пишаюся цим. Сценка вийшла яскравою, журналістів було багато, люди підходили і цікавилися. Крім того, ми в цьому проєкті показуємо, як можна співпрацювати, як домовлятися і робити результативний продукт.
