7 серпня, 2020

Інтерв’ю з Джессікою Зихович про феміністичне мистецтво, активізм і питання расизму

17 червня 2020
Поширити в Telegram
1105
Тамара Марценюк

Кандидатка соціологічних наук, доцентка кафедри соціології Києво-Могилянської академії, гендерна експертка Української Гельсінської спілки з прав людини, гостьова дослідниця за програмою імені Фулбрайта (2017–2018) в Колумбійському університеті (США). Викладає курси на гендерну тематику «Вступ до гендерних студій», «Гендер і політика», «Маскулінність і чоловічі студії», «Фемінізм як соціальна теорія та суспільний рух» та інші.
Сфера наукових інтересів охоплює такі теми: соціологія гендеру, соціальна структура суспільства, гендерні відносини та гендерна політика (в Україні і Швеції); соціальна нерівність і соціальні проблеми; жіночий, чоловічий та ЛГБТ рухи; розмаїття (diversity). Авторка близько 80  наукових праць, низки публіцистичних статей, розділів у підручниках і книжках.
Поділяє ідею публічної соціології — науки і досліджень заради суспільних змін, тому постійно бере участь у різних міжнародних дослідницьких і викладацьких проектах, останній із яких стосується теми «Фемінізм як соціальна теорія і суспільний рух: світовий досвід і Україна».
Авторка курсу «Жінки та чоловіки: гендер для всіх» на онлайн-платформі Prometheus. У 2017  році видала книжку «Гендер для всіх. Виклик стереотипам» («Основи»), а 2018 року — «Чому не варто боятися фемінізму» («Комора»).

Джессіка Зихович[1] — антропологиня, критикиня і перекладачка, докторка славістики (PhD in Slavic Studies), американська дослідниця гендерної тематики і регіону Східна Європа, літератури й мистецтва, транснаціонального фемінізму. Серед наукових інтересів дослідниці також питання історії, травми, прав людини, тілесности, візуальної культури, нові медії, ін.

Працює в Канадському інституті українських студій Університету Альберти в Едмонтоні як постдокторська дослідниця (2018–2021). У 2017–2018 роках за Програмою академічних обмінів ім. Фулбрайта викладала на кафедрі соціології Національного університету «Києво-Могилянська академія», досліджувала історію інтернету на тему «Lifting the Digital Iron Curtain: A Social and Cultural History of the Red Web»[2]. Докторський ступінь здобула в Університеті Мічигану[3].

Авторка монографії «Зайва жінка: фемінізм, мистецтво і революція в Україні ХХІ ст.» (Superfluous Women: Feminism, Art, and Revolution in 21st-Century Ukraine. Toronto University Press, 2020). Серед її публікацій — статті у виданнях «Anthropology of East Europe Review», «Журнал для української політики та суспільства», розділ в антології під назвою «Трансгресивні жінки в сучасних російській і східноєвропейських культурах». Співредакторка онлайн-форуму на «Критиці» на тему «Раса і постколоніялізм»[4]. Авторка циклу віршів «Майстерня революційного слова», розміщених на ресурсі «Простори»[5].

Засновниця неприбуткової освітньої ініціативи smART[6]. Дописувачка видання «Atlantika Collective»[7].

Вибрані праці на гендерну тематику:

Вибрані лекції:

Виступи на радіо:

Записала Тамара Марценюк 27 серпня 2018 року.

Т. М.: Джессіко, розкажіть, де й коли ви зацікавилися гендерною тематикою, зокрема пов’язаною з Україною.

Дж. З.: Це був 2003 рік, завершення мого бакалаврату. Я збиралася випускатися з Каліфорнійського університету Берклі. Ще з часів Помаранчевої революції ми, студентство, стежили за подіями в далекій Україні. Я із сім’ї польського походження, тому вже мала інтерес до Східної Європи. Я хотіла дізнатися, що ж відбувається в тій частині світу, і вирішила приєднатися до Корпусу миру. На той час мені виповнилося 22 і для мене це була чудова можливість здобути вчительський досвід та вивчити нову мову. Я мала диплом з англійської літератури, а в Україні був попит на вчителів англійської. Отож для мене це спрацювало ідеально. Я мала змогу приїхати в Україну й отримати досвід життя в Україні, вивчити українську. І водночас я вчилася бути вчителькою.

Це справді був досвід самоусвідомлення і самоствердження — поїхати в іншу частину світу, де ти не знаєш мови, ти ще юна і на ранньому етапі своєї професії, ти маєш бути дуже відкритою до інших. І ти дедалі більше усвідомлюєш подібності, аніж відмінності, між націями, коли працюєш у такому контексті. Революцію гідности учні сприйняли дуже піднесено і вітали мене у своїй Самбірській гімназії.

Отож усе це стало частиною моєї феміністської свідомости: вчитися бути жінкою, котра живе на іншому кінці світу в абсолютно іншій культурі, — це дуже відрізнялося від усього мого попереднього досвіду. Я росла в Каліфорнії, де не було оточення польської чи української діаспори, — мене оточували мексиканські й інші іспаномовні громади.

Ще зі свого досвіду в Берклі я знала, що образ американців за кордоном на той час сприймався вельми проблемно. Це було після 11 вересня, Джордж Буш у кріслі президента. У коледжі я була дуже політично активною, брала участь у маршах та інших антивоєнних рухах. Це не обов’язково були феміністичні рухи, але в певних ситуаціях я зустрічалася з багатьма представниками/цями жіночого руху 1960-х з Окленда — з чорними чоловіками і жінками. Дехто з них були активними феміністами/ками, як-от Седія Хартман, професорка на факультеті англійської мови в Університеті Берклі, Лін Геджиніан, під керівництвом якої я вивчала поезію. Ці люди стали для мене частиною історії, мені пощастило зустріти їх у своєму житті.

Проте я вважаю, що моя самосвідомість сформувалася дещо раніше. Мої мама і бабуся — великі прихильниці освіти і дуже прямолінійні особи. Так склалися історичні передумови: і маму, і бабусю зачепив повоєнний бебі-бум. Обидва мої дідусі воювали за кордоном, і коли вони повернулися додому — один польський католик, другий ірландський католик, обидва жили на Середньому Заході — Огайо, Детройт, — вони завели великі сім’ї. В обох моїх бабусь не було можливости вступити в коледж, зате вони виховали багато дітей і всіх їх влаштували в коледж. Моя мама і тато, як і більшість із покоління бебі-бумерів, були високоосвіченими людьми. Це ще пов’язано з повоєнним достатком у США.

Це люди й історичний контекст, у якому формувалася моя ідея фемінізму, думаю, дуже американська ідея, яка згодом, 2004 року, коли я приїхала в Україну, набрала інших форм.

Т. М.: Коли ви приїхали в Україну як волонтерка Корпусу миру, які відмінності й особливості в гендерних відносинах ви тут помітили? Що вас вразило, зокрема порівняно з американським досвідом?

Дж. З.: Я брала участь у різних ініціативах довкола мене. Наприклад, PEPFAR — міжнародна освітня кампанія з протидії ВІЛ/СНІДу, яку просувала Америка через різні організації. Я контактувала в Україні з лідерками і лідерами багатьох літніх таборів, і вони теж були частиною цієї ініціативи Корпусу миру, для якого я проводила тренінги під назвою G.L.O.W.: Girls Leading Our World (дівчата керують нашим світом). GLOW насамперед залучали дівчат до спорту. А одній своїй добрій подрузі я допомагала започаткувати бейсбольну команду в Луцьку. Вона казала, що хлопці заздрили, бо теж хотіли грати.

Вони влаштовували літні табори з українськими партнерами і вивчали, мені здається, історію молодіжного активізму в Україні, що мене глибоко вразило. Тому що мені тоді було вже 22, і я досі ніколи не бувала в такому літньому таборі. Там я побачила жінок, які вибудовують навчальну структуру своїми руками.

У нашій системі молодіжної освіти всі ті тренінги для жінок давно в минулому. У нас є навіть жарти про американських дівчат-скаутів, як вони продають печиво і наскільки вони займаються традиційним рукоділлям. Натомість в Україні дівчата-пластунки розводять вогонь і вчаться надавати першу домедичну допомогу. Це одна з речей, які сталися по приїзді сюди, я це добре пам’ятаю.

Це було після Помаранчевої революції, і мене дивувало, які всі відверті в розмовах про політику і наскільки люди знають своїх лідерів. Навіть вісімнадцятирічна людина могла назвати мера або, наприклад, під час революції люди могли написати листа комусь із представників влади. То було щось таке, чого я раніше ніколи не бачила. І це примусило мене замислитися про те, що я, можливо, хочу повернутися в Україну.

А в школі, де я викладала, в західноукраїнській гімназії, ми влаштували кілька музичних концертів спільно з Дрогобицьким університетом. З університету приїздили до нас, щоб провести ці розваги. 

Пізніше я поїхала в Мічиган писати наукову роботу. Саме тоді я поглибила знання та додала професійну й теоретичну основу, щоб зрозуміти, з чим я маю справу. Історія активізму тут набагато передує Помаранчевій революції, вона починається задовго до 2004-го. Проте мені ще бракувало історичних знань, і я почала вивчати гендерні відносини в українському суспільстві.

Т. М.: Ви написали магістерську роботу на тему фемінізму в Україні, будь ласка, прокоментуйте головні висновки свого дослідження.

Дж. З.: Так, я зосередилася на мистецьких акціях, на засобах художнього вираження. Це пов’язано з моєю освітою, моїм знанням літератури, зокрема поезії. Під час приїзду в Україну 2010 року — це була моя перша дослідницька мандрівка як студентки магістерки — я зустріла Надію Парфан[8], яка тоді належала до «Феміністичної офензиви»[9]. А через Надю і її оточення я познайомилася з Ольгою Плахотнік[10] і Марією Маєрчик[11].

Я поїхала до Харкова, щоб зустрітися з Тетяною Ісаєвою[12], котра збирала фотографії для музею фемінізму, який вона згодом відкрила в місті. У Києві я теж зустрічалася з різними жінками зі світу мистецтва, як-от Наталія Чермалих[13], котра тепер у Женеві працює над дисертацією.

Це був критичний момент для мене. Я відчула, що дізнаюся про те, чого не знала раніше. Люди дуже щедро відводили мені свій час. Вони розповідали те, чого я не могла вивчити на своїй магістерській програмі, бо університетська програма тоді ґрунтувалася головно на польських і російських студіях, сильної української програми не існувало. Нині така програма є, і вона далі зростає. Це сталося передусім завдяки Союзу українок та багатьом активним студентам/кам, котрі намагалися привернути увагу до цієї частини світу. Я ж на той час дуже залежала від експертної консультації тут. Це був справжній початок моєї дисертаційної роботи.

У 2011–2012 роках у вас тут була така група, як Femen, також у Росії тоді була Pussy Riot — це стало несподіванкою для мене. Я не думала, що моє дослідження раптом стане видимим на Заході, адже доти я просто працювала над темою, яка мене захоплювала, однак для активної громади і діячів вона була досить маргінальною. Мені вдалося взяти інтерв’ю в представниць цих груп, і я написала статтю[14], а Сара Філліпс[15] запропонувала її опублікувати. Ця стаття просто резюмувала ідеї учасниць цих рухів, а також думки різних людей в академічному і неакадемічному просторі. Я намагалася об’єктивно писати про формування думки «за» і «проти». Цю статтю прочитали багато людей. Я дуже тішилася, бо після випадку з Pussy Riot вони раптом стали цілим відкритим полем для дослідження перформативного мистецтва, фемінізму і того, що означає, коли ці два поняття поєднуються. Це справді надихнуло мене писати дисертацію. Тепер я роблю з неї книжку[16].

Ще я працюю над новим проєктом, пов’язаним із технологіями. Це дуже захопливо, бо керівниці й консультантки моєї дисертації, яка лягла в основу моєї книжки, — феміністки з 1990-х, вони торували цей шлях. Я працювала з Оленою Гаповою[17], уродженкою Білорусі, яка нині в Мічигані. Мені пощастило товаришувати з нею. Я близько зазнайомилася із Мар’яною Рубчак[18], котра теж досліджувала фемінізм і прийняття. Цей список можна довго продовжувати. Я багато навчилася в науковиці, з якою особисто не знайома, — в Оксани Кісь[19].

Думаю, ми теж співвідносимося з поколінням 90-х. У своїй дисертації я намагалася збалансувати їхні думки та думки молодшої генерації тут. На Заході про це досі дискутують. І це справді захоплює. Ми можемо спостерігати за зміною в поколіннях. І конфлікт теж полягає в цій зміні. Насправді не буває так, що всі з усіма згодні — і це добре.

Т. М.: Ви приїхали в Україну як стипендіатка Фулбрайта, у Києво-Могилянській академії працювали над дослідженням «Гендер та фемінізм: перформативні проблеми в Україні» (Gender and Feminism: Performance Issues in Ukraine). Що було найцікавішим, з дослідницького погляду, у вашому перебуванні в Україні?

Дж. З.: Два роки тому я дізналася, що перший комп’ютер у Радянському Союзі було винайдено в Києві, і цей факт мене вразив. Я почала читати і питати про це людей. Тому коли я сюди приїхала, одним із пунктів у моєму порядку денному було відвідати Інститут кібернетики, де створили цей перший комп’ютер, і побачити, чи на час винаходу жінки були представлені в науці, і так само в наступні роки, починаючи з 1953-го і дотепер.

Це величезна тема, я досі тільки на її на початку. Та що мене особливо захоплює, то це спілкування з Вірою Глушковою[20], дочкою засновника інституту, та з багатьма іншими науковицями з її кола. Декому з них сьогодні по 70, 80, але вони пам’ятають, як то було — раптова інформаційна революція. Перший комп’ютер був неначе перший друкарський верстат, усі вони переживали небувале піднесення. І їхні спогади про той момент і той час, я думаю, були віддзеркаленням Майдану. Бо несподівано виникла ціла хвиля розмов, інтересу, а ще дедалі більша спільнота фахівців з інформаційних технологій тут. Я вважаю, що важливо далі працювати над цієї критичною масою, цим діалогом, що триває, з перспективи фемінізму.

Існують вельми цікаві дослідження, написані в різних контекстах. Наприклад, Ліза Накамура видала книжку під назвою «Раса після інтернету» (Race After the Internet[21]). Ця збірка містить її знамените есе і справді висвітлює історію культури й гендеру в технологіях у Японії, Китаї та навколишніх країнах. Думаю, Україні потрібні схожі студії.

У Штатах є група, з якою мені пощастило консультуватися. Я відвідувала їхню літню школу у Ванкувері під назвою FemTechNet[22], що пов’язана також із Fembot Collective[23]. Це мережевий цифровий ресурс, у якого нині понад сотню членів/членкинь по всьому світу. А починали вони з кількома людьми. Їхня штаб-квартира в Мічигані, вони змінюють її кожні п’ять років, щоб підтримувати демократичність. Гадаю, Україна може мати щось на зразок цього. Я помічаю, що багато цих груп, феміністських і жіночих, працюють по регіонах. Було б справді круто, якби вони об’єдналися в більший колектив і долучалися б до міжнародної спільноти.

Усе це вже відбулося в IT-світі. Я мала приємність зустріти лідерку на ім’я Інна Стельмах. Вона створила тут ГО під назвою UTEW[24] (Ukrainians at Tech Events of the World) — «Українці на технологічних подіях світу». Це справді дивовижна організація. Інна заснувала її з товаришкою, і вони організовують події звідси і до Сінгапуру та Німеччини. Вони завжди подорожують і представляють Україну за кордоном крізь призму технологій. Ця ГО не фокусується на гендері, але може бути чудовою моделлю для феміністської спільноти, схожих ідей. Те, чим займається UTEW, дуже соціальне, дуже культурне. Сьогодні UTEW представляє 2000 підприємців, які винаходять усе — від камери і до нових видів картопляних чипсів. Отакий широкий спектр того, що ти можеш робити! Я думаю, це лише початок таких інновацій.

Т. М.: За 2017/2018 навчальний рік, який ви провели в Україні, які ваші враження від спілкування з феміністками і взагалі від перебування тут? Особливо якщо порівнювати з американською ситуацією.

Дж. З.: У 2018 році я відвідала Жіночий марш і прайд у Києві. На обох подіях був високий рівень безпеки, велика кількість поліції, обидві відзначалися масштабною підготовкою і ретельним плануванням. Я сказала б, що все це — свідчення успіху. Була й міжнародна підтримка, що робило марші ще безпечнішими для учасників. І я бачила багато чоловіків на Жіночому марші. Я знаю, як професійно все було підготовлено.

Проте я зробила інтерв’ю з різними представницями «Феміністичної офензиви», які займалися підготовкою перших маршів у 2008–2009 роках.

Вони розповіли, що все дуже змінилося. У якомусь сенсі стало навіть дещо складніше, хоча кількість людей на марші виросла. Я спостерігачка і для мене це прозвучало досить спірно, бо я думала, що більший марш, то більший успіх. Однак настрій змінився.

Я загалом оптимістка, але скажу, що наразі це характерно й для Штатів. Я брала участь у Жіночому марші проти Трампа, коли він обійняв посаду президента. Це було 2016 року, перший такий організований марш.    Я відчувала схоже почуття злости в повітрі, а злість — це ресурс. Це політичний ресурс, якщо його спрямувати в правильний бік. І я відчувала, що той марш там і цей марш тут були про єднання, бо всередині колони майже не було поділу на фракції. Можливо, це сила в темні часи, адже той факт, що ми можемо зібратися разом і справді виконувати критичну місію, важливий.

Один із результатів Жіночого маршу в Україні 2018 року здивував мене. Навпроти міської ради прикріпили один постер, його потім віддали до суду через тризуб, тому що державний герб використовувався поруч з оголеним тілом[25]. Тобто позивачі заявили, що саме тризуб став причиною звернення до суду, бо не можна використовувати державні символи на протесті. Вони так стверджували. А люди захищали постер, вигукуючи гасло «Тут немає голого тіла».

Оголеність — досі дуже потужний ресурс. Схоже, той стиль протесту, який вигадали Femen і який став зразком по всьому світу, в Україні використовували дуже недовго і тут це досі дуже контроверсійна форма протесту. Проте так не в кожній країні. А стратегії для вираження феміністської солідарности стають масовою культурою. І це не обов’язково стосується конкретної речі. Я думаю, це просто зміна світогляду / точки зору.

Інша різниця між американським фемінізмом і організацією заходів та українською моделлю полягає в тому, що тут справді треба думати про безпеку. У США теж, але тут я дуже переймалася безпекою своїх студентів; наприклад, якщо вони ніколи раніше не бували в Україні і збиралися проводити опитування багатьох людей про фемінізм, я інструктувала їх, як варто говорити. Раніше я робила так само. Тому це риторичне питання. Я думаю, що робити зі свободою слова й іншими проблемами, які не мають стосунку до фемінізму, але йдуть поруч з ідеєю посилення ролі жінок.

Т. М.: Погляньмо детальніше на ситуацію в академічному середовищі України. Що ви думаєте про гендерні студії в українських університетах, поміж дослідницькими спільнотами?

Дж. З.: Розуміння українського університету розширилося, адже нині ми маємо трансатлантичні й глобальні можливості, стипендії. Наприклад, Марта Богачевська-Хом’як[26] справді важлива, бо ми повинні знати цю міжнаціональну історію для того, щоб зрозуміти, що таке кордони і чи кордони мають значення.

В українських інституціях я зустрічала дивовижних науковців і науковиць, які виконують неймовірну роботу і весь світ отримує від них користь. Їм треба надавати більше державної підтримки.

Якщо говорити про гендерні студії, то багато років я користувалася напрацюваннями дослідниць кафедри соціології Києво-Могилянської академії та Харківського національного університету імені Каразіна, Київського національного університету імені Шевченка, Українського католицького університету. Це університети, де буває багато закордонних науковців/иць. Мене більше непокоять менші навчальні заклади, де немає інфраструктури, щоб зав’язати такі міжнародні стосунки. То як вони можуть мати гендерні студії чи запроваджувати феміністську етику в процес викладання?

Хоча порівняно з Білоруссю, де гендерні студії не змогли функціонувати (йдеться про Європейський гуманітарний університет, European Humanities University[27] у Мінську), ситуація в Україні набагато краща. Мені варто спитати думку тих, хто знає це зсередини, як воно — жити щодня в цій системі. Та насправді я маю сподівання, бо бачу інтерес. Особливо серед моїх тутешніх студентів, котрі всі створили феміністські або ЛГБТ проєкти. Я спостерігала, як вони думали про підсилення жінок у тих темах, що їх обрали, і як організовували ці проєкти. Це справжній доказ для інших викладачів і викладачок, які працюють у Києво-Могилянській академії, що виражається у їхньому студентстві. Тому я оптимістично налаштована, якщо вони роблять таку гарну роботу.

Т. М.: Ви досить активно подорожували Україною і проводили семінари з гендерних студій, зокрема в Українській академії лідерства[28]. Які ваші враження від цього спілкування, чи є інтерес до цієї тематики з боку молоді?

Дж. З.: Я відвідувала Українську академію лідерства двічі — у Полтаві і в Миколаєві. Отож я бачила дуже різні регіони і різні місця, адже полтавський заклад зовсім новий, вони там досі зайняті організаційним процесом. У Миколаєві я викладала разом із професором Чорноморського національного університету імені Петра Могили Олександром Пронкевичем, котрий тут активно підтримує стипендіатів/ок Фулбрайта. Він показав мені чудовий фільм «Жінки Майдану»[29], що його зняли випускники/ці програми Фулбрайта. Ми дивилися цей фільм і говорили про Євромайдан.

Я не забуду той момент, бо це був один із найцікавіших навчальних моментів за весь рік. Ми не говорили, студенти/ки самі ставили питання фемінізму в критиці Майдану, ми лише питали їх. Студентству дуже сподобався фільм, а водночас воно поставилося до стрічки критично. Це документальне кіно, але в ньому зовсім немає насилля. Студентство зосередилося на питаннях насилля і революції та що, зокрема, означало для жінок на Майдані бути частиною того конфлікту.

Думаю, цю тему пов’язано з війною, бо питання насильства завжди було центральним для феміністок. Дуже неприємна тема, але вона повинна бути частиною програми, особливо тепер. Напевне, це одна з найпотужніших дискусій, які я мала того року.

У фільмі багато виражалося через музику й художні роботи, що їх жінки-мисткині створювали на Майдані. Відтоді вони продовжують свою роботу. Насилля, з одного боку, травматичне. Однак студенти, котрі дивилися фільм у контексті Майдану, фокусувалися на нації і націєтворенні і що це означає — мати революцію, яка, може, за великим рахунком досі відбувається, одночасно з війною. Це була дуже важка і важлива дискусія. Це те, що я бачу щодня в сім’ях, особливо в сім’ях, які намагаються змиритися з втратою і подібними речами.

Не дуже занурюватимуся в це, бо я не експертка в конфлікті на сході України, але це також певна сфера, у якій мої колеги могли б розповісти світові про гендерні питання. Війна унікальна в кожен час і в кожному місці. Я думаю, світ справді може навчитися з того.

Т. М.: Який тип фемінізму, які ідеї й авторки вам найближчі? Як ви можете ідентифікувати себе? Яка література надихала вас найбільше і формувала вашу особистість як активістки?

Дж. З.: Чудове питання. Щодо літератури, то це Садія Хартман (Saidiya Hartman[30]), моя викладачка в Берклі, афроамериканка, письменниця і літературна діячка, дуже важлива для мене на ранньому етапі. Так само як Лін Геджиніан (Lyn Hejinian[31]), поетка, котра 1989 року з трьома іншими поетами їздила по обміну до Ленінграда і вони написали про це книжку. Я прочитала про це дуже рано на своєму освітньому шляху і зацікавилася дисидентською поезією в СССР.

Теоретичні роботи Джека Галберстама (Jack Halberstam[32]) стали надзвичайно інформативними для мене. Так само як «Publics and Counterpublics»[33] Майкла Варнера (Michael Warner[34]). Він багато пише про трансгендерні ідентичності і про постгабермаський громадський простір для обговорення. Варнер дуже критично ставиться до суспільної думки, його ідеї близькі до праць Ненсі Фрейзер[35].

Нині мене дедалі більше цікавлять роботи канадської авторки Мелінди Шатоверт (Melinda Chateauvert[36]), котра писала про права секс-працівниць. У книжці «Секс-працівниці, єднайтеся» (Sex-Workers Unite)[37] вона порівняла канадський, європейський і американський контексти. Це було дуже цікаво для мене, особливо на тлі пострадянського світу.

Ще хочу згадати класичний канон Вірджинії Вульф. Як письменниця я багато років тренувала себе мати голос — не просто писати, а справді мати голос. Це важливо, і між цим велика різниця. Я стараюся допомагати своїм студентам і студенткам культивувати це. Вони повинні знати: я хочу, щоб вони не погоджувалися зі мною, щоб говорили суперечливі речі, щоб мали здатність говорити й висловлювати ідею. Я вірю, що фемінізм насправді саме про це. Про те, щоб висловлювати ідею, а не просто мати її... Не сприймати як даність те, що століттями жінки потерпали найбільше. Письменниці, як Вірджинія Вульф, через умови, у яких  творили, вони мали найглибші переживання/інсайти. Як читачка я думаю, що фемінізм походить саме звідти.

Т. М.: То який тип фемінізму ближчий вам ідеологічно? Адже подекуди нас можуть запитувати: яка ти феміністка?

Дж. З.: Я сказала б, що мої фемінізми перетинаються. Мене сформували мій клас, моя раса. Я маю певні привілеї, бо у мене біла шкіра. Я сказала б, що я соціалдемократка за політичними переконаннями. Це свідчило б про мене як про ліву феміністку, яка також дуже... я сказала б, секс-позитивна.

Я не стою в довгій черзі антипорнографічних дебатів пост-Кетрін МакКінон (Catharine Alice MacKinnon[38]) навколо ідеї цензури. Одна з речей, які завжди притягували мене до фемінізму, — це свобода слова. У перші роки навчання в Берклі я завжди усвідомлювала, що стою в тіні багатьох борців за свободу слова. Навіть студентські спілки там називалися Free Speech Cafes («кафе свободи слова»). Ці речі взаємопов’язані, бо феміністки виходили на марші разом із чорними різноробочими. Рух за права людини пожвавили такі визначні особистості, як Анжела Девіс[39]. Озираючись на ті роки, я відчувала відповідальність як науковиця, у якої є публічний голос.

Я, без сумніву, радикальніша за багатьох інших феміністок в американській академічній сфері поза тими місцями з довгою історією радикального мислення, як-от Берклі чи Університет Вірджинії, чи Мічиган, де я вчилася на магістерці, чи Нью-Йоркський університет. То унікальні місця, і я розумію, що поза ними все зовсім інакше.

Та я проти насильства. І в цьому я не згодна з Анджелою Девіс і з деким із руху «Чорних пантер» (Black Panthers). Я пацифістка і проти того, щоб використовувати зброю проти держави. Я анархістка, так би мовити. Крім того, у своїй критиці я більше фокусуюся на рівності, ніж на різниці, намагаюся думати про права, а не деконструювати.

Т. М.: Ви згадали книжку про секс-роботу. Останніми роками в українських спільнотах тривають дебати про проституйованих жінок чи секс-працівниць. Ба навіть те, як ви називаєте цих жінок, демонструє вашу позицію в цій дискусії. То яка ваша позиція?

Дж. З.: Це справді дуже важливе питання. Таке, що ускладнює наше розуміння громадянських прав на противагу правам людини. Бо секс-трафікінг — міжнародна проблема, а секс-робота пов’язана головно з місцевим, національним законодавством і є частиною громадянських прав. У цьому й полягає складність питання: кожна країна відповідає на нього по-своєму, але ми всі пов’язані.

Це важливо для всіх нас через торгівлю людьми. Я знаю, що в Україні це багато років було проблемою. Коли 2004 року я була волонтеркою в Корпусі миру, Міжнародна організацією з міграції проводила для нас тренінги про секс-трафікінг і торгівлю людьми: що це, як це побачити, як цього навчати. У літніх таборах GLOW це було одне з питань, і не думаю, що тоді в Україні було багато публічних дебатів довкола цієї проблеми. Тому я дуже рада чути, що це таки відбувається.

Я за легалізацію і регулювання. Я шукала і бачила статистичні дані про кількість ув’язнень у США. У Штатах щодо проституції найсуворіше законодавство порівняно з Канадою і багатьма європейськими країнами. Що відбувається: було створено систему із жінок з низьким достатком, особливо з афроамериканок, маргіналізованих у суспільстві, які живуть, прибуваючи у в’язницю і покидаючи її. Бо вони стигматизовані, вони не можуть повернутися назад у суспільство. Отже, в законодавстві мають бути захисні механізми. Тому, гадаю, особливо враховуючи той факт, що інтернет став каталізатором різних форм секс-роботи, ми бачимо, що люди малоосвічені, не можуть захистити себе... Це кібербезпека в індустрії секс-праці. Це величезна проблема. І якщо люди не мають змоги захистити себе, це відкриває шлях багатьом іншим проблемам, зокрема вбивствам. Ми говоримо про кількість життів, і щоб урятувати життя, це має бути питанням прав людини, це має бути врегульовано.

Т. М.: Ще одне питання, яке дискутується в Україні і в міжнародній феміністичній спільноті, — питання підсилення жінок, жінки в бізнесі, зокрема у зв’язку з книжкою Шерил Сендберґ «Включайся! Жінки, робота і воля вести за собою»[40]. Цю книжку перекладено українською і вона здобула тут популярність. Тимчасом її й критикували, зокрема згадана вами феміністка Ненсі Фрейзер[41]. Що ви про це думаєте? Можливо, ви бачили TED Talk Шерил Сендберґ[42], жінки, котра змогла досягнути успіху на чоловічій території. Чи вважаєте ви такі книжки потужними і наснажливими для жінок? Чи й тут є певні проблеми, варті обговорення?

Дж. З.: Я читала цю книжку, коли вона вийшла 2013 року. Пам’ятаю феміністські дебати навколо неї у США. Багато критикували Шерил Сендберґ, бо вона походить із привілейованого середовища. Вона цілком забезпечена, і більшість її тверджень, як я спостерегла, були про те, як балансувати роботу та сім’ю.

Набагато простіше розповідати таку історію саме так, як вона й зробила, — ідеалізовано. Шерил Сендберґ мала гроші на догляд за дітьми і не шукала такі структури в американському суспільстві, які дозволяють жінкам вести, так би мовити, подвійне життя, як у неї — балансувати роботу і сім’ю, адже її зарплата становила, напевно, 250 тис. доларів. Набагато простіше, коли у тебе є, чим заплатити за догляд за дітьми. А ще ти можеш заплатити за фертильну терапію, якщо вирішиш завести дітей пізніше, про це теж є в книжці.

Пам’ятаю дещо дуже цікаве: вона каже, що не варто надто покладатися на планування сім’ї, треба просто прориватися вперед, включатися, як сказано в назві книжки. Працювати важко, працювати ще важче, і тоді дитина прийде. І ти зрозумієш, що з тим робити. Насправді це неможлива стратегія для багатьох людей, які заледве заробляють на оренду квартири. Як вони повинні йти і відводити дітей у заклади по догляду за дитиною? Думаю, це справді цікаво.

У Штатах був і сильний аргумент на захист цієї книжки, бо вона віддзеркалює проблему подвійного навантаження жінок. У пострадянському фемінізмі увагу приділяли головно питанню дозволености радянським жінкам працювати на фабриках, і завжди залишалася невирішеною проблема, як має бути розподілено догляд за дітьми та обов’язки по дому. У цьому плані я вважаю книжку Сендберґ дуже успішною, бо вона примусила американську громаду подивитися на цю ситуацію критичніше.

Я вважаю, що Шерил Сендберґ — дуже успішна в бізнесі людина. У неї ступінь у Гарварді, вона дуже освічена, її співробітники написали про неї багато гарних речей у її блозі і в медіаресурсах навколо неї. Вона контроверсійна особа: вона ставить планку надто високо, і це тип буржуазного фемінізму, очікувального фемінізму (await feminism).

Я вважаю особливо цінним, прикметним саме для американського контексту те, що жінки кольорового фемінізму, яких багато серед афроамериканок, нині дедалі більше пишуть про те, щоб прибрати статуї конфедерації. Ось іще одна паралель із пострадянським контекстом і процесами декомунізації. Це вражає і може породити якісь дискусійні транснаціональні пострадянсько-американські дослідження, якщо ми зможемо додати більше афроамериканських голосів у пострадянську науку. Я знаю, бо відвідую академічні конференції, присвячені Росії, східноєвропейським студіям у США. І на цих заходах зовсім мало чорних жінок. Це справді недолік, адже саме звідти приходить найцікавіша критика.

Сама я походжу із середнього класу, моя мама, медсестра швидкої допомоги, завжди працювала повну зміну. Вона працювала в Лос-Анджелесі під час масових заворушень, тому бачила багато насилля і крові. Вона виховувала двох дітей, потім чотирьох... Мій тато теж працював повний робочий день на підприємстві, пов’язаному зі здоров’ям і фітнесом. Тож доки я росла, я ніколи не чекала, що мама випере за мене чи зробить щось для мене, бо вона працювала в нічні зміни, і обоє моїх батьків брали на себе різні гендерні ролі. Сьогодні це можна побачити в більшості американських сімей. Менше випадків, коли хтось один залишається вдома. Нині стали популярними рухи чоловіків, котрі залишаються вдома, як-от «Татусі вдома» (Stay Home Dads). Думаю, це добре, цей експеримент має відбутися.

І тільки Шерил Сендберґ бере все на себе, я навіть співчуваю їй у цьому сенсі. Вона каже: я можу зробити все, я можу це виправити. Однак тобі не обов’язково це робити! Чоловіки теж можуть бути частиною цього. А вона не говорить про маскулінність зовсім.

Т. М.: Як авторка Шерил Сендберґ мала б усвідомлювати свої привілеї, своє вигідне становище. І наскільки я пам’ятаю з тексту, вона про це говорить. Вона могла найняти інших жінок, щоб їй допомагали. Натомість в Україні жінки в бізнесі нерідко в інтерв’ю приховують цей факт, бо вони повинні бути супержінками. Вони приховують, що потребують допомоги і наймають помічниць по господарству, бо це означає, що вони нібито погані дружини, погані жінки, а вони повинні відповідати очікуванням інших жінок. Це одна з головних дилем — хто займається репродуктивною працею і навіщо, як взаємодіяти з цим конкретним питанням.

Ми говоримо про привілеї, і я хочу ще запитати. Ви постійно згадуєте активізм чорних жінок, а ще існує рух «Чорні життя важливі» (Black Lifes Matter[43]) і точаться дискусії про американських білих жінок: чи справді вони можуть підтримувати чорних жінок? чи розуміють вони їхні проблеми і потреби? Що ви думаєте з цього приводу?

Дж. З.: Думаю, йдеться передусім про солідарність. Головне — пам’ятати, що білість (біла шкіра) — це теж штучно створена соціальна категорія. Можна мати білу шкіру, але бути пуерториканцем чи католиком. Тоді це означає, що я «недостатньо біла».

В американській історії багато страху й релігійного переслідування католиків і юдеїв, що пов’язано з расовими тривогами і страхами. У них стійка солідарність. І якщо ти бідна і біла, ти теж не є сконструйованою білою. Тому що американська ідея цієї категорії пов’язана з достатком і певними чеснотами, що заперечує чорність.

Джеймс Болдуїн у недавньому документальному фільмі під назвою «I am not your negro»[44] чудово охарактеризував білість. Він каже, що це відсутність чорности. Гадаю, це один із кращих і найвпливовіших американських мислителів, до речі, він був геєм. Болдуїн згадував один момент із свого дитинства, коли він зрозумів, що в американських вестернах, які крутили по телевізору, він завжди на боці індіанця, а не ковбоя. І тоді він зрозумів, що він індіанець, він став свідомим своєї чорности.

Я багато говорила з чорними ветеранами, котрі повернулися з Іраку, з чоловіками й жінками, різних класів, різного походження, з активістами, зі своїми старими друзями. Завдяки цим розмовам я свідома й достатньо скромна, щоб сказати: я ніколи не дізнаюся, як це насправді — бути чорною. Я не знаю, як це — мати чорну шкіру.

У мене є друг Терел Старр (Terrell Jermaine Starr[45]), журналіст. Він щороку приїздить в Україну і документує щось на зразок зовнішнього дослідження (outer study) про те, як бути чорним в Україні[46]. Кожна його історія відрізняється залежно від того, з ким він зустрічається. У своєму підході він контроверсійний голос, але, гадаю, варто запам’ятати: іноді лише слухаючи і будучи другом, ми здійснюємо політичний акт у країні, де раса не є визначальним (definitive) чинником (маю на увазі, повертаючись до рабства, раса дуже визначальна в американській історії), вона непомітна. Расизм існує у багатьох місцях. Це дуже символічно і настільки вросло в наше повсякдення, що ми цього не бачимо.

Як біла жінка і як письменниця я повинна пам’ятати про силу слухання. Бути не пасивною слухачкою, а активною, заходити в такі простори, де часом може бути дуже некомфортно. Говорити з чорними ветеранами, які були в Іраку, — це не завжди приємна, вільна й легка розмова. Зі зрозумілих причин, їм було набагато важче вступити в коледж, ніж мені.

Фото Олени Ангелової. 

 

[1] Сайт https://www.jes-zychowicz.com/, сторінка у фейсбуку https://www.facebook.com/jeszychowicz

[14] Див.: Zychowicz, Jessica. Two Bad Words: FEMEN & Feminism in Independent Ukraine // Anthropology of East Europe Review. — 2011. — Vol. 29. — № 2. — Р. 215–227.

[16] Монографія “Зайва жінка: фемінізм, мистецтво і революція в Україні 21 ст.“(“Superfluous Women: Feminism, Art, and Revolution in 21st-Century Ukraine” Toronto University Press, 2020)

17 червня 2020
Поширити в Telegram
1105
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Інтерв’ю з Богданою Стельмах про феміністичний активізм у журналістиці
Богдана Стельмах[1] — громадська активістка, правозахисниця, фахівчиня з PR і проєктного менеджменту, питань гендерної рівности, феміністка. Із 2004 року координаторка, проєктменеджерка і тренерка Волинського пресклубу[2]. Заступниця директора та PR-координаторка літературно-мистецького фестивалю «Запорізька книжкова толока», PR і програмна координаторка літературно-мистецьких фестивалів «Сєвєродонецька книжкова толока», «Слов’янська книжкова толока» та ін.
Інтерв’ю з Анною Мягких про гендерну освіту та ініціативи в місті Дніпрі
Анна Мягких[1] — кандидатка юридичних наук, доцентка, тренерка, правозахисниця, голова ГО «Гендерний клуб Дніпро»[2] та керівниця Гендерного центру Державного вищого навчального закладу «Національний гірничий університет» (м. Дніпро). Із 2018 року доцентка кафедри загальноправових дисциплін Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ та регіональна координаторка Асоціації жінок-юристок «ЮрФем»[3]. У 2011–2018 роках викладала курс «Ми різні — ми рівні. Основи культури гендерної рівности» в Міському юридичному ліцеї (м. Дніпро).
Інтерв’ю із Світланою Дубиною про феміністичний активізм у Вінниці
Світлана Дубина[1] — тренерка і правозахисниця, експертка Коаліції з протидії дискримінації в Україні[2]. З 2010 року очолює правозахисну Вінницьку громадську організацію «Інформаційно-просвітницький центр “ВІСь”»[3], мета діяльности якої — захист прав та забезпечення рівних прав і можливостей людей в усіх сферах суспільного життя. Членкиня міжвідомчої ради з питань сім’ї, гендерної рівности, демографічного розвитку, запобігання насильству в сім’ї та протидії торгівлі людьми Вінницької обласної державної адміністрації, членкиня експертної ради з протидії дискримінації департаменту соціальної політики Вінницької обласної державної адміністрації.